Рум Бача і Бакі

Рум Бача і Бакі

Робоча українська назва: Рум Бача і Бакі

Давним-давно в країні Рум жив король на ім’я Бача. Він був розумний, діяльний і вмів керувати великим царством, але мав одну прикру звичку: дуже не любив визнавати, що може помилятися.

Його дружина, королева, теж мала сильний характер. Вона говорила те, що думала, і не погоджувалася лише для того, щоб комусь догодити. Спочатку король навіть пишався її розумом. Та згодом їхні розмови дедалі частіше перетворювалися на суперечки.

Одного вечора вони сиділи біля відчиненого вікна. У саду раптом почулося різке гавкання.

— Чуєш? — сказав Бача. — То тигр.

Королева прислухалася.

— Ні, це лисиця.

— Тигр, — уперся король.

— Лисиця, — спокійно повторила королева.

Суперечка тривала так довго, що Бача розсердився.

— Нехай завтра вирішить рада! — вигукнув він. — Хто помилився, той на певний час залишить палац.

На ранок до великої зали зібралися радники. Вони опитали пастухів, садівників і людей, що жили біля палацу. Усі казали одне й те саме: тигри сюди майже не заходять, зате лисиць ночами чути часто.

Радники чудово розуміли, що королева мала рацію. Але дехто з них боявся образити короля.

— Скажімо, що правий він, — прошепотів найстарший радник. — Так буде спокійніше.

І рада оголосила неправильне рішення.

Королева нічого не стала доводити. Вона лише сумно подивилася на чоловіка.

— Правда не змінюється від того, скільки людей бояться її вимовити, — сказала вона.

За умовою суперечки королева мала залишити палац. Її посадили на широкий дерев’яний пліт і відпустили вниз по великій річці. Пліт був міцний, а день тихий, тому небезпеки для неї не було, та все одно шлях був довгий і самотній.

Річка несла її крізь поля, повз скелі й високі трави. Нарешті течія прибила пліт до берега в далекій країні.

Королева зійшла на сушу й пішла вузькою стежкою. Вона довго пробиралася крізь трави, аж поки побачила невелику галявину. Біля вогнища сидів старий чоловік із білою бородою.

— Добрий день, — сказала королева. — Чи не знайдеться у вас трохи їжі? Я давно нічого не їла.

— Знайдеться, — відповів старий. — Сідай і зігрійся.

Він поділився всім, що мав. Коли королева відпочила, старий сказав:

— Я живу тут давно й знаю чимало таємниць. Ти пройшла важкий шлях, але попереду в тебе не лише труднощі. Іди цією стежкою до малого пагорба. Там почнеться нова частина твого життя. У тебе народиться син. Назви його Бакі. Він буде незвичайною дитиною, і одного дня допоможе відновити справедливість.

Королева подякувала й рушила далі.

Так і сталося. Невдовзі в неї народився хлопчик Бакі. У казці говорили, що він був чудесною дитиною: дуже швидко навчився говорити, ходити й розуміти те, над чим інші міркували роками.

Мати й син дісталися сусіднього царства. Там їх зустріли троє королівських синів, які поверталися з прогулянки. Дізнавшись, що мандрівники залишилися без дому, юнаки відвезли їх до свого батька.

Місцевий король прийняв королеву Рум із повагою, а Бакі дозволив навчатися разом зі своїми синами.

Минали роки. Бакі виріс сильним, уважним і сміливим. Він добре їздив верхи, стріляв із лука, знав дороги й ніколи не залишав товариша в біді.

Одного дня четверо юнаків вирушили в гори. Раптом перед ними з’явилася білосніжна лань. Вона була така гарна, що всі мимоволі поїхали за нею.

Лань піднімалася дедалі вище. Коні трьох принців стомилися, і вони повернули назад. Лише Бакі продовжив шлях.

Нарешті лань підбігла до прямовисної скелі, торкнулася її мордочкою, і камінь безшумно розійшовся, відкриваючи прохід.

Бакі зупинив коня.

— Оце так двері, — прошепотів він.

Лань увійшла всередину. На порозі біле хутро зникло, і перед Бакі постала молода дівчина.

— Не бійся, — сказала вона. — Я людина. Чари дозволяють мені ставати ланню.

Бакі зайшов слідом. Усередині скелі була величезна зала. В ній стояли прозорі стовпи, що мерехтіли, наче лід на сонці.

Дівчина пояснила:

— Тут живе могутній огр. Він утримує мене в цій печері й не дозволяє піти. Я можу виходити назовні в іншій подобі, але не можу остаточно звільнитися без допомоги.

— Тоді я допоможу, — відповів Бакі.

— Спочатку треба пережити цю ніч, — сказала вона. — Огр скоро повернеться.

Вона відкрила порожнину в одному зі скляних стовпів, і Бакі сховався всередині.

Незабаром кам’яні двері відчинилися. До зали ввійшов велетень. Після вечері він узяв струнний інструмент і заграв. І сталося диво: прозорі стовпи один за одним почали повільно погойдуватися в такт музиці.

Усі, крім того, де ховався Бакі.

Огр насупився.

— Чому цей стовп не танцює?

Він уже хотів перевірити його, але дівчина швидко сказала:

— Бо це головний стовп. Мабуть, він вважає, що повинен стояти поважно.

Велетень повірив і залишив його в спокої.

На світанку огр пішов. Дівчина випустила Бакі.

— Його сила захована не в ньому самому, — сказала вона. — За цією скелею є інша. Підійди до неї, тричі торкнися ногою і скажи: «Великий Вороне, відчини двері». Усередині побачиш зеленого папугу на червоному камені. Не кривдь птаха. Просто зніми з його лапки маленьке золоте кільце. У ньому тримається влада огра над чарами.

Бакі зробив усе, як вона сказала.

Після третього заклику скеля відчинилася. На червоному камені сидів зелений папуга. На його лапці справді блищало тоненьке золоте кільце.

— Не бійся, — тихо сказав Бакі.

Він обережно зняв кільце.

У ту ж мить по горах прокотився гул. Чари огра розсипалися, ніби старий лід навесні. Кам’яні двері печери відчинилися, а сам велетень утратив магічну силу й утік далеко в гори, звідки більше не повертався.

Дівчина була вільна.

— Ти врятував мене, — сказала вона.

— Ми врятувалися разом, — відповів Бакі. — Без тебе я навіть не знайшов би чарів.

Вони повернулися до столиці.

Та там Бакі дізнався неприємну новину. Король, який колись прихистив його матір, тепер вирішив примусити її стати його дружиною, хоча вона ясно сказала, що не хоче цього й має чоловіка в країні Рум.

Бакі розсердився, але дівчина з печери зупинила його.

— Сила потрібна не лише для боротьби, — сказала вона. — Іноді сильніший той, хто змусить неправду показати себе перед усіма.

Вона навчила Бакі одному з чарівних заклинань огра.

Бакі прийшов до палацу й перетворився на велику блискучу мушлю-каурі. Слуга знайшов її на подвір’ї.

— Яка гарна мушля! — вигукнув він.

— Авжеж гарна, — відповіла мушля.

Слуга аж підскочив.

— Ти розмовляєш?

— І не тільки. Я ще й знаю дещо про Бакі та його матір.

Новина миттю дійшла до короля. Він наказав принести дивну мушлю до тронної зали.

— Що ти знаєш? — запитав він.

— Я знаю, — відповіла мушля, — що не можна називати добром те, на що інша людина не погоджується. І знаю, що Бакі вже повернувся.

Король почервонів.

— Я не дозволю якомусь шматку мушлі повчати мене!

Він наказав розбити її молотком.

Щойно молот торкнувся мушлі, вона розсипалася на безліч сяючих частинок. Кожна стала озброєним вартовим, а посеред них з’явився сам Бакі.

Придворні відступили.

— Ми прийшли не воювати, — сказав Бакі. — Ми прийшли сказати вголос те, що всі тут уже знають. Моя мати має право сама вирішувати свою долю.

Король озирнувся на радників. Цього разу ніхто не захотів брехати зі страху.

— Це правда, — сказав один.

— Правда, — підтвердив другий.

Король зрозумів, що втратив довіру людей. Він відмовився від свого наміру й передав владу старшій раді, а сам вирушив у далеку резиденцію, щоб більше не заважати життю королеви та її сина.

Бакі не захотів правити силою. Він погодився допомагати країні лише доти, доки люди самі бажатимуть його бачити своїм правителем. І невдовзі його обрали королем.

Дівчина, яку він визволив із печери, стала його найближчою подругою, а згодом вони вирішили одружитися. У палаці більше ніхто не говорив про шлюб як про нагороду чи наказ. Це було їхнє спільне рішення.

А королева повернулася до країни Рум.

Король Бача зустрів її на березі тієї самої річки. За роки розлуки він багато думав про давню суперечку.

— То була лисиця, — сказав він ще здалеку.

Королева усміхнулася.

— Знаю.

— Я теж тепер знаю, — відповів Бача. — І знаю ще дещо: бути королем не означає завжди мати рацію.

Відтоді вони сперечалися рідше. А коли все ж не погоджувалися, то не кликали раду вирішувати, хто переміг, а сідали поруч і слухали одне одного.

І кажуть, що саме з того часу в країні Рум з’явилася приказка:

«Той, хто боїться сказати правду, робить помилку сильнішою. А той, хто вміє слухати, робить сильнішим себе».

«Той, хто боїться сказати правду, робить помилку сильнішою. А той, хто вміє слухати, робить сильнішим себе».