Принц-жабеня

Принц-жабеня

У давньому королівстві стояв палац із великим садом. У саду росли липи, троянди й яблуні, а за ними починався прохолодний ліс. Посеред лісу було джерело, таке чисте, що на його дні можна було розгледіти кожен камінчик.

Наймолодша королівська донька любила приходити туди в спекотні дні. Вона сідала під старим деревом і гралася золотою кулькою — підкидала її вгору й ловила.

Одного разу кулька вислизнула з рук, стукнулася об камінь і плюхнула просто у воду.

Принцеса нахилилася над джерелом. Дно було глибоке, а кулька вже зникла в темряві.

— От лихо, — засмутилася вона. — Це моя улюблена річ.

Раптом біля берега показалася зелена жаб’яча голова.

— Чому ти сумуєш? — спитало жабеня.

Принцеса аж відсахнулася.

— Ти вмієш говорити?

— Як бачиш.

— Моя золота кулька впала у воду.

— Я можу її дістати, — сказало жабеня. — Але хочу дещо навзаєм.

— Перли? Іграшки? Стрічки?

— Ні. Я живу біля джерела один. Пообіцяй, що не забудеш про мене після того, як отримаєш кульку. Дозволь мені інколи приходити до саду, розмовляти з тобою і сидіти поруч за столом.

Принцеса подумала: «Та що це жабеня собі уявляє? Воно ж живе у воді».

А вголос швидко сказала:

— Добре, обіцяю. Тільки дістань кульку.

Жабеня пірнуло. За хвилину воно з’явилося знову й викотило золоту кульку на траву.

Принцеса так зраділа, що схопила її й побігла до палацу.

— Стривай! — крикнуло жабеня. — Ти ж обіцяла!

Але принцеса вже зникла між деревами.

Наступного дня в палаці був обід. Король, королева й діти сиділи за великим столом, коли біля дверей почулося:

Тук-тук-тук.

Слуга відчинив і дуже здивувався.

На порозі сиділо маленьке зелене жабеня.

— Я до принцеси, — ввічливо сказало воно.

Принцеса почервоніла.

— Я… не чекала його.

Король уважно подивився на доньку.

— Ти знаєш цього гостя?

Довелося розповісти всю історію.

— Якщо ти дала слово, — сказав батько, — його треба виконати. Обіцянка важлива не лише тоді, коли нам це зручно.

Принцесі стало соромно.

— Заходь, будь ласка, — сказала вона жабеняті.

Йому поставили маленьке блюдечко біля її місця. Жабеня поводилося дуже чемно. Воно не просило нічого дивного, лише куштувало крихітні шматочки й розповідало про життя біля джерела.

Виявилося, жабеня знає, о котрій годині прокидаються бабки, де зимують равлики й чому перед дощем комарі літають низько.

Принцеса слухала й дивувалася.

Наступного дня жабеня прийшло знову. А потім ще раз.

Спочатку принцеса трохи ніяковіла, коли бачила його на мармурових сходах. Та невдовзі почала чекати на ці зустрічі.

Одного вечора вони сиділи біля вікна й слухали дощ.

— Чому ти завжди такий сумний, коли дивишся на палац? — спитала принцеса.

Жабеня мовчало кілька секунд.

— Бо колись я жив тут, — відповіло воно. — Дуже давно зла чарівниця перетворила мене на жабеня. Вона сказала, що чари зникнуть лише тоді, коли хтось із королівського дому прийме мене не через вигоду й не через страх, а просто як друга.

Принцеса здивувалася.

— І ти весь цей час чекав?

— Так.

Вона згадала, як першого дня втекла з кулькою, навіть не озирнувшись.

— Пробач мені, — сказала вона. — Тоді я думала лише про себе. Але тепер ти справді мій друг. І навіть якщо ти назавжди залишишся жабеням, можеш приходити сюди стільки, скільки захочеш.

Щойно вона вимовила ці слова, у кімнаті спалахнуло м’яке золоте світло.

Жабеня заплющило очі.

Світло на мить стало яскравішим, а коли згасло, на килимі стояв молодий принц у зеленому плащі.

Принцеса відкрила рота від подиву.

— То ось чому ти так добре знав палац!

Принц засміявся.

— А ти думала, я просто дуже освічене жабеня?

Наступного ранку весь палац говорив про диво. Але сама принцеса раділа не тому, що її друг виявився принцом.

Вона раділа, що вчасно навчилася важливішого: не судити когось за виглядом і не давати обіцянок, які не збираєшся виконувати.

А золота кулька відтоді лежала на полиці біля вікна. Принцеса майже не гралася нею.

Бо виявилося, що справжня дружба набагато цікавіша за будь-яку золоту іграшку.

Добре слово й чесна обіцянка творять справжнє диво ✨