Полліанна

Полліанна

Коли одинадцятирічна Полліанна Віттієр залишилася сиротою, її відправили жити до тітки Поллі Гаррінґтон у маленьке містечко в штаті Вермонт. Тітка була заможною, охайною й дуже серйозною жінкою. Вона прийняла племінницю не тому, що мріяла про дитячий сміх у домі, а тому, що вважала це своїм обов’язком.

Служниця Ненсі чекала дівчинку на станції й дорогою боялася, що та засмутиться через сувору тітку. Але Полліанна дивилася на пагорби, дерева й хмари так, ніби світ щойно відкрили спеціально для неї.

— Я така рада, що тут усе зелене! — вигукнула вона. — А ще рада, що ви приїхали мене зустріти.

Ненсі не розуміла, як дитина, що втратила батьків, може стільки разів за одну дорогу сказати слово «рада».

Тітка Поллі поселила Полліанну в маленькій кімнаті на горищі. Там не було ні картин, ні килима, ні навіть дзеркала. Тітка вважала, що простота привчить дівчинку до порядку.

Полліанна оглянула голі стіни, а потім підійшла до вікна.

— Зате яке звідси небо! — сказала вона. — Якби тут висіла картина, я, може, дивилася б на неї й не помітила б справжніх дерев.

Ненсі нарешті не витримала й запитала, чому Полліанна постійно шукає привід радіти.

Тоді дівчинка розповіла про гру, якої навчив її батько.

Колись Полліанна дуже хотіла ляльку. Її батько був бідним місіонером, і речі для їхньої родини іноді надсилали в благодійних посилках. Одного разу замість ляльки прийшли маленькі милиці.

Полліанна розплакалася, але батько запропонував знайти в цьому хоч щось хороше.

— І ми знайшли! — сказала вона Ненсі. — Я могла радіти, що милиці мені не потрібні.

Відтоді вони грали в «гру в радість»: у неприємній ситуації треба було не вдавати, що вона приємна, а знайти хоча б одну справжню річ, за яку можна бути вдячним.

Ненсі спершу поставилася до гри недовірливо. Та Полліанна почала грати не лише сама.

У містечку жила місіс Сноу, хвора жінка, яка майже не вставала з ліжка й завжди була чимось незадоволена. Тітка Поллі посилала їй їжу, а носила її Полліанна. Що б дівчинка не приносила, місіс Сноу відповідала, що хотіла б іншу страву.

Одного разу Полліанна сказала:

— Якби я весь день лежала в ліжку, я б раділа, що можу щодня придумувати нову зачіску. Вам дуже личить, коли волосся підняте ось так.

І замість суперечки вона почала робити місіс Сноу зачіски, приносити їй кольорові стрічки й розповідати новини. Через деякий час хвора жінка стала чекати її візитів і рідше думала про те, чого їй бракує.

Потім Полліанна познайомилася з самотнім містером Пендлтоном. Діти в містечку вважали його похмурим диваком. Але одного дня дівчинка знайшла його після невдалого падіння й покликала допомогу. Під час одужання вона відвідувала його, і великий тихий будинок поступово перестав здаватися таким порожнім.

Ще був хлопчик Джиммі Бін. Він не мав дому й дуже хотів, щоб хтось узяв його в родину. Полліанна намагалася допомогти йому так завзято, ніби це була найважливіша справа на світі. Вона питала тітку, сусідів, знайомих, і хоча все вирішилося не одразу, Джиммі нарешті знайшов людей, яким був потрібен не як тягар, а як син.

Полліанна навіть не помічала, як її гра мандрує містом. Люди починали говорити одне одному: «А що б у цьому знайшла Полліанна?» Іноді це дратувало, іноді смішило, але дивним чином допомагало.

Лише тітка Поллі довго тримала серце на замку. Колись вона була близька з доктором Томасом Чілтоном, але давня образа розвела їх у різні боки. Полліанна не знала подробиць. Вона тільки бачила, що тітка стає особливо мовчазною, коли чує його ім’я.

Одного осіннього дня Полліанна поспішала додому через дорогу. Пролунав гуркіт. Усе сталося дуже швидко.

Коли вона розплющила очі, то вже лежала у своєму ліжку. Дорослі говорили тихо й намагалися усміхатися. Та згодом дівчинка зрозуміла: після травми її ноги не слухаються.

Спочатку вона шукала, за що можна порадіти, як завжди.

— Може, це ненадовго? Може, лікар щось придумає?

Але одного дня вона випадково почула розмову й зрозуміла, що лікарі не впевнені, чи зможе вона коли-небудь ходити.

Тоді гра перестала працювати.

Полліанна відвернулася до стіни.

— Я не можу знайти нічого радісного, — прошепотіла вона.

І саме тоді сталося те, чого вона не чекала.

До будинку почали приходити люди. Місіс Сноу передала, що тепер уміє помічати хороші дні навіть тоді, коли болить. Містер Пендлтон сказав, що завдяки Полліанні його будинок більше не буде порожнім. Ненсі нагадала, скільки разів гра допомагала їй не сердитися на життя. Інші сусіди приносили квіти, листи й маленькі записки.

Кожен хотів сказати одне: «Ти допомогла мені. Тепер дозволь нам допомогти тобі».

Полліанна слухала ці історії й поступово зрозуміла, що її радість не зникла. Вона просто повернулася до неї через інших людей.

Була ще одна надія. Доктор Чілтон знав фахівця, який лікував подібні травми. Але тітка Поллі через стару сварку не хотіла запрошувати Чілтона до свого дому. Коли ж стало ясно, що йдеться про майбутнє Полліанни, гордість нарешті відступила.

Доктор Чілтон прийшов.

Полліанна зраділа йому так щиро, що тітка Поллі вперше за багато років подивилася на доктора не крізь образу. Вони заговорили, а згодом зрозуміли, що втратили надто багато часу через мовчання й упертість.

Полліанну відвезли до спеціальної лікарні. Лікування було довгим. Минали місяці. Вона вчилася терпінню зовсім інакше, ніж раніше: не шукати веселу відповідь на кожен біль, а робити маленький крок, навіть коли результату ще не видно.

А потім одного дня вона сама пройшла від ліжка до вікна.

Шість кроків.

Для іншої людини це була б відстань у кілька метрів. Для Полліанни — цілий світ.

Вона написала тітці Поллі й докторові Чілтону, який на той час уже став її дядьком: «Я можу ходити! Сьогодні я зробила шість кроків. Завтра спробую вісім».

Полліанна повернулася додому не тому, що навчилася ніколи не сумувати. Вона вже знала: бувають дні, коли сум справжній і його не треба ховати за усмішкою.

Та вона зберегла найважливіше з батькової гри. Навіть у важкий день поруч може залишатися щось цінне: людина, яка тримає тебе за руку; можливість зробити один крок; добрий спогад; шанс почати знову.

Іноді радість треба знайти самому. А іноді вона приходить назад від людей, яким ти колись подарував її першим.

Іноді радість треба знайти самому. А іноді вона приходить назад від людей, яким ти колись подарував її першим.