Рибалка та його дружина

Рибалка та його дружина

На самому березі моря, де хвилі щоранку залишали на піску блискучі мушлі, жив рибалка зі своєю дружиною. Їхній маленький будиночок був старенький, дах трохи протікав, а двері скрипіли навіть без вітру. Та з вікна було видно море, і рибалка щодня казав:

— Яке ж воно сьогодні гарне.

Одного ранку він закинув вудку й довго дивився, як сонце стрибає золотими іскрами по воді. Раптом поплавець пірнув.

Рибалка витягнув незвичайну велику камбалу. Її луска відливала сріблом, а очі були зовсім не риб’ячі — уважні й розумні.

— Добрий чоловіче, — заговорила риба людським голосом, — відпусти мене. Я зачарований морський принц. За твою доброту можу виконати одне бажання.

Рибалка так здивувався, що мало не впустив вудку.

— Якщо ти вмієш говорити, то я не триматиму тебе в кошику, — сказав він. — Пливи собі. А бажання мені не потрібне.

Він обережно опустив рибу у воду, і та зникла між хвилями.

Удома рибалка розповів усе дружині.

— І ти нічого не попросив? — здивувалася вона. — Хоч би новий будиночок! Подивись на наш дах.

Рибалка зітхнув, але повернувся до моря.

Вода була спокійна, трохи зеленкувата. Він покликав чарівну рибу й пояснив, чого хоче дружина.

— Іди додому, — відповіла камбала. — На вас уже чекає затишна хатинка.

Так і сталося. Замість старого будинку стояв новенький: білі стіни, сині віконниці, маленький сад і лавка біля дверей.

— От тепер заживемо! — зрадів рибалка.

І справді, кілька тижнів вони жили дуже добре. Але одного ранку дружина оглянула кімнати й сказала:

— Хатинка гарна, та замала. От якби в нас був великий дім із садом і фонтаном…

— Нам же всього вистачає, — нагадав рибалка.

Та дружина не відступала.

Він знову пішов до моря. Цього разу вода була синя й похмура.

Риба вислухала його й сказала:

— Іди додому.

Тепер на пагорбі стояв великий кам’яний дім. У саду цвіли троянди, у ставку плавали качки, а на кухні було стільки посуду, що рибалка не знав, навіщо потрібна половина каструль.

— Тепер ти задоволена? — спитав він.

— Звичайно, — сказала дружина.

Але минув час.

Одного вечора вона дивилася з балкона на далеке місто й сказала:

— У великому домі добре. Та чому нами ніхто не керується? Я хочу бути правителькою всього краю.

Рибалка мало не впустив чашку.

— Навіщо? У нас є дім, їжа, сад і спокій.

— Просто хочу.

З важким серцем він знову пішов до моря.

Хвилі стали темними, вітер розгойдував очерет.

— Вона хоче бути правителькою, — тихо сказав рибалка.

— Іди додому, — відповіла риба.

На місці дому вже височів палац. Біля воріт стояли вартові, у залах дзвеніли дзвоники, а дружина сиділа у великому кріслі й роздавала накази.

— Ну тепер уже все? — спитав чоловік.

— Можливо, — відповіла вона.

Та бажання, яке одного разу навчилося рости, не хотіло зупинятися.

Наступного ранку дружина побачила, як сходить сонце.

— Навіть правитель не може наказати сонцю зійти раніше, — задумалась вона. — А я хочу мати силу над усім: над морем, хмарами, вітром і самим сонцем.

Тут рибалка вперше твердо сказав:

— Це вже не бажання про кращий дім. Ти хочеш володіти тим, що нікому не належить.

Але дружина настояла, щоб він пішов до моря ще раз.

Небо затягнулося хмарами. Вітер свистів, а хвилі з шумом котилися на берег.

Рибалка ледве докликався камбали.

— Чого вона хоче тепер? — спитала риба.

— Керувати сонцем, вітром і морем.

Камбала довго мовчала.

— Деякі бажання роблять дім більшим, — нарешті сказала вона. — А деякі роблять серце меншим. Повертайся.

Рибалка прийшов додому й побачив… їхній перший старенький будиночок.

Той самий скрипучий поріг. Той самий маленький стіл. Той самий вид на море.

Дружина сиділа біля вікна мовчки.

Спочатку вона хотіла розсердитися. Потім почула, як дощ починає стукати по даху, і раптом засміялася.

— Здається, він знову протікає.

— Здається, так, — усміхнувся рибалка.

Вони поставили під краплі миску, а наступного дня разом полагодили дах.

Минув тиждень. Рибалка як завжди ходив до моря, дружина вирощувала зелень біля вікна, а ввечері вони сиділи на лавці й слухали хвилі.

Одного разу дружина сказала:

— Знаєш, дивна річ. Коли в мене був палац, мені весь час чогось бракувало. А тепер я дивлюся на море й думаю, що воно гарне просто тому, що воно є.

Рибалка кивнув.

Десь далеко у воді блиснула срібна луска.

Можливо, чарівна камбала теж почула ці слова.

Відтоді, коли дружині хотілося чогось нового, вона спершу питала себе: «Мені це справді потрібно чи я просто забула помітити те, що вже маю?»

І дуже часто виявлялося, що для щастя достатньо теплого дому, близької людини поруч і шуму моря за вікном.

Нехай у кожному бажанні живе вдячне серце 🌊