Поросятко та її пихаті сестри

Поросятко та її пихаті сестри

Робоча українська назва: Поросятко та її пихаті сестри

У давні часи в одному корейському селі жила дівчинка на ім’я Квітка Груші. Коли вона була зовсім маленькою, її мама померла, і дівчинка росла з батьком.

Квітка Груші була спокійною, уважною й дуже працьовитою. Вона вміла прибирати подвір’я, допомагала сушити рис, носила воду й завжди залишала трохи зерна для птахів, які прилітали до старого грушевого дерева.

Згодом батько одружився вдруге. У його нової дружини була донька приблизно того самого віку. Спочатку Квітка Груші раділа: їй здавалося, що тепер у неї буде сестра, з якою можна розмовляти вечорами й разом ходити на свята.

Та мачуха любила вихваляти власну доньку й постійно порівнювала дівчат.

— Подивись, яка моя донечка охайна! А ти знову в борошні по лікоть.

А її донька підхоплювала:

— Ти весь час пораєшся біля кухні та двору. Справжнє поросятко!

Так до Квітки Груші приклеїлося образливе прізвисько — Поросятко.

Дівчинці було прикро, але вона не відповідала грубістю на грубість. Лише одного разу тихо сказала:

— У мене є ім’я. Будь ласка, називайте мене Квіткою Груші.

Та її не послухали.

Батько багато працював поза домом і довго не помічав, як часто всі справи перекладають на старшу доньку. А мачуха тим часом давала Квітці Груші дедалі більше роботи.

Одного дня все село готувалося до великого свята. На площі мали грати музики, продавати кольорові стрічки, солодкі рисові коржики й фрукти. Квітка Груші теж мріяла піти.

— Можна я закінчу справи й приєднаюся до вас? — запитала вона.

Мачуха поставила перед нею великий мішок рису.

— Спочатку очисти все зерно. А тоді наповни водою цей глечик.

Глечик був старий і мав тріщину внизу. Скільки не налий — вода витікала.

Коли мачуха з донькою пішли, Квітка Груші сіла біля ґанку й сумно подивилася на купу рису.

— Якщо я працюватиму до ночі, свято вже закінчиться.

Тут із грушевого дерева злетіли голуби. Один сів просто біля мішка, другий — на край кошика, а потім прилетіло ще кілька.

Квітка Груші щодня ділилася з ними зерном, і тепер птахи ніби вирішили відповісти добром.

Дзьоб-дзьоб, шурх-шурх — голуби заходилися перебирати рис. Квітка Груші працювала разом із ними, і справа пішла так швидко, що невдовзі все було готове.

Залишився глечик.

Дівчинка принесла воду, але струмочок одразу потік крізь тріщину.

— От біда, — зітхнула вона.

Раптом за спиною почулося тихе хихотіння.

— Хі-хі. Не глечик винен, що в нього дірка.

Квітка Груші обернулася. Біля огорожі стояв маленький токкебі — пустотливий дух із корейських казок. Він був скуйовджений, усміхнений і тримав у руках грудочку глини.

— Ти хто? — здивувалася дівчинка.

— Той, хто знає, що тріщини краще лагодити, ніж сварити, — відповів токкебі.

Він замазав отвір глиною, постукав пальцем по глечику й сказав:

— Тепер наливай.

Цього разу вода залишилася всередині.

— Дякую! — зраділа Квітка Груші.

— Не мені дякуй. Просто пам’ятай: іноді неможливе завдання стає можливим, якщо спочатку знайти справжню проблему.

І токкебі зник так само раптово, як з’явився.

Квітка Груші встигла на свято. Вона слухала музику, дивилася танці й купила маленьку синю стрічку на кілька монет, які сама заробила допомогою сусідці.

Коли мачуха побачила її на площі, то здивувалася.

— Як ти все встигла?

— Мені допомогли ті, кому я колись допомагала, — відповіла дівчинка.

Мачусина донька почула це й подумала не про доброту, а лише про нагороду.

«Якщо їй допомагають чарівні істоти, нехай і мені допоможуть», — вирішила вона.

Через кілька днів родина збиралася на прогулянку в гори. Мачуха знову залишила Квітку Груші вдома.

— Спочатку виполи весь город.

Город був великий, а бур’яну після дощів виросло стільки, що між грядками ледве було видно стежки.

Квітка Груші взяла кошик і почала працювати. Раптом біля хвіртки з’явився великий чорний віл. Він спокійно пройшов уздовж грядок, поїдаючи молодий бур’ян між рослинами, але не чіпаючи овочів.

— Який ти розумний, — засміялася дівчинка.

Коли роботу було закінчено, віл повів її стежкою до дерева, на якому достигли чудові плоди.

Квітка Груші зірвала лише кілька.

— Решта нехай буде птахам і мандрівникам, — сказала вона.

Наступного дня сестра вирішила повторити все точнісінько.

Вона пішла шукати чорного вола, але замість того щоб спостерігати й слухати, одразу наказала:

— Веди мене до чарівних фруктів!

Віл повернув у бік лугу, а дівчина поспішила за ним і незабаром збилася зі стежки. Ніякої біди не сталося, але вона забрела в мокру траву, забруднила святкові черевики й довго шукала дорогу назад.

Коли Квітка Груші побачила сестру, то не стала сміятися. Вона принесла води, допомогла відчистити одяг і сказала:

— Допомога — не автомат із подарунками. Якщо робиш добро тільки заради винагороди, воно швидко перестає бути добром.

Сестра насупилася, але нічого не відповіла.

Того ж літа на сільському святі Квітка Груші познайомилася з юнаком на ім’я Су-вен. У старих переказах люди часто перш за все помічають вроду, але Су-вен звернув увагу на інше.

Біля дороги загубилася маленька дитина. Квітка Груші першою почула її плач, заспокоїла й допомогла знайти батьків. Су-вен приєднався до пошуків.

— Ти знала цю родину? — запитав він потім.

— Ні.

— Тоді чому так клопоталася?

Квітка Груші здивувалася самому питанню.

— Бо дитина була налякана. Хіба потрібна ще причина?

Су-вен усміхнувся.

Вони почали зустрічатися на ярмарках, біля річки, під час спільних сільських робіт. Розмовляли про книжки, поля, погоду, птахів і про те, як легко люди іноді судять одне одного за одягом чи зовнішністю.

Минув час. Вони стали друзями, а коли подорослішали, зрозуміли, що хочуть бути разом.

Та для Квітки Груші важливішим за будь-яке весілля було інше: вона нарешті навчилася не мовчати, коли з нею поводилися несправедливо.

Одного вечора вона зібрала родину за столом.

— Я люблю цей дім, — сказала вона. — Але більше не хочу, щоб мене називали образливим прізвиськом і залишали всю роботу мені. Я допомагатиму родині, але справи мають бути спільними.

Батько опустив очі.

— Я мав помітити це раніше, — визнав він. — Пробач.

Мачуха спершу хотіла заперечити, та її донька раптом тихо сказала:

— Вона права.

Усі здивувалися.

— Того дня в горах вона могла сміятися з мене, але допомогла. А я стільки разів сміялася з неї. Мені соромно.

Відтоді зміни прийшли не за один день, але прийшли. Роботу почали ділити. Образливе прізвисько зникло. Сестри поступово навчилися розмовляти без змагання й порівнянь.

Коли Квітка Груші та Су-вен вирішили влаштувати свято на честь свого спільного майбутнього, батько запитав, який подарунок вона хоче.

Дівчина подумала й відповіла:

— Маленьку глиняну фігурку чорного вола.

— І все?

— І все. Щоб пам’ятати: справжня допомога не робить тебе вищим за інших. Вона просто допомагає пройти складну ділянку дороги.

Фігурку поставили біля вікна. А поруч із домом росло старе грушеве дерево, на яке щовесни поверталися голуби.

Квітка Груші й далі залишала їм трохи зерна.

Не тому, що чекала чарівної винагороди.

А тому, що добро, зроблене без розрахунку, саме по собі вже було достатньою причиною.

А тому, що добро, зроблене без розрахунку, саме по собі вже було достатньою причиною.