Русалка, що заплуталася

Русалка, що заплуталася

Робоча українська назва: Русалка, що заплуталася

Давно, коли вздовж нідерландського узбережжя ще було багато мілких заток, очеретяних боліт і тихих водяних плес, у невеликій солонуватій заводі жила родина русалок.

Наймолодша русалка була дуже вродлива. Її довге волосся плавало за нею у воді, мов темна шовкова стрічка, а сама вона любила сидіти на теплому камені й милуватися своїм відображенням.

Вона знала, що гарна. І, на жаль, надто часто про це нагадувала іншим.

– Подивіться, як блищить моє волосся! – казала вона сестрам. – Хіба може хтось на березі зрівнятися з нами, морським народом?

Її сестри сміялися, а старші русалки лише хитали головами.

Одного літнього дня вся родина вирушила на маленький зелений острівець посеред заводі. Русалки прикрасили волосся водоростями й квітами, а молоді тритони влаштували веселі перегони між очеретяними кущами.

Під вечір до них приплив молодий морський хлопець. Він був схвильований.

– Я чув людей на березі, – сказав він. – Вони говорили, що прокладуть тут канал, насиплють дамбу й осушать частину болота. У них уже є лопати, насоси й великі дерев’яні колеса.

Молодша русалка засміялася.

– Люди? Ті дивні істоти в дерев’яних черевиках? Нехай собі копають. Що вони можуть зробити з водою?

– Багато чого, – серйозно відповів морський хлопець. – Вони вміють відводити воду туди, куди їм потрібно. Я бачив, як вони будують дамби.

– Не лякай нас казками, – сказала русалка й поправила волосся. – Наша заводь була тут завжди.

Стара русалка-мати тихо промовила:

– Коли хтось приносить новину про небезпеку, краще спершу вислухати, а вже потім сміятися.

Та молодша русалка лише знизала плечима.

Уночі над болотом зашумів вітер. Десь на березі застукали молотки. Загуркотіли вози. Люди працювали навіть тоді, коли місяць уже стояв високо.

А вранці русалка прокинулася від дивного звуку.

Хлюп… хлюп… хлюп…

Вода спадала.

Там, де вчора була глибока заводь, уже виднівся мокрий мул. Люди проклали канави, поставили насос і почали відводити воду за нову дамбу.

– Треба йти до річки! – покликала мати.

Русалки поспішили через вузький водяний прохід. Молодша теж попливла за ними, але їй заважало довге волосся. Воно чіплялося за очерет, за гілочки, за все, що траплялося на шляху.

– Швидше! – гукнула сестра.

Русалка зробила сильний ривок і раптом відчула, що не може зрушити з місця.

Її волосся намоталося на дерев’яну огорожу, яку люди поставили поперек мілкої частини заводі.

Вона потягнулася раз, другий, але стало тільки гірше.

– Допоможіть! – крикнула русалка.

Родина вже була далеко, за очеретом, і через гуркіт насосів її майже не було чути.

Вода тим часом опускалася все нижче.

Русалка вперше не думала ні про своє відображення, ні про красу волосся. Їй було страшно.

І тут на березі з’явився той самий молодий морський хлопець. Він повернувся перевірити, чи всі встигли вибратися.

– Я тут! – вигукнула русалка. – Волосся заплуталося!

Він підплив настільки близько, наскільки дозволяла мілка вода, але вузол був затягнутий дуже туго.

Неподалік працювали люди. Один із них почув голос, озирнувся й завмер. Потім покликав товаришів.

Люди ніколи не бачили русалки так близько. Дехто здивовано перешіптувався, але найстарший робітник помітив її переляк.

– Спочатку допоможемо, – сказав він. – Дивуватися будемо потім.

Він зайшов у воду в високих чоботях, обережно відсунув дошку огорожі й послабив мотузку. Морський хлопець тим часом розплутував пасма одне за одним.

Нарешті остання прядка волосся звільнилася.

Русалка одразу ковзнула у глибшу канаву.

– Дякую, – тихо сказала вона людям.

Потім обернулася до морського хлопця.

– І тобі дякую. Ти попереджав нас, а я сміялася.

– Головне, що тепер ти це пам’ятатимеш, – відповів він.

Вони разом попливли до річки, де чекала її родина.

За кілька місяців місце дуже змінилося. Там, де колись плескалася мілка вода, з’явилися сухі поля. Над ними крутилися крила вітряка, а вздовж нової дамби люди ходили в своїх дерев’яних черевиках.

Русалки переселилися ближче до моря, у глибшу й безпечнішу затоку.

Молодша русалка й далі любила гарні водорості та блискучі мушлі. Вона й далі розчісувала своє довге волосся, але тепер ніколи не сміялася з чужих умінь і не відмахувалася від попереджень.

Коли хтось розповідав їй щось незвичайне, вона спершу слухала.

А вже потім вирішувала, чи варто сміятися.

І якщо над морем виднівся вітряк, русалка усміхалася й казала сестрам:

– Світ великий. У кожного народу свої вміння. А найбільша мудрість – не вважати, що ти вже знаєш усе.

– Світ великий. У кожного народу свої вміння. А найбільша мудрість – не вважати, що ти вже знаєш усе.