Розчарований священнослужитель

Розчарований священнослужитель

Робоча українська назва: Розчарований священнослужитель

Повний текст

У північній частині Лаосу, серед зелених пагорбів і рисових полів, стояв старий храм. Вранці над його дахом здіймався туман, удень у дворі шелестіло листя, а ввечері було чути, як у саду сюрчать комахи.

У храмі жив один священнослужитель. Він знав молитви, умів проводити обряди й міг годинами розповідати молодшим учням про стриманість.

Та мав він одну слабкість: дуже любив жувати бетельний горіх — старовинну дорослу звичку, поширену в тих краях.

Любив настільки, що іноді думав про нього більше, ніж годилося.

Одного дня запаси бетелю в храмі закінчилися.

Священнослужитель ходив подвір’ям, поглядав на порожню коробочку й усе більше сумував.

Нарешті він покликав молодого помічника.

— Чи не чув ти сьогодні, що в якомусь домі збираються люди на поминальну церемонію? — запитав він.

Хлопець здивовано підняв брови.

— Ні, вчителю. Здається, в усіх усе гаразд.

Священнослужитель важко зітхнув.

— Шкода…

Саме в цей час у храмі був чоловік із сусіднього села. Він прийшов помолитися й випадково почув цю розмову.

Спершу чоловік подумав, що помилився. Але коли вийшов надвір, слова все не давали йому спокою.

«Невже він засмучений лише тому, що сьогодні ніхто не приносить поминальних дарів? — думав чоловік. — Так не годиться. Людське горе не може бути приводом радіти ласощам».

Увечері він розповів сусідам, що почув.

Одні обурилися.

Інші засміялися.

А найстарша жінка в селі сказала:

— Лаяти легко. Краще зробити так, щоб людина сама побачила, як безглуздо поводиться.

— І як же? — запитали її.

Старенька примружилася.

— Влаштуємо невеличку виставу.

Наступного дня селом раптом пролунав гучний плач.

— Ой лишенько! Ой горе! — голосили люди біля дому того самого чоловіка.

На подвір’ї лежали циновки, стояли кошики, усі ходили з дуже серйозними обличчями.

Хтось побіг до храму.

— Учителю, — сказав посланець, — у нашому домі велика біда. Просимо вас прийти й прочитати благословення.

Священнослужитель одразу зібрався.

Дорогою він намагався виглядати сумним, але подумки вже уявляв, що після церемонії господарі, за звичаєм, почастують гостей і, можливо, принесуть бетель.

Коли він прийшов, посеред кімнати лежав чоловік, загорнутий у світле полотно. Насправді він був цілком здоровий і ледве стримував сміх.

— Треба провести все як слід, — урочисто сказала старша жінка. — Але спочатку ми підготуємо місце надворі. А ви, вчителю, побудьте тут і промовте молитви.

— Звичайно, — відповів служитель храму.

Усі вийшли.

У кімнаті стало тихо.

Священнослужитель сів поруч із загорнутим чоловіком і почав читати молитву.

Спочатку голос його звучав рівно.

Потім за вікном стемніло.

З саду почулося:

— Цвір-р-р… цвір-р-р…

Десь упав сухий листок.

Священнослужитель озирнувся.

— Довго ж вони готують, — пробурмотів він.

І тут чоловік під полотном ледь ворухнув ногою.

Священнослужитель замовк.

«Мабуть, здалося».

Він продовжив молитву.

За хвилину полотно знову ворухнулося.

— Е-е… — невпевнено сказав священнослужитель. — Шановний… ви ж, здається…

З-під полотна почувся тихий стогін:

— О-о-о…

Служитель храму відсунувся.

— Я бажаю вам миру, — швидко сказав він. — Великого миру. Дуже великого.

Чоловік повільно сів.

Полотно сповзло йому з голови.

— Води, будь ласка, — сказав він цілком звичайним голосом.

Священнослужитель підскочив так швидко, що мало не перекинув лампу.

— Ти… живий?!

— Авжеж.

У цю мить у дверях з’явилися сусіди.

Дехто вже не міг стримувати усмішки.

Старша жінка увійшла останньою.

— Не сердьтеся, вчителю, — сказала вона. — Ми хотіли показати вам одну річ.

Священнослужитель подивився на них і все зрозумів.

— Ви мене обдурили.

— Так, — спокійно відповіла старенька. — І це було не дуже гарно. Але ще сумніше чути, коли хтось сподівається на чужу біду лише через частування.

У кімнаті запала тиша.

Священнослужитель хотів було заперечити, та пригадав своє вчорашнє «шкода» й опустив очі.

— Ви маєте рацію, — сказав він нарешті. — Я думав про власне бажання й забув, що за кожною церемонією стоять справжні люди та їхні почуття.

Чоловік, який удавав хворого, підвівся.

— Ми не хотіли вас принижувати. Хотіли, щоб ви це почули не від нас, а від самого себе.

Священнослужитель зітхнув.

— Почув.

Хтось із молодших селян, який досі мовчав, жартома запитав:

— То що, вчителю, принесемо вам бетелю?

Усі завмерли.

Священнослужитель подивився на порожню коробочку у своїй торбині, потім на людей — і раптом засміявся.

— Ні. Сьогодні краще принесіть чай.

Усі теж засміялися, і напруга зникла.

Вони сіли разом на подвір’ї. Господар виніс чайник, жінки поставили на циновку рисові коржики й фрукти. Ніякої поминальної трапези не було, бо ніхто не помер і ніхто не сумував.

Це був просто звичайний вечір, і саме тому він виявився добрим.

З того дня служитель храму став уважнішим до власних бажань. Коли хотілося чогось надто сильно, він питав себе:

— Чи не ставлю я зараз свою примху вище за чужі почуття?

І якщо відповідь йому не подобалася, він зупинявся.

А молодий помічник одного разу запитав:

— Учителю, чого ви навчилися того вечора?

Священнослужитель усміхнувся.

— Того, що голод за ласощами минає. А сором від безсердечного слова може залишитися надовго. Тому спершу треба нагодувати добротою серце, а вже потім думати про все інше.

І відтоді, коли в селі хтось потребував підтримки, він ішов туди не за подарунками й не за частуванням.

Він ішов, щоб бути поруч.

Він ішов, щоб бути поруч.