Равлик і олень

Равлик і олень

Робоча українська назва: Равлик і олень

Колись у теплому краю жив Олень, який дуже пишався своїми швидкими ногами.

Він любив бігати стежками, перестрибувати через коріння й вихвалятися перед усіма, хто рухався повільніше за нього.

Одного ранку Олень побачив Равлика. Той спокійно повз уздовж дороги, залишаючи за собою тоненьку блискучу доріжку.

Олень зупинився й засміявся.

— Равлику, ти куди поспішаєш?

— Нікуди не поспішаю, — відповів Равлик.

— Це добре, бо якби поспішав, ніхто б не помітив різниці! — зареготав Олень. — Поки ти доповзеш до наступного куща, я встигну оббігти всю площу двічі.

Равлик підняв ріжки й спокійно подивився на нього.

— Швидкість — чудова річ. Але не варто сміятися з того, хто рухається інакше.

— Та невже? — пирхнув Олень. — Може, ти ще й швидший за мене?

— Перевірмо.

Олень навіть перестав сміятися.

— Ти викликаєш мене на перегони?

— Саме так. Від цієї площі до криниці на другому боці.

— Домовилися! — вигукнув Олень. — Це будуть найкоротші перегони в моєму житті.

Та Равлик знав дещо, чого Олень не знав.

У селищі було кілька криниць. Біля кожної жили равлики, і всі вони були дуже схожі один на одного. Ворони, які любили сидіти на краях криниць і пити воду, почули розмову про перегони й швидко рознесли новину.

Того вечора Равлик зібрав своїх родичів.

— Олень постійно кепкує з тих, хто повільніший, — сказав він. — Допоможете навчити його не судити інших лише за швидкістю?

Равлики погодилися.

Вони придумали простий план. Біля кожної криниці чекатиме один Равлик. Коли Олень прибіжить і покличе суперника, той визирне й відповість: «Я тут!»

Настав ранок.

Олень став на старті, нетерпляче б’ючи копитом землю.

Равлик сидів поряд, спокійний, наче й не збирався нікуди бігти.

— Готовий програти? — запитав Олень.

— Готовий почати, — відповів Равлик.

— Раз, два, три!

Олень рвонув уперед. Його ноги замигтіли, пил закружляв за спиною, і за кілька хвилин він уже був біля першої криниці.

Він озирнувся. Позаду нікого.

Олень усміхнувся.

— Пане Равлику! Де ти?

З криниці висунулася маленька голівка.

— Я тут. А ти чого так довго?

Олень аж очі витріщив.

— Як?!

— Може, ще до наступної криниці? — запропонував Равлик.

— Звичайно!

Олень помчав ще швидше. Цього разу він навіть не дивився по боках. Дістався другої криниці, важко дихаючи.

— Равлику! Де ти?

З-під камінчика біля води визирнув інший равлик.

— Тут я. Уже зачекався.

— Не може бути! — вигукнув Олень.

Він зажадав ще одних перегонів.

Потім ще одних.

І ще.

Біля кожної криниці на нього чекав «той самий» Равлик.

— Я тут!

— Я вже давно тут!

— Нарешті ти прибіг!

Олень біг усе швидше, але ноги ставали важкими. Нарешті біля чергової криниці він зупинився, сів у затінку й довго переводив подих.

— Досить, — сказав він. — Я не розумію, як ти це робиш, але визнаю: сьогодні я програв.

Тоді з-за каміння один за одним виповзли равлики.

Олень здивовано порахував їх.

— Один… два… три… Та вас тут ціла родина!

Перший Равлик повільно підповз ближче.

— Ми допомагали одне одному. Ти був швидшим за кожного з нас. Але так захопився вихвалянням, що навіть не подумав: маленькі й повільні теж можуть бути кмітливими й дружними.

Олень спершу хотів обуритися. Потім згадав, як сам сміявся з Равлика, і опустив голову.

— Мабуть, я це заслужив.

— Наступного разу просто не кепкуй з тих, хто не схожий на тебе, — сказав Равлик.

Олень усміхнувся.

— Домовилися.

І відтоді, коли Олень зустрічав на стежці когось повільного, він уже не сміявся.

Бо добре пам’ятав день, коли найшвидші ноги не допомогли йому перегнати цілу родину маленьких равликів.

Бо добре пам’ятав день, коли найшвидші ноги не допомогли йому перегнати цілу родину маленьких равликів.