Принц Дарлінг

Принц Дарлінг

Робоча українська назва: Принц Дарлінг

Колись жив король, якого люди називали Добрим. Він уважно вислуховував тих, хто приходив до нього по допомогу, не забував дякувати слугам і навіть під час полювання не дозволяв кривдити тварин без потреби.

Одного дня маленький білий кролик вискочив із кущів і сховався просто в нього на руках.

— Ну що ж, малий, — сказав король, погладивши його. — Якщо вже ти попросив у мене захисту, ніхто тебе не скривдить.

Того вечора в королівських покоях з’явилася жінка в білому вбранні та з вінком із білих троянд.

— Я Фея Правди, — сказала вона. — Сьогодні в лісі я була тим кроликом. Хотіла побачити, чи справді ти такий добрий, як про тебе говорять.

— Якщо бажаєш віддячити мені, — відповів король, — допоможи моєму синові. Його звати Дарлінг. Не роби його найбагатшим чи найсильнішим. Допоможи йому вирости доброю людиною.

Фея похитала головою.

— Я можу радити й нагадувати. Але не можу бути доброю замість нього. Кожен має обирати сам.

Невдовзі старий король пішов із життя, і Дарлінг успадкував корону.

Однієї ночі Фея Правди прийшла до молодого короля й подарувала йому золоту каблучку.

— Вона нагадуватиме тобі про твої вчинки, — пояснила фея. — Коли ти чинитимеш несправедливо, каблучка ставатиме гарячою. Не для покарання. Для того, щоб ти встиг зупинитися й подумати.

Спершу Дарлінг дуже старався. Він радився з мудрими людьми, дякував тим, хто допомагав йому, і щиро хотів бути схожим на батька.

Але була в нього одна стара звичка: він не любив, коли щось відбувалося не так, як йому хотілося.

Якось після невдалого дня він повернувся до палацу сердитий. Його маленька собачка Бібі радісно кинулася назустріч.

— Не зараз! — різко сказав Дарлінг і відштовхнув її ногою.

Каблучка миттю нагрілася.

Дарлінг зупинився.

— Та що такого я зробив? — пробурмотів він.

І почув голос Феї Правди:

— Ти був сердитий через власну невдачу, а образив того, хто просто тебе любив. Сила не дає права кривдити слабшого.

Дарлінг присів біля Бібі, погладив її й попросив пробачення.

Та з часом він усе частіше переставав слухати каблучку. Біля нього з’явилися люди, які повторювали:

— Ви король. Вам усе можна.

— Навіщо вислуховувати незадоволених?

— Навіщо визнавати помилки? Правитель завжди має бути правим.

Дарлінгу подобалися такі слова. Вони були зручніші за правду.

Одного дня він навіть зняв каблучку й кинув її в шухляду.

— Нарешті ніхто не буде мене повчати.

Відтоді справи пішли гірше. Дарлінг став нетерплячим, вимагав замість того, щоб просити, і дедалі рідше думав про те, як його рішення впливають на інших.

У цей час він познайомився з дівчиною на ім’я Селія. Вона жила скромно, доглядала овець і славилася прямотою.

Дарлінг був певен, що варто йому запропонувати їй життя в палаці, як вона одразу погодиться.

— Селіє, стань королевою, — сказав він. — Матимеш усе, чого забажаєш.

Селія спокійно відповіла:

— Я не хочу жити поруч із людиною, якої бояться. Я могла б поважати короля, що вміє слухати й визнавати помилки. Але не того, хто вважає, що корона робить кожне його бажання правильним.

Дарлінг почервонів від образи.

Він наказав привезти Селію до палацу й заборонив їй залишати гостьову вежу, поки вона «не передумає».

Та вночі двері вежі самі відчинилися. Коли вранці Дарлінг прийшов, кімната була порожня.

— Хто їй допоміг? — розлютився він.

Підлесники одразу звинуватили Сулеймана, старого вчителя Дарлінга. Колись саме Сулейман насмілювався казати принцові неприємну правду.

Дарлінг уже хотів наказати вигнати його з королівства, коли гримнув грім і перед ним з’явилася Фея Правди.

— Ти давно перестав слухати нагадування, — сказала вона. — Тепер побачиш себе так, як тебе бачать інші.

У ту ж мить Дарлінг опинився в лісі біля озера. Він нахилився до води й побачив замість свого обличчя дивну істоту: сильну, похмуру й незграбну, ніби в ній змішалися лев, вовк і бик.

— Це не назавжди, — пролунав голос феї. — Коли твої вчинки зміняться, зміниться й твій вигляд.

Дарлінг спершу сердився. Він звинувачував фею, Селію, радників, долю, навіть погоду. Усіх, крім себе.

Та дорогою до міста він почув, як люди говорять про Сулеймана. Після зникнення короля той узяв на себе управління країною, але не привласнив трон.

— Ми берегтимемо королівство для Дарлінга, — сказав Сулейман народові. — Я вірю, що він ще може повернутися кращим.

Почувши це, Дарлінг уперше по-справжньому замовк.

«Я ледь не покарав людину, яка навіть тепер вірить у мене», — подумав він.

Від цієї думки його гнів почав танути.

Невдовзі він зустрів доглядача лісового звіринцю. Чоловік був похмурий і нетерплячий. Він часто сварив тварин навіть тоді, коли вони нічого поганого не робили.

Одного разу з вольєра вислизнув великий тигр. Доглядач розгубився. Дарлінг міг утекти, але натомість перегородив тигрові дорогу й голосно заревів. Тигр зупинився, а інші працівники встигли відчинити запасні ворота й заманити його назад у безпечний загін.

Доглядач здивовано подивився на дивну істоту.

— Ти врятував мене, хоча я був до тебе несправедливий.

І тоді в повітрі задзвенів знайомий голос:

— Добрий вчинок змінює того, хто його робить.

Велика страшна постать зникла, а на її місці опинився маленький білий пес.

Дарлінг мало не засміявся. Вперше за довгий час він відчув не образу, а радість.

Згодом песик опинився біля королівського саду. Йому дали шматочок хліба, але біля воріт він побачив голодну дівчинку.

Дарлінг теж був голодний.

Та подумав: «Я поїм пізніше. А їй зараз значно важче».

Він поклав хліб біля її рук.

Біле світло огорнуло його, і пес перетворився на білого голуба.

Дарлінг злетів над дахами.

Тепер він міг шукати Селію.

Він летів кілька днів, аж поки не побачив серед пагорбів маленьку хатинку. Біля неї сиділа Селія й розмовляла зі старим мандрівником.

Голуб сів їй на плече.

— Який ти довірливий, — усміхнулася Селія. — Залишайся, якщо хочеш. Я про тебе подбаю.

Старий мандрівник запитав:

— А якби цей голуб виявився тим, хто колись зробив тобі боляче, але щиро змінився?

Селія замислилася.

— Тоді я спершу вислухала б його. Пробачити можна. Довіру ж доведеться заслужити знову.

У ту ж мить голуб зник, а перед нею стояв Дарлінг.

— Селіє, — сказав він. — Я не прошу тебе негайно мені повірити. Я лише хочу попросити пробачення. Я поводився так, ніби мої бажання важливіші за твою свободу. Це було неправильно.

Селія довго дивилася на нього.

— Тепер ти говориш зовсім інакше.

Старий мандрівник засміявся, скинув плащ — і виявився Феєю Правди.

— Я нічого не зробила за тебе, Дарлінгу, — сказала вона. — Ти сам зупинився, сам допоміг тому, хто був до тебе недобрий, сам поділився останнім шматком хліба і сам навчився бачити свої помилки.

Вони повернулися до столиці.

Сулейман зустрів Дарлінга біля палацу й міцно обійняв.

— Я знав, що ти повернешся.

— А я тепер знаю, навіщо правителю потрібні люди, які не бояться говорити правду, — відповів Дарлінг.

Він знову став королем, але вже не таким, як раніше. Біля трону завжди лежала золота каблучка. Дарлінг більше не потребував її чарів, та все одно іноді надягав її, щоб пам’ятати старий урок.

Селія не поспішала ставати королевою. Вона залишилася при дворі як радниця й подруга Дарлінга. Минув час, і коли вона побачила, що його зміни не були короткою обіцянкою, вони самі вирішили одружитися.

А Бібі, маленька собачка, знову бігала коридорами палацу й щоразу зустрічала Дарлінга біля дверей.

Тепер він завжди знаходив хвилинку, щоб присісти й погладити її.

Бо найважливіше, чого навчився король, було дуже простим:

влада може змусити людей слухатися, але тільки доброта й справедливість допомагають заслужити їхню довіру.

влада може змусити людей слухатися, але тільки доброта й справедливість допомагають заслужити їхню довіру.