Рибалка та його сини

Рибалка та його сини

Колись на узбережжі баскського краю жив рибалка з дружиною. Їхній будинок стояв неподалік моря, і щоранку чоловік виходив із човном ще до сходу сонця.

Одного дня він закинув сітку й відчув, що в неї потрапило щось велике. Коли витягнув улов, у човні заблищала дивовижна срібна риба.

І раптом вона заговорила:

— Добрий чоловіче, відпусти мене назад у море. За милосердя я віддячу тобі.

Рибалка так здивувався, що мало не випустив весло.

— Якщо вже ти вмієш говорити, то маєш право попросити про свободу, — сказав він і відпустив рибу.

Увечері він повернувся додому з порожніми руками.

— Де улов? — спитала дружина.

Рибалка розповів про дивовижну рибу.

— Ти добрий, — зітхнула вона, — але нам же треба щось їсти.

Наступного дня та сама риба знову потрапила в сітку.

— Відпусти мене, — попросила вона. — Я подбаю, щоб ваша родина не бідувала.

Рибалка знову відпустив її. Коли повернувся на берег, у старій торбині, яку він завжди брав із собою, знайшлося стільки монет, що вистачило на харчі, одяг і ремонт човна.

Та дружина все одно хвилювалася.

— А якщо це диво більше не повториться?

Третього дня риба з’явилася знову.

Рибалка вже не хотів брати її до рук.

— Пливи собі, — сказав він. — Я не бажаю тобі зла.

Риба підпливла ближче.

— Тоді прийми не гроші, а дар для вашого дому.

Вона торкнулася хвостом борту човна. На дереві залишилися три срібні лусочки.

— Одну поклади під подушку дружини, другу — біля стайні, третю — біля собачої лежанки. У вашому домі народяться троє синів, схожих один на одного, мов три краплі води. У кобили буде троє однакових лошат, а в собаки — троє однакових цуценят. І ще запам’ятай: криниця за домом попередить вас про біду. Якщо одному з синів буде потрібна допомога, вода в ній забурлить.

Так і сталося.

Згодом у родині росли троє міцних хлопців. Навіть мати іноді сміялася:

— Добре, що в кожного з вас свій голос, бо зі спини я вас зовсім не розрізняю!

Разом із ними підростали троє однакових коней і троє великих вірних собак.

Коли брати стали дорослими, найстарший сказав:

— Я хочу побачити світ.

Батькам було тривожно, та вони відпустили його. Хлопець узяв одного коня, одного собаку й вирушив у дорогу.

Через багато днів він дістався міста, де ніхто не сміявся. На вулицях стояли мовчазні люди, а на дверях будинків висіли темні стрічки.

— Що трапилося? — запитав мандрівник.

Йому розповіли, що в горах оселився семиголовий змій. Він залякував місто й вимагав, щоб люди по одному приходили до нього. Тепер черга дійшла до королівської доньки.

— Ніхто не повинен іти до нього сам, — сказав хлопець.

Він піднявся в гори разом із собакою. Біля скелі вже чекала принцеса.

— Іди назад, — попросила вона. — Не хочу, щоб через мене постраждав ще хтось.

— Побачимо, хто тут кого налякає, — відповів юнак.

Невдовзі з печери виповз змій. Сім голів зашипіли разом. Собака голосно загавкав і відволік чудовисько, а хлопець вступив із ним у бій. Сутичка була довга, але зрештою змій утратив свою чарівну силу й утік далеко в гори, більше не повертаючись до міста.

Щоб мати доказ, юнак підібрав сім блискучих лусок, які змій загубив під час бою. Принцеса також відірвала сім маленьких стрічок від семи шарів свого святкового вбрання.

— Ходімо до батька, — сказала вона. — Він має знати, хто врятував місто.

Але хлопець не любив похвал.

— Ти вже в безпеці. Цього досить.

Він повернувся до заїжджого двору.

Тим часом один вугляр знайшов біля печери сліди сутички й вирішив видати перемогу за свою. Він прийшов до короля й заявив:

— Це я прогнав змія!

Принцеса заперечила:

— Ні. Я добре пам’ятаю того, хто був зі мною.

Та справжній рятівник не з’являвся. Уже збиралися влаштувати урочистість на честь вугляра, коли принцеса побачила хлопця на площі.

— Ось він!

Король попросив доказів. Юнак показав сім зміїних лусок, а принцеса — сім стрічок зі свого вбрання. Вони точно збіглися з її розповіддю.

Обман викрився. Вугляра вигнали з міста, а юнакові запропонували залишитися при дворі. Згодом він і принцеса покохали одне одного й одружилися.

Одного вечора молодий чоловік визирнув із вікна й побачив у місячному світлі дивний замок.

— Що це за місце? — запитав він.

Принцеса стривожилася.

— Туди ніхто не ходить. Кажуть, хто заходить, той не повертається.

Саме ці слова й розбудили його цікавість.

— Я лише погляну.

У замку його зустріла стара чаклунка й запросила до столу.

— Скуштуй хоча б крихту.

Щойно юнак торкнувся чарівної страви, навколо нього замкнулося закляття. Він утратив людську подобу й не зміг знайти вихід.

Тієї ж миті далеко біля батьківського дому криниця забурлила.

— Біда, — сказав другий брат. — Я йду його шукати.

Він узяв свого коня й собаку, дістався того самого міста, і всі прийняли його за старшого брата. Навіть принцеса спершу не помітила різниці.

Увечері він теж побачив загадковий замок. І, попри застереження, вирушив туди. Чаклунка повторила той самий трюк. Криниця вдома знову забурлила.

Тоді третій брат сказав:

— Тепер моя черга. Я не повернуся без них.

Він теж дістався міста. Коли зібрався йти до замку, біля дороги зустрів стареньку жінку.

— Не їж нічого, що запропонують усередині, — попередила вона. — Чари діють через їжу. Ось тобі звичайний пиріжок. Запропонуй його чаклунці першою.

Третій брат подякував.

У замку чаклунка поставила перед ним багатий стіл.

— Їж.

— Пізніше, — відповів хлопець. — Спершу ви скуштуйте мого пиріжка. У нас у родині так заведено: господар і гість діляться їжею.

Чаклунка відмовлялася, та хлопець стояв на своєму. Зрештою вона відкусила шматочок. Її закляття одразу ослабло.

— Де мої брати? — спитав юнак.

— Не знаю.

Собака загарчав.

— Краще скажіть правду.

Чаклунка зрозуміла, що хитрощі більше не працюють. Вона відчинила потаємні двері. За ними стояли зачаровані істоти.

— Поверніть усім справжній вигляд, — сказав хлопець. — І ми підемо без сварки.

Чаклунка торкнулася кожного чарівною гілкою. Один за одним полонені знову стали людьми, а серед них з’явилися два його брати. Повернулися до справжнього вигляду й їхні коні та собаки.

Утрьох вони приїхали до королівського палацу.

Люди аж очі протирали: перед ними стояли троє однакових юнаків.

Принцеса розгубилася.

— Котрий із вас мій чоловік?

Старший брат усміхнувся й показав сім зміїних лусок, які весь цей час носив із собою.

— Той, хто колись не захотів залишити тебе саму на горі.

Тут вона його впізнала.

Король щедро подякував двом братам за порятунок. Чаклунці наказали залишити ці землі й більше нікого не зачаровувати. Її замок віддали людям міста, і з часом там зробили великий заїжджий дім для мандрівників.

Брати повернулися до батьків. Коли троє синів одночасно зайшли у двір, мати заплакала від радості, а батько побіг до криниці.

Вода була тиха й чиста.

— Значить, тепер усе добре, — сказав він.

Відтоді три брати часто збиралися разом. І хоч кожен жив своїм життям, вони знали: коли одному стане важко, двоє інших не чекатимуть запрошення.

А море тихо шуміло біля старого рибальського дому, ніби пам’ятало срібну рибу, з якої колись почалася ця дивовижна історія.

А море тихо шуміло біля старого рибальського дому, ніби пам’ятало срібну рибу, з якої колись почалася ця дивовижна історія.