Принцеса у двадцяти спідницях

Принцеса у двадцяти спідницях

Робоча українська назва: Принцеса у двадцяти спідницях

Дуже давно, коли в казковій Голландії ще шуміли густі дубові ліси, а на луках тільки мріяли розквітнути перші блакитні квіти льону, жила маленька принцеса.

Батько-король любив її понад усе. Принцеса була кмітлива, смілива й надзвичайно допитлива. Вона могла годинами розглядати відображення хмар у ставку, знаходила на березі найгладші камінці й знала, де в лісі росте найсолодша ожина.

Та була в неї одна складність: коли щось ішло не так, як їй хотілося, принцеса миттю спалахувала.

Особливо важкими були ранки, коли треба було розчісувати її довге кучеряве волосся.

У ті часи не було зручних щіток. Волосся розплутували гребінцями з каменю або дерева. Якщо кучері чіплялися за зубці, принцеса сердилася.

— Не хочу! Не буду! Відчепіться від мене! — вигукувала вона.

Одного разу вона навіть назвала свою виховательку старим диким биком.

Вихователька не образилася, але сіла поруч і сказала:

— Коли боляче або неприємно, можна сказати: «Зупинися, будь ласка». А образливі слова роблять боляче вже іншій людині.

Принцеса насупилася.

— Але я серджуся!

— Сердитися можна, — відповіла вихователька. — Питання лише в тому, що ти робиш зі своєю сердитістю.

Принцеса задумалася рівно на три секунди, а потім знову побігла надвір.

Король хвилювався. Не тому, що хотів зробити доньку тихою й слухняною. Навпаки, йому подобалося, що вона має власну думку. Але колись принцесі доведеться приймати важливі рішення, слухати людей і керувати країною.

«Сильний характер — це чудово, — думав він. — Та справжня сила потрібна не тільки для того, щоб наполягти на своєму. Вона потрібна і для того, щоб уміти зупинитися».

Одного дня король пішов до старого дуба, що ріс у лісі неподалік палацу.

Це було незвичайне дерево. Його стовбур був такий широкий, що троє дорослих, узявшись за руки, ледве могли його обійняти. Король пам’ятав дуб ще з дитинства. Колись він доглядав за ним, просив лісників не ламати молодих гілок і завжди залишав під деревом воду для лісових звірів у спекотні дні.

Король сів біля коріння й тихо промовив:

— От би мені знати, як допомогти доньці подружитися з власним характером.

Тут листя зашелестіло, хоча вітру не було.

Ш-ш-ш-ш…

Потім шелест склався у слова:

— Ти багато років беріг цей ліс. Тепер ліс допоможе тобі.

Король підвів голову.

— Хто говорить?

— Я, старий дуб.

Король не дуже здивувався. У казкові часи дерева іноді розмовляли, просто робили це рідко й лише тоді, коли мали щось справді важливе сказати.

— Незабаром одна з моїх великих гілок упаде від старості, — сказав дуб. — Нехай майстри зроблять із неї незвичайну широку дерев’яну спідницю. Не для покарання і не для сміху. Нехай вона стане нагадуванням: коли принцеса відчує, що гнів ось-ось понесе її, як сильний вітер, вона може вдягнути цю спідницю, сісти, заспокоїтися й подумати, що хоче сказати насправді.

— Дерев’яна спідниця? — перепитав король. — У ній же незручно ходити.

— Саме тому в ній добре сидіти й думати, — засміявся дуб листям.

Тут із кущів вийшов старий тур — великий дикий бик із могутніми рогами. Колись, ще хлопчиком, король захистив його родину від мисливців. Тварина підійшла зовсім близько й нахилила голову.

На землі лежав гладенький шматочок старого рогу, який тур скинув природним чином.

— Візьми його, — ніби сказав погляд тварини. — Нехай майстер зробить з нього добрий гребінець, що не смикатиме волосся.

Король подякував і дубові, і туру.

Невдовзі буря справді відламала від старого дуба велику суху гілку. Майстри вистругали з неї легку круглу спідницю, схожу на широкий обруч, а з рогу зробили гладенький гребінь.

Коли принцеса вперше побачила дерев’яну спідницю, вона розсміялася.

— Це що, маленька бочка?

— Майже, — сказав король. — Але це твоя «спідниця для паузи».

— Для чого?

— Коли дуже сердитимешся, можеш вдягнути її й посидіти кілька хвилин. Ніхто не буде тебе сварити. Ніхто не буде сміятися. Просто ти матимеш час подумати, перш ніж слова вилетять із рота швидше за тебе.

Принцеса спершу фиркнула.

Та вже наступного дня під час розчісування один вузлик ніяк не хотів розплутуватися.

— Та я зараз… — почала вона.

Потім зупинилася.

— Дайте мою дерев’яну спідницю.

Вона вдягнула її, сіла на лаву й сердито сопіла.

Хвилину.

Другу.

На третю сказала:

— Мені боляче, коли тягнуть волосся. Можна повільніше?

— Звичайно, — відповіла вихователька.

Тоді вони спробували новий гребінець. Він легко ковзав крізь пасма.

— О! — здивувалася принцеса. — А так значно краще.

З кожним тижнем дерев’яна спідниця була потрібна їй дедалі рідше. Принцеса навчилася сама помічати мить, коли всередині починає закипати маленька буря.

Іноді вона казала:

— Мені треба хвилинка.

Іноді виходила пройтися.

Іноді просто глибоко вдихала й пробувала почати речення ще раз.

Одного літа принцеса гуляла біля місця, де росли молоді рослини, яких раніше ніхто тут не бачив. Серед зелених стебел мерехтіли ніжні блакитні квіточки.

— Які гарні! — вигукнула вона.

Мандрівниця, що саме гостювала при дворі, пояснила:

— Це льон. Із його стебел можна отримати тонке волокно, а з волокна — міцну нитку.

Принцеса зацікавилася.

Вона попросила майстрів показати весь шлях: як льон збирають, обробляють, розчісують волокна, прядуть нитку й тчуть полотно.

Їй так сподобалася світла лляна тканина, що вона сама придумала нову легку спідницю.

— Після дерев’яної ця здається хмаринкою! — сказала вона, закружлявши перед дзеркальною гладінню ставка.

Незабаром їй пошили другу лляну спідницю.

Потім третю.

Потім четверту.

Принцеса любила поєднувати тканини різної довжини. Одна визирала з-під іншої, краї можна було оздоблювати стрічками, вишивкою чи мереживом.

І ось одного дня вона вирішила пожартувати.

— А скільки спідниць я зможу вдягнути одразу?

П’ять.

Сім.

Десять.

На дванадцятій усі вже сміялися.

На шістнадцятій принцеса ходила дуже дрібними кроками.

На двадцятій вона стала схожа на різнокольоровий дзвіночок.

— Двадцять! — урочисто оголосила принцеса. — Ось тепер досить.

Її подругам це так сподобалося, що наступного свята кілька з них теж прийшли в багатошарових спідницях. Хтось вдягнув три, хтось п’ять, а одна майстриня примудрилася вдягнути аж одинадцять.

Так, каже казка, й народилася мода на безліч спідниць.

Звичайно, ніхто не мусив мати саме двадцять. Принцеса першою сказала:

— Мода має приносити радість, а не клопіт. Хочеш одну — носи одну. Хочеш сім — носи сім. А двадцять залишимо для особливо веселих днів.

Льону в країні ставало дедалі більше. Майстри навчилися робити тонке полотно й прекрасне мереживо. На місці темних заростей з’являлися зелені поля, де влітку хиталися тисячі маленьких синіх квітів.

Принцеса виросла й стала мудрою правителькою. Вона й далі мала сильний характер і могла гаряче сперечатися, якщо вважала щось важливим. Але тепер вона вміла слухати.

У її кабінеті багато років стояла стара дерев’яна спідниця.

Коли хтось питав, навіщо королеві така дивна річ, вона відповідала:

— Це моя перша велика наука. Колись я думала, що сильна людина — це та, яка говорить найгучніше. А потім зрозуміла: іноді найбільша сила — вчасно зробити паузу.

Поруч лежав гладенький гребінець, а у вазі щоліта стояли блакитні квіти льону.

І старі люди переказували дітям кумедну історію про принцесу, яка спочатку навчилася носити одну дуже незручну дерев’яну спідницю, а потім придумала вдягати одразу двадцять легких.

Чи справді все було саме так?

Хто знає.

Але казки люблять ховати добрі поради у найдивніших місцях — навіть між двадцятьма спідницями.

Але казки люблять ховати добрі поради у найдивніших місцях — навіть між двадцятьма спідницями.