Принц Баяя

Принц Баяя

Точне першоджерело зі spreadsheet: Czechoslovak Fairy Tales — Parker Fillmore (1919), Project Gutenberg #32217, https://www.gutenberg.org/ebooks/32217

Колись у далекому королівстві народилися хлопчики-близнюки. Вони були схожі обличчям, але зовсім різні вдачею.

Перший, що з’явився на світ на кілька хвилин раніше, змалку любив двір, коней, вітер і довгі дороги. Йому подарували маленького лошака, майже такого самого віку, і хлопчик годинами розмовляв із ним, наче з найкращим другом.

Другий брат був спокійніший. Він любив книги, тихі кімнати й прогулянки з матір’ю. Королева дуже до нього прив’язалася і одного разу, коли король після довгої відсутності запитав, хто з синів старший, назвала саме його.

Минали роки. Молодшого за народженням принца всі готували до престолу, а справжній старший брат дедалі частіше відчував, що в палаці йому немає власного шляху.

Одного вечора він прийшов до свого коня, погладив його по гриві й тихо сказав:

— Хотів би я побачити світ. Не через образу. Просто хочу зрозуміти, ким можу стати сам.

І тут кінь повернув голову й відповів людським голосом:

— То й вирушай. Але спершу попроси дозволу батька. Їдь без великої свити й візьми тільки мене. А ще обіцяй: коли я дам пораду, не відмахуйся від неї.

Принц аж відступив від подиву.

— Ти вмієш говорити?

— Умію. Та про те, чому саме, поки не питай. У дорозі важливіше не знати всі таємниці, а мати поруч того, кому довіряєш.

Король неохоче відпустив сина, але зрештою погодився. Так одного ранку принц попрощався з рідними й виїхав за міську браму на своєму старому, але дивовижно прудкому коні.

Вони мандрували кілька днів, доки попереду не з’явилися вежі незнайомого міста. Біля великої скелі кінь тричі вдарив копитом. Камінь тихо розсунувся, відкриваючи простору печеру зі стайнею.

— Я залишуся тут, — сказав кінь. — А ти йди до королівського палацу. Не називай свого імені. Зроби вигляд, ніби не можеш говорити, і попросися на службу. Коли я буду потрібен, тричі постукай у скелю.

Принц переодягнувся в простий одяг, прикрив одне око пов’язкою й пішов до міста. Коли його запитали, як звати, він лише усміхнувся й вимовив:

— Баяя…

Так це ім’я за ним і закріпилося.

Баяя виявився спритним і розумним помічником. Він швидко навчився вести палацові справи, писав гарним почерком, умів лагодити речі й ніколи не відмовляв у допомозі. Король довіряв йому дедалі більше.

У короля було три доньки: Здобена, Будінка й наймолодша Славена. Сестри полюбили мовчазного Баяю за доброту. Він робив їм вінки, малював візерунки для вишивки, приносив із саду квіти. А для Славени завжди знаходив найтоншу гілочку жасмину чи найкрасивіший малюнок.

Одного ранку Баяя помітив, що весь палац наче потемнів. Король сидів біля вікна, не торкаючись сніданку.

Баяя жестом запитав, що сталося.

— Біля Драконової Скелі знову з’явилися три велетенські дракони, — зітхнув король. — Колись вони тероризували наш край. Тепер вимагають, щоб три дні поспіль до скелі приходила одна з моїх доньок. Інакше обіцяють спалити поля та міські ворота. Я не знаю, як їх захистити.

Баяя відразу побіг до чарівної скелі.

— Я знав, що цей день настане, — сказав кінь. — Під моїми яслами є скриня. Відкрий її.

У скрині лежали три розкішні вбрання: червоне, біле й блакитне, а ще легкий меч, що світився вздовж леза.

— Це не звичайний меч, — пояснив кінь. — Він розтинає не тіла, а чари. Сьогодні одягни червоне. І не бійся гуркоту.

Першого дня до скелі привезли Здобену. Та щойно з печери висунувся дев’ятиголовий дракон і загув так, що задзвеніли шибки в місті, на дорозі з’явився вершник у червоному.

— Назад до пагорба! — гукнув він людям. — Тут вистачить місця для одного вершника й одного дуже сердитого дракона.

Дракон видихнув вогонь. Чарівний кінь проскочив крізь полум’я, а Баяя провів мечем по повітрю. Навколо чудовиська спалахнули срібні лінії. Вони стягнули його голови наче вуздечками й повернули до печери. Другим помахом меча Баяя розсік давнє закляття, що прив’язувало дракона до королівства. Дракон заревів, змахнув крилами й полетів далеко за гори.

— Оце й усе? — здивувалася Здобена.

— На сьогодні все, — усміхнувся незнайомий лицар і помчав геть.

Наступного дня до скелі мала прийти Будінка. З’явився дракон із вісімнадцятьма головами, а назустріч йому виїхав лицар у білому. І знову чарівний меч розірвав старі чари, а дракон, втративши владу над цим краєм, зник за хмарами.

Третього дня настала черга Славени. Біля скелі зібрався сам король. Цього разу земля затремтіла сильніше, ніж будь-коли, а з печери виповз найбільший дракон.

Та ось у променях ранку блиснуло блакитне вбрання.

— Він прийшов! — вигукнула Славена.

Битва тривала довше. Дракон здіймав хмари диму, кінь кілька разів ледве втримався на ногах. Та Баяя не відступив. Нарешті меч засяяв так яскраво, що дракон замружив усі свої очі. Чари розсипалися, наче скляна шкаралупа, і чудовисько, вже не прив’язане до скелі, злетіло в небо й подалося слідом за двома іншими.

Славена підбігла до вершника.

— Скажіть хоча б, як вас звати!

Баяя вже хотів відповісти, та кінь тихо прошепотів:

— Ще не час.

І помчав так швидко, що за мить на дорозі залишилася тільки блакитна стрічка пилу.

Минуло небагато часу, і королівству загрожувала нова біда: сусідній правитель вирішив силою нав’язати свої умови. Війська зійшлися біля кордону. Баяя знову прийшов до коня.

— Сьогодні, — сказав той, — не треба перемагати людей. Треба зупинити бій.

Баяя одягнув біле вбрання й виїхав між двома військами. Він підняв чарівний меч, і той одним ударом перерізав древко бойового прапора, але не зачепив жодної людини. Потім вершник голосно запропонував переговори. Побачивши, що невідомий лицар не боїться ні стріл, ні погроз, обидві сторони погодилися зупинитися. До вечора було укладено мир.

У сутичці Баяя лише трохи поранив ногу. Король власноруч перев’язав її смужкою зі свого плаща.

Коли всі повернулися додому, постало інше питання. Кільком шляхтичам король раніше необачно натякнув, що за допомогу у війні вони можуть сподіватися на шлюб із його доньками.

Славена насупилася:

— Батьку, допомога королівству не дає права обирати за нас.

Король довго мовчав, а тоді кивнув.

— Ти маєш рацію. Я сказав зайве від страху. Вибір буде ваш.

Сестри запропонували старий звичай із золотими яблуками. У саду зібралися ті, кому вони довіряли. Здобена покотила своє яблуко до юнака, якого давно поважала. Будінка зробила так само. А яблуко Славени покотилося просто до мовчазного Баяї.

Дівчина розгубилася. Вона була прихильна до Баяї, але серце її пам’ятало незнайомого лицаря.

Того вечора Баяя востаннє пішов до скелі. Чарівний кінь виніс його до палацу, зупинився й сказав:

— Далі ти впораєшся сам. Найсильніша магія вже не в мечі. Вона в правді.

Баяя обійняв друга за шию. Кінь торкнувся носом його плеча й розчинився в місячному світлі.

Коли Славена відчинила двері своєї кімнати, перед нею стояв той самий лицар. Він зняв пов’язку, а потім показав смужку королівського плаща на нозі.

— Я Баяя, — сказав він своїм справжнім голосом. — Я мовчав, бо мав виконати обіцянку. Я був поруч у саду, біля Драконової Скелі й на кордоні. Але я не хочу, щоб ти обирала мене через яблуко, вдячність чи старий звичай. Якщо твоя відповідь буде «ні», я прийму її.

Славена дивилася на нього кілька секунд, а потім розсміялася.

— Я стільки разів хотіла, щоб Баяя заговорив. І тепер виявляється, що він просто беріг цілу промову!

Вона простягнула йому руку.

— Моя відповідь — «так». Але тільки тому, що я сама так вирішила.

У палаці відсвяткували весілля, а згодом Баяя разом зі Славеною вирушив до свого рідного королівства.

Там королева нарешті зізналася чоловікові й синам у давній неправді про те, хто з близнюків народився першим.

— Я боялася втратити місце для того сина, якого надто опікала, — сказала вона. — І зробила несправедливо.

Молодший брат першим підійшов до Баяї.

— Якщо престол має бути твоїм, я віддам його.

Баяя похитав головою.

— Я не повернувся забирати. Ми обидва виросли, і кожен має право обрати власний шлях. Давай не виправляти стару несправедливість новою.

Так брати помирилися. Молодший ще багато років правив мудро, а Баяя допомагав йому й мандрував між двома королівствами. Згодом, коли брат сам вирішив відійти від державних справ, Баяя прийняв корону без суперечки й без образ.

А іноді ясної ночі він виходив у поле й чув далеко-далеко легкий тупіт копит.

Тоді Баяя усміхався.

Бо справжній друг може зникнути з очей, але його порада ще довго їде поруч із тобою дорогою.

Бо справжній друг може зникнути з очей, але його порада ще довго їде поруч із тобою дорогою.