Рапунцель

Рапунцель

Робоча українська назва: Рапунцель

Колись на краю невеликого містечка жили чоловік і дружина. Вони дуже любили одне одного й давно мріяли про дитину. За їхнім будинком височіла стара кам’яна стіна, а за нею був дивовижний сад. Там росли троянди, срібляста м’ята, запашні трави й ніжна зелень рапунцелю.

Сад належав чаклунці, яку всі називали пані Ґотель. Люди казали, що вона знає мову рослин і вміє змусити вітер принести їй новини з будь-якого куточка лісу. Ніхто не заходив до її саду без дозволу.

Одного дня жінка побачила з вікна соковиту зелень рапунцелю й так сильно захотіла її скуштувати, що чоловік занепокоївся.

— Я попрошу в господині саду трохи зелені, — сказав він.

Та ввечері, не дочекавшись відповіді, переліз через стіну й нарвав кілька листочків. Наступного дня він зробив так само. Але цього разу серед кущів раптом з’явилася пані Ґотель.

— Хто дозволив тобі брати те, що тобі не належить? — суворо запитала вона.

Чоловік зніяковів і чесно розповів про дружину.

— Просити треба було словами, а не крадькома, — відповіла чаклунка. — Але я бачу, що ти не хотів лиха.

Вона дозволила брати зелень, проте зажадала дивної обіцянки: коли в родині народиться дитина, пані Ґотель хоче сама навчати її чарівних трав і стародавніх пісень.

Наляканий чоловік погодився, не подумавши як слід.

Незабаром у подружжя народилася дівчинка. Її назвали Рапунцель — на честь тієї самої зелені з чарівного саду.

Пані Ґотель дотримала слова й забрала дитину до себе. Вона дбала про неї, навчала читати, співати, розпізнавати дерева й квіти. Та з роками її турбота ставала дедалі більше схожою на замок із зачиненими дверима.

Коли Рапунцель підросла, пані Ґотель поселила її у високій вежі посеред лісу. Вежа була затишною всередині, але не мала ні дверей, ні сходів. Лише високо під дахом було кругле вікно.

У Рапунцель було надзвичайно довге золоте волосся. Коли пані Ґотель приходила, вона ставала під вежею й кликала:

— Рапунцель, Рапунцель, спусти косу донизу!

Дівчина розплітала довгу косу й обережно спускала її з вікна. Пані Ґотель підіймалася вгору.

Рапунцель мала книжки, квіти у горщиках, нитки для вишивання й маленьку лютню. Але найбільше вона любила співати. Її голос линув над соснами, ніби світла стрічка.

Одного дня молодий принц проїжджав лісом і почув цю пісню. Він зупинив коня й довго слухав.

Наступного дня повернувся знову. Потім ще раз.

Якось він побачив пані Ґотель і почув її слова. Коли чаклунка пішла, принц дочекався вечора й несміливо покликав:

— Рапунцель, Рапунцель, спусти косу донизу!

Рапунцель здивувалася. Голос був незнайомий, але не сердитий. Вона визирнула й побачила юнака.

— Хто ти?

— Мандрівник, який почув твою пісню. Якщо ти не хочеш мене бачити, я піду.

Ці слова заспокоїли Рапунцель.

— Залишайся внизу, — сказала вона. — Ми можемо просто поговорити.

Так вони й зробили. Принц приходив кілька разів, і кожного разу вони розмовляли все довше. Він розповідав про міста, річки й ярмарки, про море, якого Рапунцель ніколи не бачила. А вона співала йому та розповідала про рослини, зорі й лісових птахів.

Згодом Рапунцель сказала:

— Я хочу побачити світ не лише з вікна.

— Тоді ми знайдемо безпечний шлях звідси, — відповів принц. — Але тільки якщо ти сама цього хочеш.

Він почав приносити міцні шовкові стрічки. Рапунцель зв’язувала їх у довгу драбину й ховала під лавою.

Та одного дня пані Ґотель помітила нитку.

— Що це?

Рапунцель вирішила не брехати.

— Я хочу піти з вежі. Я вдячна тобі за все, чого ти мене навчила, але не хочу жити за зачиненим небом.

Пані Ґотель розсердилася. Їй було страшно втратити ту, кого вона звикла вважати своєю.

— Світ небезпечний! — вигукнула вона.

— А вежа не може бути всім моїм світом, — тихо відповіла Рапунцель.

У гніві чаклунка відрізала довгу косу дівчини. Та волосся — не крила. Рапунцель не втратила ні сміливості, ні голосу.

Пані Ґотель відвела її до далекої лісової хатини, де наказала жити самій і подумати над своєю «невдячністю».

Того ж вечора принц прийшов до вежі. Пані Ґотель спустила відрізану косу, і він піднявся, думаючи, що побачить Рапунцель.

— Її тут більше немає, — сказала чаклунка. — Забудь про неї.

Принц так поспішив спуститися, що зірвався на нижню гілку дерева й сильно забився. Очі кілька днів боліли так, що він майже нічого не бачив. Та він був живий.

Коли зміг підвестися, він почав шукати Рапунцель.

Минали тижні. Він розпитував пастухів, лісників, збирачів ягід. Одні бачили самотню дівчину біля струмка, інші чули її спів за пагорбами.

Одного ранку принц почув знайому мелодію.

Він завмер.

— Рапунцель?

Пісня обірвалася.

— Це ти?

Вона вибігла з хатини. Її волосся тепер було коротшим, але очі світилися так само.

— Я думала, ти мене не знайдеш.

— Я теж боявся цього, — усміхнувся він.

Рапунцель побачила, що він ще погано бачить, і почала доглядати за ним. Вона робила прохолодні компреси з трав, які колись навчилася розпізнавати у пані Ґотель, і щодня вони гуляли трохи далі від хатини.

З часом біль минув, а зір повернувся.

— Виходить, навіть із важкого минулого можна взяти щось добре, — сказала Рапунцель, перебираючи листочки м’яти.

Принц кивнув.

— А далі ти сама обереш, куди йти.

Вони вирушили до міста разом. Не як рятівник і врятована, а як двоє друзів, що навчилися слухати одне одного.

Через багато місяців Рапунцель сама повернулася до старої вежі. Пані Ґотель стояла біля саду й мовчала.

— Я не повернуся жити у вежі, — сказала Рапунцель. — Але я пам’ятаю все добре, чого ти мене навчила.

Чаклунка довго дивилася на неї, а тоді вперше не наказала, а лише тихо відповіла:

— Ти виросла.

Рапунцель усміхнулася.

— Саме так.

Відтоді вона часто мандрувала, співала людям свої пісні й вирощувала трави у відкритому саду, де не було високих стін. А над його хвірткою висіла маленька табличка:

«Заходьте. Тільки спершу постукайте».

І це було правило, яке подобалося всім.

І це було правило, яке подобалося всім.