Птах із дев’ятьма головами

Птах із дев’ятьма головами

Колись у далекому китайському царстві жили король, королева та їхня донька. Принцеса любила підніматися на високу терасу палацу, звідки було видно сині пагорби, річку й дахи міста. Вона знала голоси ранкових птахів, уміла розрізняти запах дощу й цвіту сливи й найбільше любила вечори, коли над горами запалювалися перші зорі.

Одного такого вечора небо раптом потемніло. З-за гір налетіла буря. Вітер загув у вежах, дерева пригнулися до землі, а хмари закрутилися, мов величезне чорне колесо.

І саме з тієї хмари з’явився дивний птах.

У нього було дев’ять голів, дев’ять гострих дзьобів і крила такі широкі, що на мить закрили місяць. Птах підхопив принцесу й поніс її далеко за гори, до стрімкої скелі, де високо над землею ховалася печера.

Коли буря стихла, у палаці здійнявся переполох. Король послав вершників у всі боки й оголосив:

— Хто знайде мою доньку й допоможе їй повернутися додому, отримає щедру нагороду і мою вічну вдячність.

Багато сміливців вирушили на пошуки. Та сліди птаха губилися серед гір.

Минув час. Одного дня двоє юнаків побачили в небі величезну тінь. Птах із дев’ятьма головами летів до кам’яної кручі й зник у вузькій щілині високо над долиною.

— Там печера, — сказав один юнак. — І, можливо, саме там тримають принцесу.

Вони покликали ще кількох мандрівників, сплели міцний кошик, прив’язали його до довгої мотузки й домовилися спустити одного з них до входу в печеру.

— Я піду, — сказав наймолодший. — Якщо знайду принцесу, спершу підніміть її. Я виберуся потім.

Кошик повільно опускався вздовж скелі. Вітер бився об каміння, унизу темніла безодня, та юнак не відводив очей від печери.

Нарешті він ступив на кам’яний виступ і зайшов усередину.

У глибині печери він побачив принцесу. Вона була втомлена, але не втратила мужності. Поряд спав дев’ятиголовий птах. На одній із його голів виднілася стара перев’язка: колись він був поранений, і принцеса, не бажаючи бачити страждання навіть у свого викрадача, доглядала рану.

Юнак тихо прошепотів:

— Я прийшов із міста. Ми допоможемо вам повернутися додому.

Принцеса кивнула.

— Птах дуже сильний, але його сила тримається на дев’яти золотих пір’їнах біля кожної голови. Якщо їх звільнити від чарівних вузлів, він втратить владу над печерою.

Юнак обережно підійшов ближче. Він не став завдавати птахові ударів. Замість цього один за одним розрубав мечем дев’ять золотих шнурів, якими чарівні пір’їни були прив’язані до кам’яного обруча.

Перша пір’їна згасла.

Друга.

Третя.

На дев’ятій птах прокинувся.

Усі дев’ять голів закричали водночас. Каміння задрижало, з печери посипався пил. Та чари вже розсипалися. Птах замахав крилами, вирвався назовні й полетів геть, далеко за хмари. Відтоді його більше ніхто не бачив.

— Швидше, — сказав юнак. — Нас чекають нагорі.

Він посадив принцесу в кошик і подав знак.

Перед тим як піднятися, принцеса зняла довгу шпильку для волосся й розділила її на дві частини. Потім так само розділила шовкову хустинку.

— Одну половину візьміть ви, іншу залишу собі, — сказала вона. — Якщо нам доведеться розлучитися, ці речі доведуть, хто насправді був у печері.

Кошик підняли. Принцеса опинилася нагорі.

Та один із тих, хто тримав мотузку, раптом вирішив привласнити славу собі. Побачивши принцесу поруч, він переконав інших іти до міста без юнака, який залишився в печері.

Мотузку витягли.

Юнак повернувся до входу й побачив тільки порожнє небо.

— Отже, доведеться шукати інший шлях, — сказав він сам собі.

У печері було кілька старих кімнат, де колись тримали інших полонених. На одній стіні юнак помітив дивну рибу, ніби прикріплену до каменю чотирма срібними шпильками.

Він витягнув шпильки.

Риба блиснула, торкнулася підлоги хвостом і раптом перетворилася на юнака в синьому вбранні.

— Ти звільнив мене, — сказав незнайомець. — Я син морського дракона. Віднині вважатиму тебе братом.

Новий друг показав йому вихід із печери. Біля скелі з’явився великий дракон і простягнув хвіст, наче міст. За одну мить юнак опинився внизу, на стежці.

Далі дорога привела його до берега моря. Там у старому панцирі черепахи лежали блискучі перлини.

Юнак узяв кілька з них. Коли він кинув одну у воду, море тихо розступилося, відкривши сріблясту стежку.

Так він потрапив до підводного палацу морського дракона.

Правитель моря зустрів його привітно.

— Ти визволив мого сина, — сказав дракон. — Проси будь-яку нагороду.

Та син дракона заздалегідь прошепотів своєму новому братові:

— Не проси золота. Попроси маленьку гарбузову флягу, що стоїть на полиці. Вона виконує добрі й розумні бажання.

Так юнак і зробив.

Дракон спершу здивувався, але дотримав слова й подарував флягу.

Коли юнак повернувся на берег, він був голодний.

— От би трохи їжі, — сказав він.

І перед ним з’явився накритий стіл.

Згодом він утомився.

— От би мені зручний візок.

І візок з’явився просто на дорозі.

Так, не кваплячись, юнак дістався столиці.

А в палаці тим часом той, хто залишив його в печері, розповідав усім, ніби саме він урятував принцесу.

Принцеса заперечувала:

— Це неправда. Справжній рятівник має половину моєї шпильки й половину шовкової хустинки.

Король наказав чекати доказів.

Щодня принцеса виходила до міста й придивлялася до мандрівників. І ось одного ранку вона побачила незвичний візок, а в руці юнака, що сидів у ньому, майнула знайома половинка шовку.

— Це він! — вигукнула вона.

У палаці дві половинки шпильки зійшлися так точно, ніби ніколи не були розділені. Так само зійшлися краї хустинки.

Тоді правда відкрилася всім.

Юнак, який привласнив чужу заслугу, зніяковіло визнав свій обман. Король не дозволив йому більше видавати чужі вчинки за свої й відправив з двору, щоб той навчився чесності власною працею.

А справжнього рятівника король подякував перед усім містом.

Принцеса теж підійшла до нього.

— У печері ви не тільки були сміливим, — сказала вона. — Ви дотримали слова й спершу подбали про мою безпеку. Я цього не забуду.

Вони довго розмовляли, стали друзями, а згодом, коли обоє самі цього захотіли, вирішили бути разом.

А маленька гарбузова фляга ще багато років допомагала їм не накопичувати скарби, а робити те, що було справді потрібне: нагодувати голодного мандрівника, полагодити міст після бурі чи дати притулок тому, хто заблукав.

І в палаці часто повторювали одну просту річ:

справжню відвагу видно не з гучних слів, а з учинків. А правда, навіть якщо їй доводиться довго шукати дорогу додому, зрештою все одно приходить.

справжню відвагу видно не з гучних слів, а з учинків. А правда, навіть якщо їй доводиться довго шукати дорогу додому, зрештою все одно приходить.