Принцеса і рибалка

Принцеса і рибалка

Колись давно, біля великого міста, де річка широкою срібною стрічкою текла до моря, жив молодий рибалка.

Щоранку він прокидався ще до світанку, коли над водою лежав білий туман. Виштовхував човен від берега, закидав сіті й слухав, як вода тихо хлюпає об борт.

Рибалка не був ані багатим, ані бідним. Коли улов був добрий, на столі з’являвся свіжий хліб і сир. Коли риба не клювала, доводилося економити. Та він любив свою роботу і знав річку так добре, ніби вона була старою приятелькою.

Дорога з пристані на базар проходила повз імператорський палац.

Одного ранку з високого вікна його побачила принцеса.

— Рибалко! — гукнула вона. — Чи є в тебе сьогодні свіжа риба?

— Найсвіжіша в усьому місті, ваша високосте, — усміхнувся він. — Ще вчора вона й не здогадувалася, що потрапить до палацу.

Принцеса розсміялася.

Вона купила кілька рибин і заплатила щедро. Наступного дня знову визирнула у вікно. А потім ще раз. Незабаром рибалка вже знав, що біля палацу варто трохи сповільнити крок.

Спершу вони говорили лише про річку.

— Чому вода сьогодні темна? — питала принцеса.

— Бо небо сердиться і дивиться в неї насупленим обличчям.

— А чому чайки так голосно кричать?

— Сперечаються, кому належить весь берег.

Потім вони почали говорити про місто, книжки, подорожі й про те, як дивно іноді люди судять одне одного за одягом, титулом чи кількістю монет.

Принцеса чекала цих розмов дедалі більше.

Одного дня вона сказала:

— Коли ти приходиш, у палаці стає веселіше.

Рибалка почервонів.

— А коли ви визираєте з вікна, дорога на базар стає коротшою.

Минув час, і вони зрозуміли, що покохали одне одного.

Коли принцеса сказала батькові, що хоче вийти заміж за рибалку, імператор мало не впустив чашку.

— За рибалку?

— За людину, яку я люблю, — відповіла вона.

Імператор довго ходив по залі, заклавши руки за спину.

— Він не знає придворних звичаїв.

— Навчиться тому, що потрібно.

— У нього немає титулу.

— Зате є добре ім’я.

— Він не походить зі знатного роду.

— А хіба доброта передається лише у спадок?

На це імператор нічого не знайшов, що відповісти.

Зрештою він погодився.

Весілля було пишне. У палаці запалили сотні свічок, музики грали до пізньої ночі, а столи вкрили білими скатертинами.

За давнім звичаєм молодятам подали одну маленьку страву на двох. Принцеса простягнула руку першою і, не подумавши, сказала:

— Спочатку я. Адже я донька імператора, а ти все-таки рибалка.

У залі ніхто не звернув уваги на ці слова.

А рибалка почув.

Він повільно опустив руку.

— Отже, для тебе я й досі «всього лише рибалка»? — тихо спитав він.

Принцеса одразу зрозуміла, що сказала щось болюче.

— Я не хотіла…

Та він уже встав із-за столу.

— Мені треба побути самому.

Тієї ж ночі рибалка залишив палац.

Уранці принцеса знайшла його кімнату порожньою. Вона чекала день, другий, третій. Потім вирішила:

— Я сама його знайду.

Імператор намагався відмовити доньку, але вона вдягнула простий плащ і вирушила містом.

Шукала на пристані, на ринку, біля старих рибальських хатин. Питала човнярів, торговців, пекарів. Ніхто не знав, куди він пішов.

Лише за кілька днів у невеликій корчмі на околиці вона побачила знайому постать.

Рибалка допомагав господареві носити воду, колоти дрова й подавати страви мандрівникам.

— Я знайшла тебе! — вигукнула принцеса.

Він озирнувся, але нічого не відповів.

— Я прийшла попросити пробачення.

Рибалка мовчав.

Він був ще дуже ображений і вирішив, що не скаже їй ані слова.

Господар корчми здивувався.

— Панно, ви, мабуть, помилилися. Цей хлопець живе в нас уже кілька днів і майже ні з ким не розмовляє.

— Він уміє говорити, — сказала принцеса. — І я знаю, чому мовчить.

— Тоді переконайте його відповісти, — усміхнувся господар.

Принцеса, все ще звикла діяти сміливо, сказала:

— Дайте мені три дні. Якщо за три дні він не захоче зі мною говорити, я поїду додому й більше не стану його переслідувати. Це буде його вибір.

Господар погодився.

Першого дня принцеса допомагала на кухні. Вона чистила овочі, носила миски, підмітала підлогу й час від часу говорила рибалці:

— Я справді шкодую про ті слова. Не тому, що ти пішов, а тому, що вони були несправедливі.

Він мовчав.

Другого дня вона пішла з ним по воду.

Дорога пролягала вздовж річки. Принцеса дивилася, як сонце дробиться на хвилях.

— Тепер я розумію, — сказала вона, — що назвати людину її ремеслом не образа. Образою було те, як я це сказала. Наче моє народження робить мене важливішою за тебе.

Рибалка стиснув губи, але не відповів.

Третього дня вона вже не просила його говорити.

Вони працювали поруч у тиші.

Увечері принцеса склала свій плащ.

— Три дні минули, — сказала вона господареві. — Я дала слово. Завтра повернуся до палацу.

Потім підійшла до рибалки.

— Я хотіла почути від тебе бодай одне слово. Але тепер розумію: пробачення не можна вимагати. Можна лише попросити й чекати, поки інша людина сама вирішить, чи готова його прийняти.

Вона поклонилася йому.

— Дякую, що колись навчив мене дивитися на річку не з палацового вікна, а твоїми очима.

Наступного ранку біля корчми чекала карета.

Принцеса вже поставила ногу на сходинку, коли позаду почулося:

— А чайки й сьогодні сперечаються, кому належить берег.

Вона завмерла.

Повільно обернулася.

Рибалка стояв біля дверей.

— Ти заговорив!

— Бо не хочу, щоб ти їхала, думаючи, ніби мені байдуже.

Принцеса підійшла ближче.

— Ти пробачив мене?

— Так. Але я теж маю попросити пробачення. Я мав сказати, що мені боляче, а не карати тебе мовчанням.

Вона кивнула.

— Тоді почнемо ще раз?

— Почнемо. Тільки з однією умовою.

— Якою?

— Коли ми сперечаємося, ніхто не тікає з весілля.

Принцеса засміялася.

— Домовилися.

Вони повернулися до палацу разом.

Імператор, побачивши їх, сказав:

— Сподіваюся, цього разу ви обоє навчилися чогось корисного.

— Так, батьку, — відповіла принцеса. — Я навчилася, що титул не робить людину вищою за інших.

— А я, — додав рибалка, — що образу краще висловити словами, а не носити мов камінь у кишені.

Згодом вони часто приходили до річки. Іноді принцеса сама сідала в човен, а рибалка навчав її розрізняти течію, читати вітер і слухати воду.

Коли ж у палаці хтось необережно казав: «Та він лише рибалка», принцеса відповідала:

— Саме так. Рибалка. Людина, яка знає, як повернутися додому навіть у тумані.

І більше ніколи не вимовляла це слово так, ніби воно могло когось зменшити.

І більше ніколи не вимовляла це слово так, ніби воно могло когось зменшити.