Принцеса на скляній горі

Принцеса на скляній горі

Робоча українська назва: Принцеса на скляній горі

Колись у Норвегії, поміж зелених пагорбів і холодних озер, жив фермер із трьома синами.

Двоє старших були говіркі, впевнені в собі й любили хвалитися. Молодший говорив менше. Він часто сидів біля вогнища, лагодив ремінці, вирізав дерев’яні дрібнички й слухав, як потріскують поліна. Через це брати дражнили його Попеляником.

— Сиди-сиди біля вогню, — сміялися вони. — А справжні пригоди залиш нам.

Попеляник тільки усміхався.

За будинком у фермера була чудова лука. Щоліта трава на ній виростала висока, м’яка й пахуча. Та сталося дивне: напередодні свята святого Йоана, коли фермер збирався косити, хтось за одну ніч виїдав майже всю траву.

— Цього року ми дізнаємося, хто це робить, — сказав батько.

Першим сторожувати пішов старший син.

Спочатку все було тихо. Потім далеко в горах щось загуло. Земля легенько затремтіла. З-за пагорба долинув такий гуркіт копит, ніби до луки мчала ціла кінна дружина.

Старший брат вирішив, що краще не перевіряти, хто це, і швидко повернувся додому.

— Там було щось страшезне! — заявив він.

Наступного року пішов середній брат. Та коли земля загуділа ще дужче, він теж не залишився чекати.

На третій рік Попеляник сказав:

— Тепер моя черга.

— Ти? — засміялися брати. — Та тебе перший же звук прожене до печі.

Але молодший узяв теплу куртку, шматок хліба й старе кресало та пішов на луку.

Ніч була світла. Над травою висів тонкий туман. Опівночі земля загуркотіла.

Попеляник відчув, як серце забилося швидше, але залишився на місці.

І раптом на луку вибіг дивовижний кінь.

Його збруя виблискувала, наче відлита з міді. Кінь був сильний, прудкий і такий прекрасний, що Попеляник забув про страх.

Тварина почала щипати траву.

— То ось хто приходить до нас уночі, — тихо сказав хлопець.

Кінь насторожився.

Попеляник не кинувся до нього. Він присів, поклав долоню на землю й зачекав. Потім дістав кресало. Коли метал зблиснув у місячному світлі, кінь раптом перестав нервувати й підійшов ближче.

— Не бійся, — прошепотів хлопець. — Я не хочу тобі зла.

Він гладив коня, доки той не дозволив узяти себе за повід. Потім відвів його в затишну долину, де було вдосталь води й трави.

Уранці Попеляник повернувся додому.

— Ну що? — запитали брати.

— Було гучно, — відповів він.

— І все?

— Поки що все.

Він не хотів розповідати про коня, доки сам не зрозуміє таємниці.

Наступного року нічна пригода повторилася. Цього разу на луку примчав кінь у срібній збруї. Попеляник знову дочекався, поки тварина заспокоїться, і відвів її до першого коня.

Ще через рік із темряви з’явився третій кінь. Його збруя сяяла золотом, а грива мерехтіла в місячному світлі.

Тепер у Попеляника було троє незвичайних друзів: мідний, срібний і золотий кінь.

Саме тоді по всьому королівству рознеслася новина про випробування біля королівського палацу.

Поряд із палацом височіла гора, гладенька й блискуча, мов скло. На її вершині стояло крісло принцеси, а поруч лежали три золоті яблука.

Принцеса була вправною вершницею й сама придумала це випробування.

— Я хочу побачити не того, хто найгучніше хвалиться, — сказала вона батькові-королю, — а того, хто вміє бути сміливим і водночас розсудливим. На скляній горі кінь довіряє вершникові лише тоді, коли вершник довіряє коневі.

Король погодився.

На площі оголосили:

— Той, хто зуміє піднятися на скляну гору, отримає три золоті яблука й велику королівську шану. А що буде далі, принцеса вирішить сама.

У призначений день до гори з’їхалися вершники з усього королівства.

Старші брати Попеляника теж вирушили дивитися.

— А ти залишайся вдома, — сказали вони. — Там буде не місце для хлопця в попелі.

Щойно брати зникли за пагорбом, Попеляник побіг до долини.

Першого дня він осідлав мідного коня й одягнув простий блискучий обладунок, який знайшов разом зі збруєю.

Кінь ступив на скляний схил.

Крок. Другий. Третій.

Натовп затих.

Вершник піднявся вище за всіх, але на третині дороги кінь напружився. Попеляник відчув це й одразу повернув.

— Досить на сьогодні, друже, — сказав він.

Принцеса зверху бачила все.

Коли вершник спустився, вона кинула йому перше золоте яблуко.

— За те, що вчасно зупинився! — гукнула вона. — Сміливість без розуму мало чого варта.

Попеляник упіймав яблуко й помчав додому іншою дорогою.

Увечері брати говорили тільки про таємничого вершника.

— Ти б бачив! — сказав старший. — Мідний кінь, мідний блиск, а вершник — наче з казки.

— Шкода, що ти сидів удома, — додав середній.

Попеляник лише підкинув поліно у вогонь.

Наступного дня він приїхав на срібному коні.

Цього разу піднявся вже на дві третини гори. Кінь ішов упевнено, та вище схил став майже прямовисний.

Попеляник знову не став змушувати його ризикувати.

Принцеса кинула друге золоте яблуко.

— За терпіння! — гукнула вона.

На третій день Попеляник осідлав золотого коня.

Коли вони з’явилися на площі, навіть король підвівся зі свого місця.

Кінь сяяв, наче ранкове сонце.

Вони рушили вгору.

Спочатку повільно. Потім трохи швидше. Копита впевнено знаходили опору там, де інші ковзали.

Попеляник не тягнув повід і не квапив коня. Він слухав його рухи, а кінь слухав вершника.

Ще крок.

І ще один.

Нарешті золоте копито ступило на вершину.

Принцеса усміхнулася.

— Ти дістався сюди.

— Ми дісталися, — відповів Попеляник і погладив коня по шиї.

Принцесі сподобалася ця відповідь.

Вона простягнула йому третє золоте яблуко.

— Як тебе звати?

Хлопець замислився.

— Я скажу, коли зможу прийти сюди без блискучого обладунку. Тоді ви побачите не вершника з легенди, а мене самого.

І він спустився з гори.

Через кілька днів король запросив до палацу всіх, хто брав участь у випробуванні. Кожен мав показати, чи є в нього золоте яблуко.

Прийшли лицарі, воїни, заможні вершники. Прийшли й два старші брати.

Останнім з’явився Попеляник у своїй звичайній куртці.

— Ти заблукав? — прошепотів старший брат.

Молодший нічого не відповів. Він поклав на стіл перше золоте яблуко.

У залі стало тихо.

Потім друге.

А тоді третє.

Принцеса одразу впізнала його погляд.

— То це був ти.

— Так.

— Чому ти не намагався дістатися вершини першого ж дня?

— Бо мідний кінь ще не був готовий. І срібний теж мав свою межу. Якби я думав лише про перемогу, я втратив би їхню довіру.

— А чому приховував своє ім’я?

Попеляник усміхнувся.

— Хотів дізнатися, чи вчинок щось важить без дорогого одягу й гучного імені.

Принцеса поглянула на короля.

— Саме такого вершника я й хотіла зустріти.

Вона не стала негайно обіцяти весілля. Спершу запросила Попеляника разом подорожувати королівством, допомагати людям і вчитися керувати справами. Вони багато сперечалися, багато сміялися й швидко зрозуміли, що їм добре разом.

Минув час, і вже тоді вони самі вирішили зіграти весілля.

Король передав їм частину королівських справ не як нагороду за підйом на гору, а тому, що побачив у них розум, повагу й уміння діяти разом.

А старші брати відтоді вже не поспішали сміятися з того, хто сидить біля вогнища.

Бо іноді найтихіша людина має найсміливіше серце.

А три золоті яблука ще довго стояли в палацовій залі й нагадували всім: справжня відвага — не в тому, щоб будь-що дістатися вершини. Вона в тому, щоб знати, коли йти вперед, коли зупинитися і кого берегти дорогою.

А три золоті яблука ще довго стояли в палацовій залі й нагадували всім: справжня відвага — не в тому, щоб будь-що дістатися вершини. Вона в тому, щоб знати, коли йти вперед, коли зупинитися і кого берегти дорогою.