Попелюшка (версія братів Грімм)

Попелюшка (версія братів Грімм)

ПОПЕЛЮШКА

Колись жив заможний чоловік із дружиною та донькою. Дівчинка росла лагідною й уважною. Вона любила сад, знала, де першими розквітають фіалки, і завжди залишала крихти для птахів на підвіконні.

Та одного року її мама тяжко захворіла. Перед тим як назавжди піти з цього світу, вона покликала доньку й сказала:

— Що б не сталося, бережи в собі доброту. Вона не завжди робить шлях легким, зате допомагає не загубити себе.

Дівчинка надовго запам’ятала ці слова.

Минув час. Батько одружився вдруге. Нова дружина приїхала до дому зі своїми двома доньками. Вони були гарно вдягнені й уміли поводитися чемно перед гостями, але вдома швидко показали інший характер.

— Навіщо їй така світла кімната? — сказала старша сестра.

— І навіщо стільки гарних суконь? — додала молодша.

Невдовзі дівчині віддали найважчі домашні справи. Вона вставала рано, носила воду, прибирала, чистила овочі, розпалювала вогонь і часто засинала ввечері просто біля теплого вогнища.

На її одязі залишався сірий попіл, і сестри почали глузливо називати її Попелюшкою.

Попелюшці було боляче від їхніх слів, але вона не відповідала образою на образу. Коли ставало особливо сумно, вона виходила в сад і згадувала маму.

Одного разу батько збирався на ярмарок.

— Що привезти вам? — спитав він у дівчат.

— Найкращу сукню! — одразу сказала старша сестра.

— А мені коштовну прикрасу! — попросила молодша.

Батько повернувся до Попелюшки.

— А тобі що?

Дівчина подумала й відповіла:

— Привези мені першу зелену гілочку, яка торкнеться твого капелюха дорогою додому.

Сестри засміялися, але батько пообіцяв.

На зворотній дорозі він проїжджав під ліщиною, і тонка гілка справді зачепила його капелюх. Він зламав маленький пагінець і привіз доньці.

Попелюшка посадила гілочку в саду, там, де любила згадувати маму. Вона щодня поливала її. Минали місяці, і тонкий пагінець став молодим деревцем.

До нього часто прилітали птахи. Попелюшка розмовляла з ними, не чекаючи відповіді.

— Сьогодні був важкий день, — казала вона.

А птахи схиляли голівки, ніби справді слухали.

Якось у королівському палаці оголосили триденне свято. Королівська родина запросила молодь з усієї округи. Сестри Попелюшки заметушилися.

— Вичисть мої туфлі!

— Причеши мене!

— Де моя стрічка?

Попелюшка допомагала їм, але в душі теж мріяла побачити палац, музику й танці.

— Чи можна мені поїхати з вами? — тихо спитала вона мачуху.

Та подивилася на її просту сукню.

— На свято? Ти? Спершу зроби всю роботу.

Вона висипала в миску горох і сочевицю, перемішала їх і сказала:

— Якщо швидко розбереш усе окремо, тоді побачимо.

Попелюшка сіла біля вікна. Роботи було стільки, що самій їй не впоратися до вечора.

Тоді вона відчинила вікно й покликала:

— Пташки, мої добрі знайомі, якщо можете, допоможіть мені.

До двору злетілися голуби, горобці й маленькі лісові пташки. Вони дзьобиками швидко перебрали зерно: горох до однієї миски, сочевицю до іншої.

Попелюшка понесла все мачусі.

— Я готова.

Мачуха здивувалася, та все одно похитала головою.

— У тебе немає святкового вбрання. Залишайся вдома.

Двері зачинилися. Карета поїхала.

Попелюшка вибігла в сад до ліщини.

— Я не прошу бути найгарнішою, — сказала вона. — Я просто хочу хоч раз побачити свято.

Гілки зашелестіли. Птахи злетіли над деревом, і біля ніг Попелюшки опинилася світла сукня, тонка, наче ранкове небо, та пара легких черевичків.

Дівчина здивовано торкнулася тканини.

— Це мені?

Птахи весело защебетали.

Невдовзі Попелюшка вже входила до палацової зали.

Свічки сяяли у високих люстрах. Музики грали скрипки й флейти. Ніхто не впізнав у святково вбраній гості дівчину, яка ще годину тому перебирала зерно біля кухні.

Молодий принц запросив її до танцю.

— Ми раніше зустрічалися? — спитав він.

— Не думаю, — усміхнулася Попелюшка.

Їй було легко й радісно. Вона танцювала, слухала музику, говорила з людьми, яких раніше ніколи не бачила, й уперше за довгий час не почувалася зайвою.

Та ще до завершення свята вона подякувала принцові й поспішила додому.

— Зачекайте! Як вас звати? — кликав він услід.

Але Попелюшка вже зникла в темряві.

Удома вона склала чарівну сукню біля ліщини й знову вдягла своє просте вбрання.

Коли повернулися сестри, вони тільки й говорили про незнайому гостю.

— Усі дивилися лише на неї!

— А принц танцював майже весь вечір тільки з нею!

Попелюшка усміхалася, але нічого не сказала.

Наступного дня свято продовжилося.

Мачуха знову знайшла для Попелюшки безліч справ. І знову птахи допомогли їй упоратися. Цього разу ліщина подарувала їй сукню, що мерехтіла, наче зоряне небо.

Принц одразу впізнав загадкову гостю.

— Сьогодні ви хоча б скажете, звідки прийшли?

— Можливо, колись, — відповіла Попелюшка.

Вона боялася не принца. Вона боялася, що якщо назве свій дім, сестри й мачуха перетворять цю радість на нову насмішку.

Тому й другого вечора вона повернулася раніше за всіх.

На третій день Попелюшка отримала найпрекрасніше вбрання з усіх. Воно не було важким від коштовностей. Навпаки, здавалося простим і світлим, але кожен рух тканини ловив світло й повертав його м’яким золотавим сяйвом.

Цього разу принц не став розпитувати.

— Якщо не хочете називати себе, не називайте, — сказав він. — Просто дозвольте мені ще один танець.

Попелюшка погодилася.

Вечір минув так швидко, що вона не помітила, як музики заграли останню мелодію. Тоді дівчина схаменулася й побігла до виходу.

На сходах із її ноги зісковзнув один золотавий черевичок.

Вона хотіла повернутися, але почула позаду кроки. Не бажаючи пояснювати все посеред палацу, Попелюшка побігла далі.

Принц знайшов черевичок.

— Якщо вона не сказала мені свого імені, — вирішив він, — я принаймні спробую знайти її й повернути загублене.

Наступного дня він вирушив по домівках округи.

Новина випереджала його: принц шукає дівчину, якій належить золотавий черевичок.

Коли він приїхав до дому Попелюшки, сестри кинулися приміряти його першими.

Старша тиснула пальці, як могла.

— Майже підходить!

Але ні. Черевичок був замалий.

Молодша намагалася втиснути п’яту.

— Зараз, ще трішки!

Та черевичок і їй не підійшов.

— У цьому домі більше немає молодих дівчат? — спитав принц.

Мачуха швидко відповіла:

— Нікого, хто міг би бути тією гостею.

Але батько, який стояв осторонь, згадав про доньку.

— Є ще Попелюшка.

Сестри засміялися.

— Вона? У палаці?

Принц спокійно сказав:

— Нехай прийде. Черевичок не знає, хто в якому одязі ходить удома.

Попелюшка вийшла з кухні, витерла руки й сіла на стілець.

Вона взула черевичок. Він підійшов так легко, ніби весь час чекав саме на неї.

У кімнаті стало тихо.

Тоді Попелюшка дістала з кишені другий черевичок.

Принц усміхнувся.

— То це були ви.

— Я, — відповіла вона.

Сестри не знали, куди подіти очі. Мачуха почервоніла.

Попелюшка могла б нагадати їм кожне глузування, кожне несправедливе доручення. Але вона лише сказала:

— Я більше не хочу жити там, де мене вважають менш гідною лише через простий одяг і роботу, яку я виконую.

Батько опустив голову. Він нарешті побачив те, чого надто довго не хотів помічати.

— Ти маєш рацію, — тихо сказав він. — Я мав захистити тебе раніше.

Попелюшка не стала чекати, що все зміниться за одну хвилину. Вона взяла свої небагато речей, попрощалася з садом і торкнулася ліщини.

Птахи зашелестіли в гілках.

У палаці ніхто більше не називав її Попелюшкою насмішкувато. Люди дізналися її справжній характер: вона була уважною, розумною, працьовитою й зовсім не боялася говорити, коли щось було несправедливим.

З принцом вони ще довго пізнавали одне одного. І лише тоді, коли обидва зрозуміли, що хочуть іти далі разом, у палаці відсвяткували весілля.

А біля старого дому продовжувала рости ліщина.

Щовесни на ній з’являлося молоде листя, і птахи будували між гілками гнізда.

Бо справжнє диво цієї історії було не в сукнях і не в золотавих черевичках.

Воно почалося значно раніше — у дівчині, яка серед попелу не дозволила згаснути власній доброті й одного дня знайшла сміливість вийти туди, де її могли побачити такою, якою вона була насправді.

Воно почалося значно раніше — у дівчині, яка серед попелу не дозволила згаснути власній доброті й одного дня знайшла сміливість вийти туди, де її могли побачити такою, якою вона була насправді.