Ранкова зоря і Вечірня зоря

Ранкова зоря і Вечірня зоря

Робоча українська назва: Ранкова зоря і Вечірня зоря

Колись давно жили імператор та імператриця, які найбільше у світі мріяли про дитину.

Вони зверталися до лікарів, мудреців і знавців старовинних таємниць, та роки минали, а їхня мрія не здійснювалася.

Однієї ночі імператриці наснився дивний сон. У ньому їй сказали:

— Завтра нехай імператор піде до струмка з вудкою. Те, що він упіймає, принесе у ваш дім довгоочікувану радість.

Ще до світанку імператриця розбудила чоловіка.

— Уже ранок, — сказала вона. — Іди до струмка. Я вірю цьому сну.

Імператор узяв вудку й вирушив туди, де вода тихо бігла між камінням. Ледве він закинув гачок, поплавок пірнув під воду.

Імператор потягнув волосінь — і побачив золоту рибу, що сяяла так, ніби в її лусці заховалося саме сонце.

Він приніс рибу до палацу. Імператриця приготувала її власноруч, а служниця, прибираючи після трапези, знайшла на тарілці маленьку кісточку й торкнулася її губами, здивувавшись незвичайному золотому блиску.

Невдовзі сталося диво.

В імператриці народився син. Тієї самої ночі народився син і в служниці.

Хлопчики були схожі так, наче дивилися один на одного у дзеркало. Сина імператриці назвали Бусуйоком, а сина служниці — Сіміноком.

Вони росли разом, навчалися разом і швидко стали не просто товаришами, а справжніми братами.

Обидва були кмітливі, сміливі й допитливі. Якщо Бусуйок починав якусь пригоду, Сімінок ішов поруч. Якщо Сімінок знаходив цікаву книжку чи стежку в саду, Бусуйок неодмінно був біля нього.

Минали роки. Юнаки стали такими схожими, що навіть у палаці їх іноді плутали.

Імператриця любила обох, але часто хвилювалася, що не впізнає власного сина. Одного дня вона, граючись із волоссям Бусуйока, непомітно зв’язала дві маленькі пасма вузликом.

— Так я хоча б знатиму, де мій хлопчик, — подумала вона.

Того ж дня Бусуйок і Сімінок вирушили за місто. Вони їхали крізь зелені поля, слухали птахів і довго милувалися лісом, у якому ще ніколи не бували.

Під великим деревом Бусуйок приліг відпочити, поклавши голову другові на коліна.

Сімінок помітив вузлик у його волоссі.

— Бусуйоку, дивись. Хтось зв’язав тобі пасма.

Юнак торкнувся волосся і насупився.

— Отже, мені не довіряють, — сказав він. — Мене хочуть позначити, ніби я загублена річ.

— Не поспішай, — заперечив Сімінок. — Може, твоя мати просто хвилювалася.

Та Бусуйок був молодий, гордий і запальний.

— Я хочу сам знайти відповідь, — сказав він. — Піду у світ.

Перед прощанням він віддав Сімінокові білу хустинку.

— Тримай її. Якщо колись на ній з’являться три червоні краплі, знай: зі мною трапилося лихо.

Сімінок довго просив друга не йти, але Бусуйок уже вирішив.

Минув час.

Одного вечора Сімінок дістав хустинку й завмер: на білому полотні справді проступили три темно-червоні краплі.

— Бусуйок у біді, — сказав він. — Я знайду його.

Сімінок вирушив у дорогу. Він переходив міста й села, ночував під деревами, питав у подорожніх і пастухів, чи не бачили вони юнака, схожого на нього самого.

Нарешті одна стара жінка вказала йому шлях до сусіднього царства.

— Там живе юнак, якого місцевий правитель прийняв до своєї родини, — сказала вона. — І вигляд у нього такий самий, як у тебе.

Коли Сімінок увійшов до палацу, молода царівна кинулася йому назустріч.

— Ти повернувся!

— Я не Бусуйок, — м’яко відповів Сімінок. — Я його брат і друг. Я прийшов дізнатися, де він.

Царівна не повірила. Тоді Сімінок запропонував перевірити правду біля старого меча, що висів на стіні й, за переказами, завжди вказував на того, хто помилявся.

— Нехай він покаже, хто з нас неправий.

Меч тихо зсунувся з гака, повернувся руків’ям до царівни й дзенькнув об мідний щит.

Царівна зблідла.

— Тепер вірю. Ти справді не він.

Вона розповіла, що Бусуйок кілька днів тому поїхав до лісу й не повернувся.

Наступного ранку Сімінок осідлав коня й вирушив слідом.

У глибині лісу він побачив дивну жінку, що миттю сховалася на дереві. Це була Лісова Чарівниця.

Сімінок розпалив невелике багаття й сів перепочити. Його собаки лягли поряд.

— Мені холодно, — почулося згори.

— Спускайся й грійся, — відповів Сімінок.

— Я боюся собак. Зв’яжи їх моїм волоссям.

Чарівниця кинула вниз тонке пасмо.

Сімінок одразу відчув недобре. Він торкнувся пасмом вогню, і те спалахнуло зеленим полум’ям.

— Це не просте волосся, — подумав юнак.

— Чому пахне димом? — запитала Чарівниця.

— Мабуть, вітер приніс запах із вогнища, — спокійно відповів Сімінок.

Чарівниця спустилася.

— Я дуже голодна, — сказала вона.

— Пригощайся хлібом і сиром.

Та вона усміхнулася зовсім не по-доброму.

— Я воліла б залишити тебе тут назавжди, як залишила іншого юнака.

Собаки підвелися й загарчали.

— Де Бусуйок? — твердо спитав Сімінок.

Чарівниця зрозуміла, що хитрість не вдалася.

— Поклич собак назад, і я покажу.

За старим дубом стояло дерево з порожнистим стовбуром. Усередині, зачарований глибоким сном, лежав Бусуйок. Поряд дрімали його кінь і собаки.

Чарівниця клацнула пальцями, і чари розвіялися.

Бусуйок розплющив очі.

— Сімінок? Як ти тут опинився?

— Прийшов по тебе, брате.

Вони обійнялися, але дорогою назад у серці Бусуйока знову заговорила недовіра.

— Ти був у моєму палаці? Бачив царівну?

— Так. Вона спершу прийняла мене за тебе, але я відразу сказав правду.

Та Бусуйок почав сумніватися.

— Ви так схожі, — шепотіла йому ревнива думка. — А раптом він каже не все?

Сімінок засмутився.

— Я пройшов пів світу, щоб тебе знайти. Невже ти повіриш підозрі, а не мені?

Щоб покласти край суперечці, юнаки вирішили довіритися долі. Вони зав’язали коням очі й домовилися їхати, куди ті самі понесуть.

Це було нерозумне рішення.

Стежки в лісі були круті, а неподалік било глибоке чарівне джерело.

Кінь Сімінока ступив у туман над водою, і вершник раптом зник із дороги, ніби сама весняна імла забрала його.

Бусуйок зупинився.

— Сімінок!

Відповіді не було.

Лише вода тихо дзвеніла між камінням.

Тоді Бусуйок уперше по-справжньому зрозумів, що наробив. Він повернувся до палацу й запитав царівну про зустріч із Сіміноком.

Вона розповіла все слово в слово. Старий меч знову дзенькнув об щит, підтверджуючи її правду.

Бусуйок опустив голову.

— Він урятував мене, а я віддячив недовірою.

Тієї ж ночі він знову вирушив до чарівного джерела, але цього разу не заради випробування і не через гордість.

— Я йду шукати друга, — сказав він коневі. — І не повернуся, доки не знайду його.

Коли вони наблизилися до джерела, над водою спалахнуло срібне світло. Бусуйок побачив у ньому Сімінока, ніби той стояв по інший бік прозорої небесної брами.

— Брате! — вигукнув він.

Бусуйок простягнув руку й ступив у сяйво.

Вода заіскрилася. Ліс стих. А високо над деревами одна за одною запалилися дві великі зорі.

Відтоді, казали люди, Бусуйок з’являється на небі Ранковою зорею, а Сімінок — Вечірньою.

Один зустрічає світанок, інший проводжає день.

Вони ніколи не сяють довго разом, але щоранку й щовечора нагадують: справжню дружбу легко поранити недовірою, та щира відданість здатна знайти дорогу навіть крізь найгустіший туман.

Вони ніколи не сяють довго разом, але щоранку й щовечора нагадують: справжню дружбу легко поранити недовірою, та щира відданість здатна знайти дорогу навіть крізь найгустіший туман.