Принц із кінською головою

Принц із кінською головою

Робоча українська назва: Принц із кінською головою

Колись у далекому королівстві жили король і королева. Вони мали великий палац, родючі землі, вірних друзів, але найбільше мріяли про дитину.

Одного вечора королева гуляла в саду й дивилася, як у сутінках закриваються квіти.

— Якби в мене був син, — прошепотіла вона, — я любила б його, яким би він не народився. Хоч би навіть мав голову коня.

Наступного дня в саду їй зустрілася дуже стара жінка. Вона сперлася на ціпок і уважно подивилася на королеву.

— Твоє бажання здійсниться, — сказала вона. — У тебе буде син. Та пам’ятай слова, які ти сказала вчора.

Через певний час у королівській родині справді народився хлопчик. Він був здоровий, міцний, із руками й ногами, як у всіх дітей, але замість людської голови мав кінську.

У палаці спершу всі розгубилися. Та королева взяла немовля на руки й сказала:

— Це наш син. І цього досить.

Хлопчик ріс допитливим і добрим. Він швидко навчився читати, чудово їздив верхи, хоча придворні жартували, що коні слухають його особливо уважно, і ніколи не проходив повз того, кому була потрібна допомога.

З роками люди при дворі так звикли до його незвичайної зовнішності, що майже перестали її помічати.

Та коли принц став дорослим, він почав думати про майбутнє.

— Я хотів би зустріти людину, з якою можна говорити щиро, сміятися й не прикидатися кимось іншим, — сказав він батькам.

Король розіслав звістку по сусідніх землях. Принца запрошували на бали, надсилали портрети й листи, але щоразу, побачивши його, дехто лякався, дехто насміхався, а дехто навіть не хотів із ним розмовляти.

Принц повертався додому дедалі мовчазнішим.

— Вони бачать тільки мою голову, — сказав він одного разу матері. — І ніхто не питає, хто я.

— Той, хто дивиться лише очима, бачить небагато, — відповіла королева.

Невдовзі в одному містечку принц познайомився з молодою дівчиною, що жила разом із трьома старшими сестрами. Родина була небагата, і сестри постійно сперечалися через гроші та майбутнє.

Дівчина зустріла принца біля криниці. Він допоміг старому чоловікові підняти важке відро, а тоді затримався, щоб полагодити зламану ручку.

— Дивний ти принц, — сказала дівчина. — Інші, мабуть, наказали б комусь зробити це замість себе.

— А навіщо чекати когось, якщо руки вільні? — відповів він.

Вони засміялися й розговорилися.

Після того принц приїздив ще кілька разів. Вони гуляли, сперечалися про книжки, слухали музику на площі й одного дня зрозуміли, що їм добре разом.

— Я не прошу тебе відповідати зараз, — сказав принц. — Але чи могла б ти колись стати моєю дружиною?

Дівчина подумала й відповіла:

— Могла б. Не через палац. І не через корону. Я просто хочу знати тебе далі.

Принц усміхнувся.

— Тоді я відкрию тобі таємницю. На мені лежить чари. Часом, коли ніхто не знає, хто я, я можу з’являтися у своєму справжньому людському вигляді. Але до дня, коли закінчиться закляття, про це не можна розповідати нікому.

— Я збережу таємницю, — пообіцяла дівчина.

Наближався день великого свята. Вулицями міста проїжджала королівська процесія: вершники, музиканти, карети. Наприкінці їхав незнайомий молодий лицар на білому коні.

Сестри дівчини кинулися до вікна.

— Оце справжній принц! — вигукнула одна.

— Не те що той, якого ти собі обрала, — додала друга.

— Ти просто хочеш стати принцесою за будь-яку ціну, — сказала третя.

Дівчина спершу мовчала. Та сестри не відступали, кепкували й дошкуляли їй, поки вона не витримала.

— Досить! — вигукнула вона. — Той вершник, яким ви так захоплюєтеся, і є мій принц!

Ледь слова злетіли з її вуст, як у кімнату через відчинене вікно влетів великий чорний ворон.

Він сів на підвіконня й заговорив голосом принца:

— Ти відкрила таємницю раніше часу. Чари змінилися, і тепер я мушу летіти до Вежі Ворон.

Дівчина зблідла.

— Пробач. Я сказала це зі злості й одразу пошкодувала.

— Я знаю. Та деякі слова не можна повернути назад. Якщо захочеш мене знайти, дорога буде довгою. Тобі доведеться стерти пару залізних черевиків і дістатися до Вежі Ворон. Там шукай найбільшого ворона. Якщо впізнаєш мене й утримаєш мої крила, закляття скінчиться.

Ворон змахнув крилами й зник за дахами.

Дівчина довго сиділа біля вікна.

Їй було соромно й гірко, але вона не стала звинувачувати сестер.

— Обіцянку порушила я, — сказала вона. — Я й виправлятиму помилку.

Вона замовила у коваля міцні залізні черевики, взяла плащ, хліб, воду й вирушила в дорогу.

Першого вечора вона дійшла до маленької хатини серед пагорбів. Їй відчинила літня жінка.

— Заходь, дитино. Ніч надворі холодна. Тільки знай: мій син — Південний Вітер. Він повертається шумно, і часом у нього надто гучний голос.

Невдовзі двері затремтіли, в комині загуло: ву-у-у, ву-у-у!

До хати увірвався теплий вітер.

— Хто прийшов до нас? — прогримів він.

Дівчина розповіла про принца й Вежу Ворон.

Південний Вітер стих.

— Я не знаю, де та вежа, — сказав він. — Але Північний Вітер літає далі. Шукай його. І ще порада: залізні черевики не скоро зітруться на сухій дорозі. Час від часу змочуй їх водою. Іржа зробить те, чого не зроблять тисячі кроків.

Дівчина подякувала й рушила далі.

Кілька днів вона йшла, переходила поля й кам’янисті схили, поки не побачила ще одну хатину.

Там жила мати Північного Вітру.

Уночі з-за гір долинуло: фу-у-у, фу-у-у! Ставні застукали, у дверях засвистіло.

— Хто шукає мене? — запитав Північний Вітер.

Вислухавши дівчину, він сказав:

— Про Вежу Ворон чув, але дороги не знаю. Північно-Східний Вітер буває в тих краях. Іди до нього.

Дівчина знову вирушила в путь.

Вона не забувала змочувати залізні черевики у струмках. Метал темнів, рудів, підошви ставали тоншими.

Коли вона дісталася третьої хатини, то ледве трималася на ногах.

Північно-Східний Вітер повернувся перед світанком. Він гув низько й рівно: гу-у-ум, гу-у-ум.

— Вежу Ворон я знаю, — сказав він. — Відсюди ще три дні дороги. Коли прийдеш, не поспішай. Навколо вежі буде багато ворон. Найбільший серед них — той, кого ти шукаєш. Дочекайся, коли всі птахи сядуть усередині двору. Підійди спокійно й візьми найбільшого за крила. Не бійся, якщо він спробує вирватися.

Дівчина подякувала.

Три дні вона йшла майже без зупинок. На третій вечір залізні черевики нарешті розсипалися від іржі, а попереду на темній скелі з’явилася висока башта.

Над нею кружляли сотні ворон.

Дівчина сховалася за кам’яною стіною й чекала.

Один за одним птахи сідали у дворі. Серед них був великий ворон із блискучим пір’ям. Він сидів трохи осторонь і тихо, майже по-людськи, наспівував мелодію, яку принц колись грав на святі.

Дівчина одразу його впізнала.

Вона підійшла ближче.

Ще крок.

Ще один.

Ворон помітив її й розправив крила.

Та дівчина встигла обережно, але міцно притримати їх долонями.

— Я знайшла тебе, — сказала вона. — І цього разу не відступлю.

Ворон рвонувся раз, другий. Потім завмер.

Навколо здійнявся вихор чорного пір’я.

Коли воно опало, перед дівчиною стояв принц у людській подобі. Інші ворони перетворилися на людей, яких чари роками тримали біля вежі, а сама темна башта стала світлим палацом із відчиненими вікнами.

— Ти прийшла, — тихо сказав принц.

— Я пообіцяла собі, що виправлю те, що зіпсувала.

— Тоді закляття справді закінчилося.

Вони повернулися до королівства разом.

Сестер дівчини також запросили до палацу. Ті чекали суворого покарання, але молодша сестра сказала:

— Я не хочу, щоб наша історія завершилася новою образою. Ви насміхалися з мене, я відповіла необережними словами, і всі ми заплатили за це довгою дорогою. Краще навчімося говорити одне з одним інакше.

Сестри попросили пробачення.

А згодом у королівстві відбулося весілля.

Люди дивувалися, почувши всю історію, та принц лише усміхався.

— Найважливіше в ній не те, що я мав кінську голову, був вершником чи вороном, — казав він. — Найважливіше те, хто залишився поруч, коли зовнішність змінювалася.

А дівчина додавала:

— І те, що навіть після помилки можна пройти довгу дорогу й усе виправити.

— І те, що навіть після помилки можна пройти довгу дорогу й усе виправити.