Похований Місяць

Похований Місяць

Робоча українська назва: Похований Місяць

Давно це було, коли між англійськими селами тягнулися великі болота. Удень там блищали темні озерця, хиталися купини й шелестіли високі трави. А вночі дорога ставала зовсім іншою.

Люди казали, що в болоті живуть тіні, які люблять збивати мандрівників зі стежки. Не страшні чудовиська, ні. Радше темні примари, що плутають напрямки, гасять вогники й шепочуть у тумані:

— Сюди… сюди… тут коротше…

Та коли на небі світив Місяць, тіні ховалися. Його срібне світло лягало на воду, показувало купини й вузькі місточки, і люди легко знаходили шлях додому.

Місяць знав про це й дуже тішився.

— Якщо моє світло комусь допомагає, — думав він, — значить, я не дарма виходжу щоночі.

Одного разу наприкінці місяця, коли на небі залишався лише тоненький серпик, Місяць почув розмови про те, що в найтемнішу ніч болотні тіні стають особливо сміливими.

— Треба самому подивитися, що там відбувається, — вирішив він.

Уночі Місяць спустився з неба, накинув темний плащ і сховав сяюче волосся під каптуром.

Так його ніхто не впізнав би.

Він ступив на болотну стежку.

Навколо було тихо. Лише вода булькала між купинами, а очерет шурхотів від вітру.

Місяць ішов дедалі далі.

— Поки що нічого особливого, — прошепотів він.

І саме тоді почув десь попереду голос:

— Допоможіть! Хтось є?

Мандрівник збився зі стежки.

Місяць поспішив до нього, але біля великого чорного озерця перечепився об корч. Гілки раптом ожили, обвили його плащ і не відпустили.

— От халепа, — сказав Місяць і спробував звільнитися.

Та чим більше він смикався, тим міцніше тримали гілки.

Тим часом мандрівник ішов просто до глибокої води.

— Стій! — гукнув Місяць.

Але чоловік не почув.

Тоді Місяць рвонув каптур із голови.

Срібне світло розлилося над болотом.

Темрява відступила. Мандрівник побачив стежку, повернув на неї й швидко дістався безпечного місця.

— Дякую! — крикнув він у бік світла, не розуміючи, хто його врятував.

Місяць усміхнувся.

І тут із туману почали виповзати болотні тіні.

— Ось хто заважав нам плутати дороги, — прошепотіла одна.

— Сховаємо його, — сказала друга.

— Нехай ніч стане зовсім темною, — додала третя.

Вони не могли торкнутися самого місячного світла, але знайшли інший спосіб. Навколо корча вони навели сонне закляття. Місяць відчув, як повіки стали важкими.

— Я лише на хвилинку… — прошепотів він.

І заснув.

Тіні обережно поклали на його плащ великий плоский камінь, щоб він не зміг одразу підвестися, коли прокинеться, і сховали все під густим туманом.

Настав ранок.

А потім вечір.

Люди чекали молодого Місяця на небі.

Та небо залишилося чорним.

Минув ще один вечір.

І ще один.

Без місячного світла болота стали незручними й небезпечними. Навіть ті, хто знав кожну стежку, боялися ходити вночі.

— Щось сталося з нашим Місяцем, — вирішили мешканці сіл.

Вони пішли до старої Марти, яка жила біля млина й знала всі місцеві перекази.

Марта довго слухала, а потім сказала:

— Місяць не зникає без причини. Чи не бачив хтось дивного світла в болоті тієї ночі?

Люди перезирнулися.

Тут із натовпу вийшов чоловік.

— Я бачив, — сказав він. — Я заблукав, але раптом просто з темряви засяяло світло. Воно показало мені дорогу. Я навіть не подумав, звідки воно взялося.

Марта кивнула.

— Значить, шукати треба там.

Наступного вечора мешканці зібралися разом. У кожного був ліхтар, довга палиця й мотузка. Ніхто не пішов сам.

— На болоті головне не поспішати, — сказала Марта. — І не слухати голосів із туману. Тримайтеся одне одного.

Вони рушили вузькою стежкою.

Туман підступав із боків.

— Ліворуч… — шепотіло десь.

— Тут ближче…

Та люди не звертали.

— Ми йдемо разом, — повторювали вони.

Нарешті чоловік, який бачив світло, зупинився.

— Тут. Саме тут я мало не зійшов зі стежки.

Перед ними стояв чорний корч із двома довгими гілками. Біля нього лежав великий камінь, а навколо клубився туман.

— Дивіться, — прошепотіла дитина, яка прийшла з батьком. — Під каменем щось світиться.

Справді, з-під краю пробивався тоненький срібний промінь.

Усі разом узялися за камінь.

— Раз, два, три!

Камінь зрушився.

Промінь став яскравішим.

— Ще раз!

Камінь відкотився набік.

Туман ніби розірвало навпіл.

Місяць розплющив очі.

— Ви прийшли, — сказав він сонно.

— Звісно прийшли, — відповіла Марта. — Ти ж стільки ночей світив нам дорогу.

Люди допомогли йому виплутатися з гілок.

Місяць підвівся, струсив плащ і раптом почав рости, ставати легшим, світлішим, вищим.

Ще мить — і він уже піднімався над болотом.

Спочатку срібним човником.

Потім великим круглим диском.

А тоді на небі засяяв повний Місяць.

Болотні тіні сахнулися в очерет.

Стежки стали видимими, вода заблищала, а всі ліхтарі людей здалися зовсім маленькими поряд із місячним сяйвом.

— Дякую! — гукнув Місяць згори.

— Це тобі дякуємо! — відповіли люди.

Відтоді в тих місцях казали: навіть найяскравішому світлу інколи потрібна допомога.

І якщо хтось одного разу показав тобі дорогу в темряві, варто запам’ятати шлях назад.

Бо, можливо, колись саме ти підеш шукати того, хто світив для тебе.

Бо, можливо, колись саме ти підеш шукати того, хто світив для тебе.