Принц Сандалового Дерева

Принц Сандалового Дерева

Робоча українська назва: Принц Сандалового Дерева

Одного зимового вечора в домі родини Кім було особливо затишно.

Надворі вітер бігав поміж дахами, а в кімнаті підлога була теплою. Четверо дітей — дві дівчинки й двоє хлопчиків — посідали ближче до бабусі.

Бабуся Кім любила старі історії. Вона знала їх стільки, що дітям здавалося: варто лише попросити, і з її пам’яті вийде ціла череда тигрів, драконів, духів гір, мудрих правителів і чарівних птахів.

Того дня батько приніс додому невелику книжечку з нагадуванням про давнє свято.

— Бабусю, — запитала старша дівчинка, — а хто такий Принц Сандалового Дерева?

— І чому про нього досі розповідають? — додав хлопчик Дракон.

Бабуся всміхнулася.

— Це дуже стара легенда. Така стара, що в ній не все треба сприймати буквально. Але саме тому вона й цікава. Слухайте.

Діти підтягнули коліна й принишкли.

— Колись, — почала бабуся, — біля Великої Білої гори жили ведмедиця й тигр. Вони були зовсім різні. Тигр любив швидкість, рух і негайні рішення. Ведмедиця вміла чекати й довго обдумувати те, що робить.

Одного разу обоє почули, що той, хто пройде особливе випробування, зможе змінити своє життя.

Треба було двадцять один день провести в печері, харчуючись дуже просто й не виходячи назовні.

— Двадцять один день? — перепитала маленька Перлинка. — Це ж три тижні!

— Саме так, — кивнула бабуся. — А в темній печері три тижні здаються ще довшими.

Спочатку тигр тримався добре.

Першого дня він сказав:

— Легко!

На третій почав ходити з кутка в куток.

На сьомий бурчав на кожен звук.

На десятий не витримав.

— Я хочу бачити небо! Хочу бігти! Хочу полювати! — вигукнув він і вискочив із печери.

Ведмедиця залишилася.

Їй теж було нелегко. Вона сумувала за лісом, за вітром у гіллі, за прохолодою струмка. Та щоразу, коли хотілося вийти, нагадувала собі:

«Я сама погодилася на це випробування. Спробую дійти до кінця».

Минув одинадцятий день.

П’ятнадцятий.

Двадцятий.

А на двадцять перший сталося диво.

За давньою легендою, ведмедиця вийшла з печери вже в людській подобі. Вона стала жінкою й сіла біля чистого струмка під горою.

Вона дивилася на воду й не могла звикнути до власного відображення.

— У мене немає лап, — дивувалася вона. — І морда стала короткою. А це… пальці!

Та найдивнішим було не тіло.

Світ теж відчувався інакше. Вона чула шелест трави, бачила далекі вершини й думала про майбутнє так, як раніше ніколи не думала.

А високо над горами, оповідає легенда, жив небесний принц Хванунґ. Йому хотілося спуститися на землю й допомагати людям жити разом, домовлятися та дбати про свій край.

Він попросив дозволу зійти з неба.

І одного ранку над Білою горою зібралася велика хмара.

Сонце торкнулося її країв, і вона засяяла рожевим, золотим та червоним.

— Дивіться! — вигукували люди в долині.

Хмара опускалася все нижче, доки не торкнулася вершини.

З неї, за переказом, вийшов Хванунґ.

Він спустився до лісу й зустрів біля струмка жінку, якою стала ведмедиця.

Вони оселилися разом, і згодом у них народився син.

Хлопчик ріс серед гір, дерев і чистих потоків. Мати розповідала йому про терпіння. Батько — про відповідальність перед людьми.

Коли він підріс, то любив сидіти під великим деревом і слухати тих, хто приходив до нього з різними справами.

Один казав:

— Ми посварилися через воду для полів.

Інший:

— Нашим родинам важко домовитися, де будувати дорогу.

Третій:

— У нас добрий урожай, але сусідньому селу не вистачає зерна.

Юнак не поспішав із відповіддю.

Спочатку слухав одного.

Потім другого.

Потім питав:

— А що буде добре не тільки для вас сьогодні, а й для всіх завтра?

Люди помітили, що він рідко шукає найгучнішу відповідь. Його більше цікавила та, після якої менше сварок і більше порядку.

За переказом, одного дня над священним сандаловим деревом знову з’явилася світла хмара. Люди прийшли до дерева й побачили юнака в урочистому вбранні.

— Допоможи нам бути одним народом, — попросили вони. — Не просто жити поруч, а вміти жити разом.

Юнак погодився.

Його стали називати Принцом Сандалового Дерева. У корейській легендарній традиції цей образ пов’язують із Тангуном.

Кажуть, він навчав людей краще будувати житло, берегти врожай, упорядковувати спільні справи й поважати домовленості. А ще нагадував, що звичаї мають допомагати людям упізнавати одне одного й відчувати себе частиною спільноти.

— То він справді був першим королем? — не витримав Дракон.

Бабуся Кім усміхнулася.

— Легенди не завжди відповідають на запитання так, як підручники історії. Вони зберігають те, як люди хотіли пояснити своє походження, гори, звичаї й важливі для себе цінності.

— А тигр? — запитала Перлинка. — Він був поганий?

— Ні, — сказала бабуся. — У цій історії він просто не зміг завершити випробування. Іноді ми теж кидаємо щось на півдорозі. Це не робить нас поганими. Просто показує, чого нам ще треба навчитися.

— А ведмедиця була найсильніша?

— Можливо, її сила була не в кігтях, — відповіла бабуся. — А в тому, що вона вміла чекати.

За вікном вітер уже стих.

Діти ще трохи сиділи мовчки, уявляючи Білу гору, строкату хмару, темну печеру й велике дерево, під яким люди вчилися слухати одне одного.

А потім бабуся сказала:

— Ось чому дуже давні легенди живуть так довго. Не тому, що ми мусимо вірити кожній їхній деталі. А тому, що в них залишаються запитання, які люди ставлять собі й сьогодні: звідки ми? Що нас об’єднує? І якою силою варто пишатися найбільше?

Діти подумали.

І маленька Перлинка тихо відповіла:

— Може, тією, яка допомагає не тікати з печери на десятий день.

Бабуся засміялася.

— Може, саме нею.

— Може, тією, яка допомагає не тікати з печери на десятий день.