Півень і яструб

Півень і яструб

Дуже давно, коли птахи ще розмовляли між собою так само легко, як люди, Півень і Яструб були добрими друзями.

Півень жив на теплому подвір’ї. Щоранку він виходив на паркан, розправляв крила, піднімав голову й голосно сповіщав усім навколо:

— Ку-ку-рі-ку! Новий день почався!

Яструб жив високо на скелі. Він любив широкий простір, сильний вітер і довгі польоти над полями. Час від часу він прилітав до Півня поговорити.

— Як життя на землі? — питав Яструб.

— Весело! — відповідав Півень. — А як там у небі?

— Просторо, — казав Яструб. — Але у вас на подвір’ї завжди більше новин.

Одного дня Півень був надзвичайно схвильований.

— Завтра в сусідньому селі велике свято! — повідомив він. — Буде музика, танці, частування. Зберуться півні й курочки з усіх довколишніх дворів.

— То гарно проведи час, — сказав Яструб.

Півень зам’явся.

— Яструбе… Можна тебе дещо попросити?

— Проси.

Півень зітхнув і тихо сказав:

— У тебе є той гарний браслет, що дістався від родини. Позич мені його лише на один вечір.

Яструб здивувався.

— А навіщо тобі браслет?

Півень почав роздивлятися свої лапи.

— На свято прийде багато молодих курочок. Я хочу, щоб вони подумали, ніби я дуже заможний і поважний. Побачать прикрасу й скажуть: «Оце Півень! Напевно, в нього повні комори зерна!»

Яструб мовчав кілька секунд.

— Хіба не краще, щоб тебе любили за те, який ти є?

— Звісно, — швидко відповів Півень. — Але браслет тільки трохи допоможе справити перше враження.

Яструб не дуже схвалював цю затію, та другові довіряв.

— Гаразд. Бери. Тільки бережи його. Це родинна річ, і він мені дуже дорогий.

— Поверну завтра зранку! — урочисто пообіцяв Півень.

Наступного вечора він вирушив на свято.

Ох і пишався ж він собою! Ішов повільно, високо піднявши голову, щоб усі встигли помітити блискучу прикрасу.

— Добрий вечір! — казав він праворуч.

— Який чудовий вечір! — казав ліворуч.

А сам краєм ока перевіряв: чи дивляться на браслет?

Невдовзі заграла музика. Півень так захопився танцем, що забув про все на світі.

Туп-туп лапками.

Поворот.

Стрибок.

Ще один поворот.

— Оце так танцюрист! — сміялися навколо.

Півень крутився ще завзятіше.

Лише пізно ввечері, коли музика стихла, він раптом глянув на лапу.

Браслета не було.

— Ой лишенько…

Півень кинувся назад на майданчик. Він заглядав під лавки, розгрібав сухе листя, зазирав за кошики.

— Хтось бачив браслет? Блискучий, круглий, дуже гарний!

Ніхто не бачив.

Півень шукав до самої ночі, але прикраса ніби крізь землю провалилася.

Наступного ранку він пішов до Яструба.

Тепер уже не крокував гордовито. Голова була опущена, хвіст теж.

— Яструбе, — почав він. — Я маю сказати щось неприємне.

Друг відразу все зрозумів.

— Ти загубив браслет?

— Так. Я шукав усюди. Мені дуже соромно.

Яструб засмутився.

— Я попереджав, що він мені дорогий.

— Я знаю. Я поверну його. Обіцяю.

— Тоді йди туди, де танцював, і шукай. Я не хочу іншої прикраси. Мені потрібна саме ця.

Півень повернувся на місце свята.

Він почав розгрібати землю лапами.

Шурх-шурх.

Листочок убік.

Камінчик убік.

Трохи землі назад.

Його побачила Курка.

— Що ти робиш?

— Шукаю браслет Яструба.

— Сам?

— Сам загубив, сам і маю знайти.

Курка подумала й стала поряд.

— Я допоможу.

Шурх-шурх-шурх.

До них приєдналася ще одна Курка. Потім ще одна.

Незабаром пів подвір’я розгрібало землю.

А високо в небі з’явився Яструб.

Він зробив коло над селом, друге, третє.

Кури підняли голови.

— Яструб! Малеча, ближче до нас!

Курчата швидко поховалися під маминими крилами.

Яструб спустився нижче й гукнув:

— Півню! Знайшов?

— Ще ні!

— Тоді шукай уважніше!

І Яструб знову піднявся в небо.

Так минув день. Потім другий.

Півень шукав біля майданчика, під деревами, уздовж стежки. Кури допомагали, а коли над подвір’ям з’являлася тінь Яструба, вони одразу збирали курчат ближче до себе.

Півень дедалі краще розумів, як нерозумно вчинив.

Він позичив дорогу річ не тому, що вона була йому потрібна. Він просто хотів здаватися багатшим, ніж був насправді.

Одного вечора Курка сказала:

— А якби ти прийшов на свято без браслета, що сталося б?

Півень замислився.

— Нічого.

— Ти все одно танцював би?

— Так.

— Співав би?

— Звичайно.

— Розмовляв би з усіма?

Півень зітхнув.

— Так.

— То навіщо тобі було вдавати когось іншого?

Півень не знайшов відповіді.

Наступного ранку він знову прийшов на місце свята. Сонце тільки-но визирнуло з-за дерев. На траві блищала роса.

Півень почав із того місця, де танцював найзавзятіше.

Шурх-шурх.

Раптом щось дзенькнуло об маленький камінець.

Дзень!

Півень завмер.

Він відгорнув листок — і побачив браслет.

— Знайшов! Знайшов!

На його крик збіглися всі кури. Курчата підстрибували навколо, наче це було нове свято.

Півень одразу поніс прикрасу Яструбові.

— Ось. І пробач мені. Я мав берегти твою річ краще.

Яструб оглянув браслет і кивнув.

— Добре, що ти не покинув пошуки.

Півень помовчав, а тоді додав:

— І ще я зрозумів дещо. Якщо мені знову захочеться виглядати важливішим, ніж я є, я краще просто гарно заспіваю.

Яструб усміхнувся.

— Оце вже схоже на тебе.

Кажуть, відтоді кури й півні так звикли розгрібати землю, шукаючи загублену прикрасу, що роблять це й досі.

Шурх-шурх-шурх.

А час від часу вони піднімають очі до неба. Якщо там кружляє яструб, мами-квочки відразу кличуть курчат ближче до себе.

Чи справді вони досі пам’ятають старий браслет — хто знає?

Але одна річ у цій історії точно варта пам’яті: позичене треба берегти, а справжню повагу не надягають на лапу, наче коштовність. Її здобувають чесністю й відповідальністю.

Але одна річ у цій історії точно варта пам’яті: позичене треба берегти, а справжню повагу не надягають на лапу, наче коштовність. Її здобувають чесністю й відповідальністю.