Русалонька

Русалонька

Робоча українська назва: Русалонька

Далеко в морі, там, де вода така синя, що здається шматочком неба, стояв палац морського короля. Його стіни були з рожевого коралу, високі вікна — з прозорого бурштину, а дах прикрашали мушлі, які відчинялися й зачинялися разом із течією.

Морський король давно був удівцем. Господарством у палаці опікувалася його стара мати — мудра бабуся шести принцес.

Усі шість були гарні, але наймолодша відрізнялася від сестер. Вона була тиха, задумлива й понад усе любила слухати розповіді про світ над водою.

За палацом кожна принцеса мала свій маленький сад. Старші сестри садили в них дивовижні морські рослини, збирали блискучі камінці, уламки корабельних прикрас. Наймолодша ж влаштувала свій сад круглим, наче сонце. У центрі вона поставила білу мармурову статую хлопця, що колись упала з затонулого корабля.

— Бабусю, а що там, угорі? — питала вона.

— Небо, зірки, ліси, міста й люди, — відповідала бабуся.

— Вони живуть під водою?

— Ні. Вони ходять по землі й дихають повітрям.

— І можуть бачити захід сонця щодня?

— Можуть.

У русалок був закон: уперше піднятися на поверхню дозволялося лише в п’ятнадцять років.

Старші сестри одна за одною досягали цього віку й поверталися з неймовірними історіями.

Одна бачила місячну ніч над спокійним морем.

Друга — велике місто, де тисячі вогнів відбивалися у воді.

Третя запливла в широку річку й чула, як у лісі співають птахи.

Четверта милувалася крижаними горами, що сяяли на сонці.

П’ята потрапила в бурю й казала, що нічого прекраснішого й страшнішого ніколи не бачила.

Нарешті прийшла черга наймолодшої.

Бабуся прикрасила її волосся білими ліліями.

— Пам’ятай, — сказала вона, — світ людей прекрасний, але він не наш. Дивись, слухай і повертайся додому.

Русалонька легко піднялася крізь воду.

Коли її голова з’явилася над хвилями, сонце саме сідало. Небо палало золотом і рожевим світлом.

Недалеко плив великий корабель. На щоглах висіли прапори, грала музика, а на палубі сміялися люди.

Русалонька підпливла ближче.

У центрі свята стояв молодий принц. Сьогодні йому виповнилося шістнадцять років. Він усміхався морякам, дивився на вогні й здавався Русалоньці схожим на мармурового хлопця з її саду, тільки живим і веселим.

Вона довго не відводила від нього очей.

Ніч ставала темнішою. Раптом вітер посилився. Хвилі піднялися, корабель захитався.

Моряки швидко прибрали частину вітрил. Та буря росла.

Русалонька знала море. Вона бачила: судно в небезпеці.

Блискавка розірвала небо. Почувся тріск, щогла впала, і корабель почав розламуватися.

Люди опинилися у воді.

Русалонька одразу згадала принца.

Вона пірнула між уламками, знайшла його й підхопила під плечі. Людина не могла довго залишатися під водою, тому вона тримала його голову над хвилями й пливла до берега всю ніч.

На світанку буря стихла.

Біля узбережжя стояла велика світла будівля з садом. Русалонька обережно поклала принца на пісок у затишному місці, відгорнула мокре волосся з його чола й чекала.

Незабаром із саду вийшли дівчата. Одна побачила принца й покликала інших.

Русалонька сховалася за камінням.

Вона побачила, як принц розплющив очі. Він усміхнувся дівчині, яка стояла поруч.

Він не знав, хто насправді врятував його.

Русалонька повернулася до моря мовчазна й сумна.

Відтоді вона часто підпливала до берега біля принцового палацу. Вона бачила його здалеку, чула музику із саду, спостерігала за вогнями у вікнах.

А ще дедалі більше думала про людей.

— Бабусю, — якось запитала вона, — правда, що люди живуть менше за нас?

— Правда. Наше морське життя може тривати кількасот років. Але потім ми стаємо морською піною й повертаємося до природи.

— А люди?

— Їхнє життя коротше, зате, за старими переказами, у них є безсмертна душа.

Русалонька задумалася.

Їй хотілося не лише бути поруч із принцом. Вона прагнула зрозуміти людський світ, відчути землю під ногами й дізнатися, чи може і її життя мати шлях далі за море.

Сестри радили не думати про неможливе. Бабуся сумувала.

Та одного вечора Русалонька попливла до місця, якого всі уникали.

Там, серед темних водоростей і дивних морських дерев, жила морська відьма.

— Я знаю, навіщо ти прийшла, — сказала вона. — Ти хочеш залишити хвіст і ходити землею.

Русалонька кивнула.

— Це можливо. Але кожне велике бажання має ціну. Я дам тобі напій. Коли ти вип’єш його на березі, твій хвіст зникне, і в тебе з’являться ноги. Ти зможеш ходити й танцювати краще за багатьох людей, хоча спочатку кожен крок даватиметься нелегко.

— А ціна?

Відьма подивилася на неї уважно.

— Твій голос. У тебе найпрекрасніший голос у морському царстві. Його я залишу собі.

Русалонька торкнулася горла.

— Я більше ніколи не зможу говорити?

— Не зможеш. Ти матимеш усмішку, очі, руки, думки й серце, але не голос. І знай ще одне: якщо принц обере іншу наречену, ти не зможеш залишитися поруч із ним як раніше. На світанку після його весілля твоя людська дорога завершиться, і море покличе тебе до іншої долі.

Русалонька довго мовчала.

Потім простягнула руку.

— Я згодна.

Відьма дала їй маленьку пляшечку.

Русалонька попрощалася поглядом із палацом батька, із садом, зі своєю мармуровою статуєю й піднялася до берега.

На сходах принцового палацу вона випила чарівний напій.

Світ навколо закружляв, і вона заснула.

Вранці її знайшов принц.

— Хто ти? Звідки прийшла?

Русалонька хотіла відповісти, але голосу не було.

Вона лише усміхнулася.

Принц дав їй одяг і запросив до палацу. Він швидко полюбив її товариство. Русалонька вчилася ходити, їздити верхи, підійматися в гори. Спочатку кожен крок був важким, та вона ніколи не скаржилася.

На балах вона танцювала так легко, що люди забували про музику й дивилися тільки на неї.

Принц називав її своєю маленькою знайдою й довіряв їй найбільше.

Та було одне, чого Русалонька не могла пояснити.

— Колись я мало не загинув у морі, — розповідав принц. — Мене врятувала дівчина біля храму. Я бачив її, коли прокинувся. Ніколи не забуду її обличчя.

Русалонька дивилася на нього й думала: «То була я. Якби тільки я могла сказати».

Вона могла лише стискати його руку.

Минув час. Король вирішив, що принцові пора одружитися, і запропонував йому познайомитися з принцесою сусіднього королівства.

— Я не хочу шлюбу без любові, — відповів принц. — Є лише одна дівчина, яку я колись мріяв знайти.

Та коли вони прибули до сусідньої країни, назустріч вийшла молода принцеса.

Принц завмер.

— Це вона! — прошепотів він. — Та сама дівчина, яку я побачив після бурі!

Русалонька зрозуміла: принц помилився. Дівчина справді була серед тих, хто знайшов його на березі, але не вона винесла його з моря.

Принц був щасливий, і незабаром оголосили про весілля.

Свято влаштували на великому кораблі. Ліхтарі світилися над палубою, музика линула далеко над водою.

Русалонька танцювала востаннє. Вона дивилася на принца й бачила його радість.

«Я хотіла, щоб він був щасливий, — подумала вона. — Хіба можу тепер бажати йому іншого?»

Уночі, коли гості розійшлися відпочивати, з моря піднялися п’ять знайомих голів.

То були її сестри.

Їхнє довге волосся стало коротким.

— Ми віддали своє волосся морській відьмі, — сказали вони. — Вона дала нам чарівний ніж. Якщо до світанку ти завдаси ним шкоди принцові, чари зникнуть, і ти знову станеш русалкою. Ти повернешся додому.

Вони поклали ніж на палубу.

Русалонька взяла його.

У каюті принц спав поруч зі своєю нареченою. На його обличчі була спокійна усмішка.

Русалонька довго стояла біля дверей.

Перед нею був вибір: повернути собі минуле ціною чужого життя або прийняти власне рішення до кінця.

Вона опустила руку.

— Ні, — беззвучно сказала Русалонька.

Вона повернулася на палубу й кинула ніж у море.

На сході займалася рожева смуга.

Русалонька перелізла через борт і стрибнула у воду.

Але замість темряви її огорнуло тепле світло.

Вона відчула, що не тоне.

Її тіло стало легким, прозорим, наче ранковий туман. Навколо звучали тихі голоси.

— Хто ви? — подумала вона, і вперше після довгого мовчання почула власний голос.

— Ми — дочки повітря, — відповіли невидимі подруги. — Ми не маємо безсмертної душі від народження, але можемо здобути її добрими справами, співчуттям і терпінням.

— Отже, мій шлях не закінчився?

— Ні. Він лише змінився.

Русалонька піднялася над кораблем. Унизу принц і молода принцеса вийшли на палубу зустрічати світанок. Вони не бачили її, але Русалонька більше не відчувала образи.

Вона нахилилася й легко торкнулася принцового чола, наче прохолодний ранковий вітер.

Потім поглянула на море, де далеко-далеко стояв палац її батька.

Вона сумувала за родиною, але знала: колись її добрі вчинки стануть дорогою до нового дому.

І разом із дочками повітря Русалонька полетіла назустріч сонцю.

Вона втратила голос, але навчилася слухати серце.

Вона не отримала того життя, яке уявляла на початку, зате зробила найважливіший вибір сама: не перетворювати свою любов на чиєсь горе.

А море внизу сяяло так само синьо й глибоко, як того дня, коли вона вперше піднялася побачити світ людей.

А море внизу сяяло так само синьо й глибоко, як того дня, коли вона вперше піднялася побачити світ людей.