Піноккіо

Піноккіо

Робоча українська назва: Піноккіо

Колись у майстерні старого столяра лежав звичайний шматок дерева.

Принаймні так усім здавалося.

Коли столяр підніс до нього рубанок, із дерева раптом почувся тоненький голос:

— Лоскотно!

Майстер мало не впустив інструмент.

— Хто це сказав?

У майстерні нікого не було.

Він обережно торкнувся дерева ще раз.

— Не так сильно! — почувся голос.

Старий вирішив, що це надто дивний матеріал для звичайної ніжки стола. Саме тоді до нього зайшов його знайомий Джеппетто, бідний майстер, який умів вирізати дерев’яні іграшки.

— Мені потрібен хороший шматок дерева, — сказав Джеппетто. — Хочу зробити ляльку, яка вмітиме ходити, танцювати й, може, допоможе мені трохи заробити.

Старий столяр швидко простягнув йому дивне поліно.

— Забирай. Воно… дуже особливе.

Джеппетто приніс дерево додому. Його кімнатка була маленька: стіл, стілець, ліжко й намальований на стіні камін, бо справжнього він дозволити собі не міг.

Майстер узяв ніж і почав вирізати голову.

Щойно зробив очі, як вони кліпнули.

— Оце так, — пробурмотів Джеппетто.

Коли вирізав ніс, той ніби сам витягнувся вперед.

— Досить, — сказав майстер і трохи вкоротив його.

А ніс знову підріс.

— Гаразд. Нехай буде так.

Потім з’явився рот.

— Ха-ха! — засміялася дерев’яна лялька.

— Ще навіть ніг не маєш, а вже смієшся з майстра?

Коли Джеппетто закінчив руки й ноги, лялька зіскочила зі столу.

— Я можу ходити!

— Спочатку навчися стояти.

Але новонароджений дерев’яний хлопчик уже бігав кімнатою, заглядав у шафи, крутився перед дзеркалом і торкався всього, до чого міг дотягнутися.

— Як тебе назвати? — задумався Джеппетто.

— Піноккіо! — вигукнула лялька, ніби ім’я вже давно чекало всередині дерева.

— Піноккіо, то Піноккіо.

Того ж дня дерев’яний хлопчик вибіг на вулицю. Йому страшенно хотілося побачити світ, а думати про наслідки він ще зовсім не вмів.

— Зупинися! — кликав Джеппетто.

Піноккіо мчав далі.

Після великої метушні його таки повернули додому. Джеппетто не кричав. Він сів на стілець і втомлено сказав:

— Свобода не означає бігти куди заманеться, не думаючи, хто потім тебе шукатиме.

Піноккіо слухав лише наполовину.

У кутку кімнати жив Цвіркун. Він давно спостерігав за майстром і тепер вирішив втрутитися.

— Твій батько має рацію, — сказав він. — Хочеш стати самостійним? Учись, працюй і думай, перш ніж діяти.

— Я не люблю, коли мене повчають, — буркнув Піноккіо.

Він сердито махнув дерев’яною ложкою. Ложка вдарилася об стіну біля Цвіркуна, і той поспішив сховатися.

Піноккіо одразу стало трохи соромно, але вибачатися він ще не вмів.

Наступного ранку Джеппетто сказав:

— Тобі треба до школи.

— А в мене немає букваря.

— Буде.

На вулиці стояла зима. Джеппетто мав лише стару куртку, але продав її, щоб купити синові книжку.

— А ти не замерзнеш? — запитав Піноккіо.

— Я багато рухаюся в майстерні.

Хлопчик пригорнув буквар до грудей.

Уперше він дуже ясно відчув: хтось віддав для нього те, що самому було потрібне.

Він вирушив до школи з найкращими намірами.

Та дорогою почув музику.

На площі стояв ляльковий театр.

— Уроки будуть і завтра, — подумав Піноккіо. — А вистава сьогодні одна.

Грошей на квиток не було.

Піноккіо довго вагався, а потім продав буквар.

У театрі сталося диво. Щойно дерев’яні актори побачили Піноккіо, вони закричали:

— Він один із нас!

Ляльки зістрибнули зі сцени, обійняли його й зірвали виставу.

Господар театру, грізний вусатий чоловік, спочатку розсердився. Та коли почув історію про бідного Джеппетто, його серце пом’якшало.

— Ось п’ять золотих монет, — сказав він. — Віднеси батькові. І більше не продавай те, заради чого він жертвував своїм теплом.

Піноккіо поклав монети до кишені й рушив додому.

На дорозі він зустрів Лисицю й Кота.

Лисиця накульгувала, а Кіт удавав, що майже нічого не бачить. Вони швидко помітили блиск монет.

— Куди йдеш, друже? — солодко запитала Лисиця.

— До тата. У мене п’ять золотих монет!

— Лише п’ять? Яка шкода.

— Чому шкода?

— Бо їх легко перетворити на п’ятдесят. А може, на п’ятсот.

Піноккіо широко розплющив очі.

— Як?

— У Країні Дурнів є Поле чудес, — пояснила Лисиця. — Закопуєш монети в землю, поливаєш водою, лягаєш спати, а вранці виростає дерево, всипане золотом.

Цвіркунові слова ніби тихенько озвалися в голові: «Думай, перш ніж діяти».

Але мрія про золоте дерево виявилася голоснішою.

— Ходімо!

Увечері вони зупинилися в корчмі. Лисиця й Кіт замовили багато їжі, а потім непомітно зникли, залишивши Піноккіо платити.

Він усе ще не зрозумів обману.

Уночі дорогою на нього наскочили двоє незнайомців у темних плащах. Вони вимагали монети.

Піноккіо кинувся тікати й довго блукав лісом, поки не дістався білого будиночка.

Там жила дівчина з блакитним волоссям, яку всі називали Блакитною Феєю.

Вона прихистила його, дала відпочити й запитала:

— Де золоті монети?

— Загубив, — швидко відповів Піноккіо.

Його ніс витягнувся.

— Тобто… їх у мене не було.

Ніс виріс ще довшим.

— Може, були, але зовсім трошки.

Тепер він уже зачепив кінчиком носа вазу.

Фея не сварила його.

— Брехня часто росте саме так. Спершу здається маленькою, а потім займає пів кімнати.

Піноккіо почервонів.

— Монети в мене є. Я боявся сказати правду.

Щойно він чесно все розповів, ніс поступово повернувся до звичайного розміру.

— Я хочу додому, — сказав Піноккіо.

— Тоді йди просто до Джеппетто.

І він справді вирушив.

Та невдовзі знову зустрів Лисицю й Кота.

— Ми тебе шукали! — вигукнула Лисиця. — Поле чудес зовсім поруч.

Піноккіо засумнівався.

— Ви вчора зникли.

— Непорозуміння!

Вони так вправно говорили, що хлопчик знову повірив.

На Полі чудес він закопав чотири монети, полив землю й пішов чекати за пагорб.

Коли повернувся, ямка була порожня.

Ні Лисиці, ні Кота теж не було.

Піноккіо сів на землю.

— Я сам віддав їм те, що мав принести татові.

Цього разу він не шукав виправдань.

Дорога додому стала довгою. Він пережив ще кілька пригод, працював, щоб заробити на їжу, і дедалі частіше згадував Джеппетто.

Коли нарешті повернувся до рідного міста, дім був порожній.

Сусід розповів:

— Джеппетто вирушив тебе шукати. Змайстрував маленького човна й поплив через море.

— Через море? Сам?

Піноккіо відчув, як усередині все похололо.

Він уже хотів бігти до берега, але дорогою зустрів хлопчика на ім’я Лучиньйоло, веселого й безтурботного.

— Куди ти так поспішаєш? — спитав той.

— Шукати батька.

— Зачекай хоча б до завтра. Я їду в Країну Розваг. Там немає школи, уроків і роботи. Цілий день ігри!

— Лише подивлюся й одразу назад, — вирішив Піноккіо.

Це «лише» тривало місяцями.

У Країні Розваг діти каталися на каруселях, грали в м’яч, сміялися й робили все, що заманеться. Спочатку Піноккіо був щасливий.

Потім одного ранку прокинувся й відчув щось дивне на голові.

Довгі вуха.

— Лучиньйоло!

У друга було те саме.

Незабаром руки Піноккіо стали копитами, а голос змінився на осляче ревіння.

Виявилося, що Країна Розваг була пасткою. Тих, хто надовго забував про все, крім розваг, чарівним чином перетворювали на віслюків і продавали.

Піноккіо потрапив до цирку. Його змушували виконувати трюки, та одного дня він спіткнувся й більше не міг стрибати так високо.

Новий господар продав його людині, яка хотіла використати ослячу шкуру для барабана.

Піноккіо опинився у воді.

Та море зробило несподіване диво: рибки обгризли чарівну ослячу оболонку, і з води знову виринув дерев’яний хлопчик.

— Я знову я! — зрадів він.

Радість тривала недовго.

Над водою здійнялася величезна тінь.

Піноккіо побачив широку пащу й потік води, що потягнув його всередину гігантської морської риби.

Там було темно.

Він довго блукав, поки вдалині не помітив маленьке світло.

Біля свічки сидів старий чоловік.

— Тату?

Джеппетто підняв голову.

— Піноккіо!

Вони кинулися одне до одного.

Джеппетто розповів, що його човен перекинувся під час бурі, а велика риба проковтнула його. Усередині він прожив багато місяців, харчуючись запасами з корабля, який риба колись теж проковтнула.

— Ми виберемося, — сказав Піноккіо.

— Я вже старий і слабкий.

— Тепер моя черга допомагати тобі.

Вони дочекалися, поки велика риба засне й відкриє пащу, щоб дихати. Піноккіо посадив батька собі на спину й поплив.

Хвилі були сильні.

— Залиш мене, — просив Джеппетто. — Рятуйся сам.

— Ні.

Піноккіо плив далі.

Коли сили майже скінчилися, поруч з’явився великий тунець, який теж утік із черева риби.

— Тримайтеся за мене, — сказав він. — До берега недалеко.

Так вони повернулися на сушу.

Але вдома їх чекала бідність.

Джеппетто був надто слабкий, щоб багато працювати.

Колишній Піноккіо, можливо, почав би шукати чарівні монети або країну без уроків. Новий Піноккіо підвівся рано-вранці й пішов шукати роботу.

Він носив воду, допомагав на фермі, плетив кошики, а ввечері вчився читати й писати.

— Важко? — питав Цвіркун, який знову з’явився поруч.

— Так.

— Хочеш утекти?

Піноккіо подумав.

— Інколи. Але вже знаю, що від себе далеко не втечеш.

Він купив Джеппетто теплу ковдру й молоко, а потім почав відкладати гроші на новий одяг.

Одного дня дізнався, що Блакитна Фея захворіла й потребує допомоги.

У Піноккіо було сорок сольдо, які він довго збирав.

Він віддав усі.

— Я ще зароблю.

Тієї ночі йому наснилася Фея.

— Піноккіо, — сказала вона, — дерев’яне тіло ніколи не заважало тобі бути справжнім. Але тепер ти навчився тому, чого не можна вирізати ножем: відповідальності, співчуття й чесності.

Вранці сонце світило просто у вікно.

Піноккіо підняв руку, щоб затулити очі, й завмер.

Рука була теплою.

Не дерев’яною.

Він підбіг до дзеркала.

На нього дивився живий хлопчик.

— Тату!

Джеппетто прокинувся й не одразу зрозумів, хто стоїть перед ним.

Потім побачив очі.

— Піноккіо?

— Я!

На стільці в кутку лежала стара дерев’яна лялька: довгі руки, смішна шапочка й ніс, який колись не вмів зберігати таємниці.

Піноккіо довго дивився на неї.

— Який же я був дивний.

Джеппетто усміхнувся.

— Ти був дитиною, яка вчилася.

— І часто помилялася.

— Саме тому й навчилася.

Піноккіо не став ідеальним за одну ніч. Він і далі інколи поспішав, сердився, лінувався й мріяв про легкий шлях.

Але тепер умів зупинитися й запитати себе: «Що буде далі? Кому мій вибір допоможе, а кому зашкодить? Чи не намагаюся я знову виростити золоте дерево без праці?»

І щоразу, коли відповідь йому не подобалася, він уже не тікав від неї.

Так дерев’яний хлопчик став справжнім не тому, що перестав бути зробленим із дерева.

Він став справжнім тоді, коли навчився відповідати за свої вчинки, берегти тих, хто його любить, і говорити правду навіть у ті хвилини, коли від брехні ніс виріс би найшвидше.

Він став справжнім тоді, коли навчився відповідати за свої вчинки, берегти тих, хто його любить, і говорити правду навіть у ті хвилини, коли від брехні ніс виріс би найшвидше.