Румпельштільцхен

Румпельштільцхен

Робоча українська назва: Румпельштільцхен

Колись біля великого лісу стояв старий млин. Вода крутила його колесо вдень і вночі, а в хатині поруч жив мірошник зі своєю донькою.

Дівчина була розумна, працьовита й мала золоті руки. Та її батько мав одну ваду: дуже любив вихвалятися.

Одного дня повз млин проїжджав король. Мірошник так хотів справити на нього враження, що сказав:

— Моя донька така вправна, що може навіть солому на золоту пряжу перетворити!

Дівчина, почувши це, мало не впустила кошик із борошном.

— Тату, навіщо ти таке сказав? — прошепотіла вона. — Я ж не вмію робити золото із соломи.

Але слово вже вилетіло.

Король, який над усе любив скарби, наказав привести дівчину до палацу. Він показав їй кімнату, наповнену соломою, і поставив посередині прядку.

— Якщо твій батько казав правду, до ранку тут має бути золота пряжа, — мовив король. — Інакше доведеться визнати перед усім двором, що мене ошукали.

Двері зачинилися.

Дівчина залишилася сама. Вона сіла біля прядки й заплакала.

— Я можу прясти льон, можу прясти вовну, — шепотіла вона. — Але як прясти солому? Хто взагалі таке вигадав?

Раптом у кутку щось дзенькнуло.

Перед нею стояв маленький чоловічок у дивному ковпачку. Він уклонився так низько, що мало не торкнувся носом підлоги.

— Добрий вечір, панночко. Чого сумуєш?

Дівчина розповіла про батькову хвальбу, короля і купу соломи.

Чоловічок примружився.

— Я можу допомогти. А що даси мені за роботу?

Дівчина зняла з шиї маленьке намисто, подарунок матері.

— Оце все, що маю.

— Домовилися.

Чоловічок сів за прядку. Колесо закрутилося: цок-цок, дзинь-дзинь. Соломинка за соломинкою зникали в його пальцях, а на котушку лягала тонка золота нитка.

Він тихенько наспівував:

Крутись, колесо, не стій,

соломину в золото мій.

Ніч мине, зоря зійде,

золота нитка заблищить скрізь.

До світанку вся солома перетворилася на золоті клубки.

Король не повірив власним очам.

— Отже, мірошник не збрехав! — вигукнув він.

Та замість того, щоб відпустити дівчину, король захотів ще більше золота. Наступного вечора він привів її до кімнати, удвічі більшої за першу.

— І це спряди до ранку.

Знову залишилася дівчина сама. І знову з’явився маленький чоловічок.

— Що даси цього разу?

Дівчина простягнула йому свою каблучку.

— Більше в мене нічого немає.

Прядка задзвеніла, колесо завертілося, і до ранку золота пряжа сяяла від стіни до стіни.

Король був у захваті, але жадібність уже не давала йому спокою. На третю ніч він наказав наповнити соломою найбільшу залу палацу.

— Якщо й це стане золотом, — сказав він, — я визнаю тебе найумілішою дівчиною королівства і зроблю своєю королевою.

Коли двері зачинилися, дівчина навіть не плакала. Вона просто дивилася на гори соломи й думала:

«Намиста немає. Каблучки немає. Що я тепер можу запропонувати?»

Маленький чоловічок з’явився втретє.

— Що даси за допомогу?

— У мене нічого не залишилося.

Він трохи подумав і сказав:

— Тоді пообіцяй: якщо колись у тебе народиться дитина, ти віддаси її мені.

Дівчина здригнулася.

— Дитину?

— Можливо, ти ніколи й не станеш королевою, — хитро мовив чоловічок. — Можливо, дітей у тебе не буде. Це лише обіцянка про далеке майбутнє.

Дівчина була налякана, самотня і не бачила іншого виходу. Вона погодилася.

До ранку остання соломинка стала золотою ниткою.

Король дотримав слова. Згодом він одружився з дівчиною, а вона стала доброю королевою. Її любили не за золото, а за те, що вона вміла слухати людей, пам’ятала про прості родини й ніколи не хизувалася тим, чого не могла зробити.

Минув час. У королеви народилося маля.

Вона була така щаслива, що майже забула про дивну угоду. Та одного вечора біля колиски почувся знайомий дзенькіт.

Маленький чоловічок стояв поруч.

— Я прийшов по те, що ти мені пообіцяла.

Королева притиснула дитину до себе.

— Проси золота. Проси коштовностей. Проси палац. Але дитину я не віддам.

Чоловічок похитав головою.

— Золото мені не потрібне. Та бачу, ти справді любиш маля. Гаразд. Дам тобі шанс. У тебе є три дні. Якщо вгадаєш моє ім’я, наша угода зникне, наче її й не було.

Королева одразу взялася до справи.

Вона склала список усіх імен, які чула від дитинства: Марко, Ян, Петер, Теодор, Конрад, Матіас. Потім попросила слуг і мандрівників розповісти про рідкісні імена з різних міст і сіл.

Наступного вечора чоловічок прийшов.

— Ну що? Як мене звати?

Королева називала ім’я за ім’ям.

— Ганс?

— Ні.

— Бертольд?

— Ні.

— Каспар?

— Знову ні.

Маленький чоловічок усміхнувся й зник.

Другого дня королева шукала ще старанніше. Вона згадувала старі родинні імена, питала купців, музик, пастухів і поштарів. Увечері спробувала знову.

— Еккарт?

— Ні.

— Леопольд?

— Ні.

— Тільман?

— Ні-і-і! — весело протягнув чоловічок. — Залишився один день.

Третього ранку королева вже почала втрачати надію. І тут повернувся один із її посланців, увесь у пилюці після довгої дороги.

— Ваша величносте, я не знайшов нових імен у селах, — сказав він. — Але вчора ввечері заблукав у лісі. Там, між старими ялинами, побачив маленьку хатинку. Перед нею палало вогнище, а навколо нього танцював дивний чоловічок і співав.

— Що він співав? — швидко запитала королева.

Посланець прокашлявся й повторив:

Сьогодні варю, завтра печу,

а післязавтра своє отримаю.

Ніхто в палаці й гадки не має,

що Румпельштільцхен мене називають!

Королева аж засміялася від полегшення.

Того вечора маленький чоловічок з’явився впевнений, як ніколи.

— Ну, королево, називай моє ім’я.

Вона вирішила не поспішати.

— Може, тебе звати Ян?

— Ні.

— Може, Фріц?

— Ні!

— А може… Румпельштільцхен?

Чоловічок завмер.

Його очі стали круглими, а ковпачок сповз набік.

— Хто тобі сказав?

— Твоє власне співоче серце, — відповіла королева. — У лісі тебе почув мій посланець.

Румпельштільцхен сердито тупнув ногою, але цього разу нічого страшного не сталося. Він лише зітхнув, поправив ковпачок і визнав:

— Угода є угода. Ти вгадала.

Він клацнув пальцями. У повітрі спалахнула золота іскра, ніби крихітна зірка.

— Тепер ти мені нічого не винна.

— А ти? — запитала королева. — Чому тобі так потрібні були чужі обіцянки?

Чоловічок на мить замислився.

— Мабуть, тому, що я надто любив перемагати в угодах.

— Тоді знайди гру, у якій ніхто не мусить втрачати найдорожче.

Румпельштільцхен хмикнув.

— Можливо, колись знайду.

І зник так само раптово, як колись з’явився біля прядки.

Відтоді королева запровадила в палаці просте правило: ніхто не мав права змушувати людину давати обіцянку зі страху чи розпачу.

А мірошник, її батько, навчився нарешті вихвалятися тільки тим, що було правдою.

І якщо біля старого лісу хтось інколи чув уночі тихе дзеленчання прядки та веселий голос, то казали:

— Це, мабуть, Румпельштільцхен знову щось вигадує. Але тепер, сподіваємося, без жодних небезпечних угод.

— Це, мабуть, Румпельштільцхен знову щось вигадує. Але тепер, сподіваємося, без жодних небезпечних угод.