Селянин і купець

Селянин і купець

Жив колись у гурійському селі небагатий селянин. Землі в нього було мало, грошей ще менше, зате кмітливості вистачило б на трьох.

Одного дня він упіймав у полі фазана. Хотів уже нести його додому, коли птах раптом озвався людським голосом:

— Відпусти мене, добрий чоловіче. Я не забуду твоєї ласки.

Селянин так здивувався, що розтиснув руки.

— І чим же ти мені віддячиш?

— Розповім усім птахам, що ти не скривдив мене. Побачиш, добро не пропадає.

Фазан змахнув крилами й полетів.

Наступного ранку біля селянського двору з’явилися голуби. Один приніс кілька зернин, другий — горіх. Потім прилетіли перепілки, сойки, дрозди. Хтось залишив зерно, хтось ягоду, хтось насіння. Так тривало кілька днів, і незабаром у коморі назбиралося чимало всякої поживи.

— От тобі й віддяка, — сказала дружина селянина. — Не золото, а все ж добре.

Якось надвечір до їхньої хати попросився переночувати багатий купець. За вечерею він побачив на столі хліб, кашу, горіхи, сушені ягоди й почав розпитувати:

— Звідки в тебе стільки припасів? Я проїжджав повз твої поля. Урожай там невеликий.

Селянин помітив, як блиснули очі гостя, і вирішив пожартувати.

— Та це все моя кішка, — сказав він цілком серйозно. — Особлива порода. Скажеш їй, чого хочеш, і вона приносить.

— Кішка?!

— Авжеж. Дуже здібна.

Купець одразу захотів її купити.

— Не продам, — відмовлявся селянин. — Як же я без неї?

Та купець пропонував усе більше й більше, доки селянин не здався.

Уранці купець поїхав додому з кішкою, певний, що тепер узагалі не доведеться витрачатися на харчі.

Минув день. Другий. Кішка нічого не принесла. Навпаки, одного разу потягла зі столу шматочок сиру й сховалася під лавою.

Розгніваний купець повернувся до селянина.

— Ти мене обдурив! Твоя кішка не приносить нічого!

Селянин саме варив пшоняну кашу. Побачивши гостя у вікно, він насипав повний казан заздалегідь, а сам сів біля вогню з однією зерниною на долоні.

Купець увійшов. Селянин удав, ніби не помітив його, кинув зернину в казан, накрив кришкою, щось пробурмотів і за мить урочисто відкрив.

Казан був повний запашної каші.

Купець забув про кішку.

— Що це за казан?

— Звичайний на вигляд, чарівний на ділі. Одне зернятко — і вечеря для всієї родини.

— Продай!

— Нізащо.

Купець знову почав торгуватися. Зрештою забрав казан за добрі гроші.

Удома він кинув у нього одну зернину й довго чекав. Потім дві. Потім жменю. Каша не з’являлася.

Наступного дня купець знову помчав до селянина.

Той уже здогадався, хто суне дорогою, і приготував новий жарт. У нього були два дуже схожі зайці. Дружина залишила одного вдома, а другого чоловік узяв із собою в поле.

Коли купець прийшов сваритися, селянин вислухав його й сказав:

— Про казан поговоримо за обідом. Шкода тільки, що ми далеко від дому.

Він нахилився до зайця й промовив:

— Біжи до господині. Скажи, нехай принесе хліба, сиру, яєць і глечик узвару.

Заєць помчав у бік села.

За деякий час на стежці з’явилася дружина селянина з кошиком. Біля її ніг стрибав другий заєць із такою самою стрічкою на шиї.

Купець аж рота роззявив.

— Він справді передав усе слово в слово!

— А ти думав, я сам бігатиму додому? — відповів селянин.

Звичайно, купець захотів купити й зайця.

Увечері він покликав друзів у гості, випустив зайця й наказав:

— Біжи додому й скажи, щоб готували велику вечерю!

Заєць радісно зник у кущах. А коли купець із гостями прийшов додому, ніхто на них не чекав.

— Який ще заєць? — здивувалася його дружина. — Ніхто сюди не прибігав.

Гості засміялися, а купець почервонів до вух.

Наступного ранку він знову пішов до селянина.

— Досить! — сказав він. — Кішка не чарівна, казан не чарівний, заєць теж не посланець. Віддай мої гроші!

Селянин подивився на нього й спокійно відповів:

— Ти купував не кішку, не казан і не зайця. Ти щоразу купував надію отримати все без праці. А за таку надію люди часто платять найдорожче.

— Не вчи мене! — обурився купець. — Я ще покажу тобі, хто розумніший!

Він вирішив відвести селянина до міста й поскаржитися судді. Дорогою їм трапилося велике святкування: у столиці саме обирали нового управителя царських отар.

Купець прив’язав коня біля дерева й пішов довідатися, що відбувається. Селянин залишився чекати.

Незабаром повз проходив молодий пастух.

— Чого ти тут сидиш? — запитав він.

Селянин зітхнув:

— Та от, хочуть зробити мене головним управителем царських отар. А я відмовляюся. Стільки клопоту! Рахуй овець, перевіряй пасовища, відповідай за пастухів…

Очі пастуха загорілися.

— А я все життя про таку роботу мріяв!

— Тоді йди на площу, — сказав селянин. — Там якраз шукають людину, яка справді знається на вівцях.

Пастух подякував і побіг до міста.

Коли купець повернувся, він уже трохи охолов. По дорозі почув, як люди обговорювали його дивні покупки: кішку, казан і зайця. Хтось сказав:

— Не може одна річ замінити працю й розум. Якби могла, всі давно були б багаті.

Купець ішов мовчки.

Нарешті він запитав:

— Скажи чесно. Чому я щоразу тобі вірив?

Селянин усміхнувся:

— Бо я казав саме те, що ти найбільше хотів почути.

— А чому ти продавав мені ці речі?

— Спочатку через жарт. Потім побачив, що ти не хочеш слухати жодних пояснень, тільки шукаєш нове диво. Але досить. Забери назад частину грошей. Решту вважай платою за дуже дорогу науку.

Купець здивувався. Він чекав нової хитрості, а почув спокійні слова.

— І яка ж це наука?

— Коли обіцяють легке багатство, не поспішай розв’язувати гаманець. Спершу подумай.

Купець забрав гроші й цього разу не став сперечатися.

Кажуть, відтоді він став набагато обережнішим у торгах. Якщо хтось приходив до нього з «чарівною» річчю, що нібито мала зробити всю роботу сама, купець спершу перевіряв її тричі.

А кішка? Кішку він залишив у себе. Вона так і не навчилася приносити припаси, зате чудово ловила мишей у коморі.

І купець зрештою визнав:

— Може, не така вже вона й марна.

— Може, не така вже вона й марна.