Принцеса-жаба

Принцеса-жаба

Робоча українська назва: Принцеса-жаба

Давно, там, де велика річка Янцзи поволі несе води до моря, стояв невеликий храм Жаб’ячого Короля. Навколо було стільки жаб, що ввечері вся долина ніби починала співати: кум-ква, кум-ква, кум-ква.

Люди ставилися до них із повагою. Вони казали, що жаби першими відчувають дощ, знають таємні стежки між водою і землею та пам’ятають більше літніх злив, ніж може полічити найстаріший дідусь.

Неподалік жив хлопчик на ім’я Ся Кун-Шон. Він був допитливий, жвавий і часто ставив стільки запитань, що батько сміявся:

— Якщо ти не зупинишся, доведеться купувати ще одну голову, щоб у ній умістилися всі твої «чому».

Одного дня до їхнього дому прийшла жінка в зеленому вбранні.

— Я посланниця Жаб’ячого Короля, — сказала вона. — Його молодша донька колись хотіла б познайомитися з вашим сином.

Батько Ся здивувався.

— Познайомитися — будь ласка. Але він іще дитина. Нехай спершу виросте і сам вирішить, з ким дружити та кого любити.

Посланниця кивнула.

— Мудра відповідь.

Минуло багато років. Ся виріс. Він навчився вести господарство, читати старі книги, торгувати на базарі й човном переправлятися через річку навіть у туман.

Якось на вулиці до нього підійшов чоловік у зеленій куртці.

— Жаб’ячий Король запрошує тебе в гості.

Ся вагався лише мить. Йому давно кортіло побачити таємничий палац, про який розповідали в селі.

Вони пройшли крізь червону браму, спустилися стежкою поміж очеретом, і раптом перед Ся відкрився просторий дім із високими стелями. У великій залі сидів сивий господар із добрими, але дуже уважними очима.

— Вітаю, Ся Кун-Шоне, — сказав він. — Я пам’ятаю тебе ще малим. А тепер хочу познайомити з моєю донькою.

До зали ввійшла дівчина в зеленому й срібному вбранні. На поясі в неї висіла маленька підвіска у формі листочка латаття.

— Мене звати Лянь, — сказала вона. — І одразу попереджаю: якщо хтось вирішить за мене, з ким мені дружити чи одружуватися, я втечу швидше, ніж жаба стрибає з каменя у воду.

Ся розсміявся.

— Тоді ми вже маємо дещо спільне. Я теж волію вирішувати сам.

Жаб’ячий Король задоволено погладив бороду.

— От і добре. Спочатку чай. Потім розмови. А далі життя саме покаже.

Ся почав часто приходити до палацу. Вони з Лянь гуляли берегом, сперечалися про книжки, запускали маленькі човники з листя й сміялися з того, як жабенята намагалися всі разом сісти на одну лататку.

Минув час, і одного вечора Лянь сказала:

— Мені добре з тобою.

— І мені з тобою, — відповів Ся.

Так вони самі вирішили бути разом.

Коли Лянь оселилася в домі Ся, життя стало трохи дивнішим. У дворі з’явилося безліч жаб. Вони сиділи біля колодязя, під лавкою, в саду, на кам’яних сходах. Одна особливо смілива жабка навіть любила дрімати біля порога.

Батьки Ся звикли до гостей швидко.

А от Ся іноді втрачав терпіння.

— Знову під ногами! — бурчав він і гучно тупав, щоб жаби розбігалися.

Одного разу він так налякав маленьке жабеня, що воно стрибнуло просто в миску з водою і здійняло фонтан бризок.

Лянь насупилася.

— Вони тобі не заважають навмисно.

— Але їх надто багато!

— Тоді давай зробимо для них ставок за садом. Там буде вода, каміння і тінь. А біля дому стане спокійніше.

— Я не зобов’язаний будувати ставок для кожної жаби в окрузі.

— Не зобов’язаний, — тихо сказала Лянь. — Але можна шукати рішення, а не сердитися на тих, хто слабший за тебе.

Ся не захотів слухати. Слово за слово, і вони посварилися.

Лянь пішла до батьків, щоб обоє мали час заспокоїтися.

Спочатку Ся переконував себе, що йому байдуже. Але дім раптом став надто тихим. Ніхто не залишав йому на столі чай із пелюстками сливи. Ніхто не сміявся з його довгих пояснень. Навіть жаби з двору кудись зникли.

За кілька днів він узяв лопату і почав копати ставок.

Батько побачив це й усміхнувся.

— Гарний початок.

— Я не для вибачення, — буркнув Ся.

— Звісно. Просто випадково копаєш ставок саме там, де радила Лянь.

Ся нічого не відповів.

Коли ставок був готовий, він пішов до палацу Жаб’ячого Короля.

— Я був упертим, — сказав він Лянь. — Мені не обов’язково любити, коли жаба сидить у моїй чашці. Але я можу ставитися до неї обережно. І до тебе теж.

Лянь подивилася на нього довго, а тоді усміхнулася.

— Я повернуся. Але не тому, що хтось велів. А тому, що бачу: ти справді подумав.

Відтоді жаби здебільшого жили біля нового ставка, а одна маленька все одно вперто поверталася до порога.

— Це твоя особиста учениця з терпіння, — жартувала Лянь.

Минув ще рік. У домі знову сталася суперечка. Мати Ся одного дня втомилася й сказала:

— Раніше я шила одяг сама, а тепер у сина є дружина, та голка все одно в моїх руках.

Лянь почула це й образилася.

— Я не вмію добре шити, — сказала вона. — Зате веду рахунки, сушу трави, домовляюся з торговцями і допомагаю в саду. Хіба кожен мусить робити однакове?

Ся вже відкрив рота, щоб стати на чийсь бік, але вчасно зупинився.

— Зачекайте. Ми всі втомилися. Може, краще розподілимо справи так, щоб ніхто не ніс усе сам?

Вони сіли за стіл і вперше спокійно поговорили. Виявилося, що батько Ся чудово лагодить одяг, хоча соромився про це говорити. Лянь любила готувати чай і вести записи. Мати добре знала сад, а Ся взяв на себе поїздки на базар.

Дім став не лише заможнішим, а й мирнішим.

Та Ся залишався жартівником. І якось вирішив налякати Лянь, поклавши в коробочку маленьку нешкідливу змійку, бо знав, що вона їх боїться.

Лянь відкрила коробочку, зблідла й одразу зачинила кришку.

— Ся, це не смішно.

— Я ж просто пожартував.

— Жарт смішний тоді, коли сміються обоє.

Вона зібрала кілька речей і знову пішла до батьків.

Цього разу Ся не побіг слідом. Він знав: одного слова «вибач» замало, якщо людина раз у раз повторює те саме.

Минали місяці. Він доглядав ставок, працював, допомагав батькам і думав. Коли сусідські діти ловили жаб заради забави, Ся просив їх відпустити тварин. Коли хтось жартував так, що іншому ставало прикро, він казав:

— Зупинися. Я колись теж думав, що намір важливіший за наслідок. Це не так.

Одного весняного дня біля ставка з’явилася Лянь.

Вона сіла на камінь і запитала:

— Бачу, ставок став удвічі більшим.

— Жаби мають великі родини, — відповів Ся.

— А ти?

Ся трохи помовчав.

— Я навчився, що любити людину не означає мати право дражнити її страхи, вирішувати за неї чи вимагати, щоб вона завжди поверталася. Тому я просто радий тебе бачити.

Лянь усміхнулася.

— Оце вже схоже на того Ся, з яким я колись пила чай біля латаття.

Вона повернулася до дому, але знову ж таки тому, що сама цього захотіла.

Згодом у родині народилися двоє дітей. Вони росли біля ставка, знали назви всіх водяних рослин і могли годинами слухати жаб’ячий хор.

А коли в селі хтось сварився й не хотів першим миритися, люди іноді казали:

— Піди до ставка Ся. Там навіть найгаласливіші жаби знають: після довгого «ква-ква» корисно трохи послухати одне одного.

І, дивна річ, це часто допомагало.

І, дивна річ, це часто допомагало.