Семеро воронів

Семеро воронів

Робоча українська назва: Семеро воронів

Жили колись чоловік і жінка, і було в них семеро синів.

Хлопці росли галасливі, швидкі й дуже дружні. Один умів найвище залізти на дерево, другий завжди знаходив загублені речі, третій знав усі пташині голоси, а решта теж мали кожен свою особливу вдачу.

Коли в родині народилася маленька донечка, усі дуже зраділи. Дівчинка була слабенька, тому батьки хотіли якнайшвидше принести для неї чистої джерельної води.

— Біжіть до криниці, — попросив батько синів. — Тільки обережно й не поспішайте наввипередки.

Та семеро братів, почувши «швидше», одразу вирішили, що кожен має бути першим.

— Я наберу!

— Ні, я!

— Дайте мені відро!

Біля криниці вони почали штовхатися плечима, сперечатися й передавати глечик із рук у руки. У метушні глечик вислизнув і впав у воду.

Брати завмерли.

— Що тепер скажемо вдома?

— Треба витягти.

— А як?

Поки вони радилися, час минав.

Удома батько дедалі більше хвилювався. Він не знав, чому хлопці так довго не повертаються, і в тривозі сказав необережні слова:

— Та що ж вони там роблять? Щоб їх ворони понесли з цією метушнею!

Щойно слова злетіли з язика, над дахом почулося:

— Кар-р! Кар-р!

Батько вибіг надвір і побачив сімох чорних воронів, що кружляли в небі.

Він одразу зрозумів: у казковому світі сердиті слова іноді мають силу, якої людина зовсім не хотіла їм давати.

— Поверніться! Я не це мав на увазі! — гукнув він.

Та ворони вже летіли за ліс.

Батько дуже шкодував про сказане. Мати теж сумувала. Вони багато разів шукали синів, але марно.

А маленька дівчинка тим часом міцніла й росла.

Батьки не хотіли обтяжувати її старою родинною бідою, тому довго не розповідали про братів. Вона знала лише, що вдома зберігається старий перстень, який колись належав усій родині й переходив від старших до молодших.

Одного дня дівчинка почула, як двоє сусідів говорили біля воріт.

— Яка гарна й добра дитина, — сказав один.

— Так, — відповів другий. — Шкода тільки, що її семеро братів так давно зникли.

Дівчинка здивувалася.

Увечері вона запитала батьків:

— У мене є брати?

Батько опустив очі.

— Є. І те, що з ними сталося, не твоя провина. Запам’ятай це відразу.

Потім він розповів усе: про криницю, глечик, тривогу й необережне сердите побажання.

Дівчинка довго мовчала.

— Якщо вони десь є, я хочу їх знайти.

— Це буде важка дорога, — сказала мати.

— Можливо. Але вони моя родина.

Батьки дали їй хліб, флягу з водою, теплий плащ і родинний перстень.

— Носи його при собі, — сказав батько. — Якщо зустрінеш братів, вони впізнають його.

Дівчинка вирушила в дорогу.

Вона йшла через поля, ліси й кам’янисті стежки. Спала під дахами добрих людей, слухала птахів і щоранку питала:

— Чи не бачили ви сімох воронів, які завжди літають разом?

Та ніхто не знав.

Нарешті дівчинка дійшла так далеко, що, здавалося, світ став зовсім іншим.

Спочатку вона зустріла Сонце.

Воно палало над обрієм яскраво-яскраво.

— Сонце, ти бачиш землю від ранку до вечора. Чи не бачило ти сімох воронів?

— Бачу я багато доріг, — відповіло Сонце, — але твої брати живуть не там, куди сягають мої денні промені. Іди далі, та бережися спеки.

Дівчинка подякувала й рушила вперед.

Уночі вона зустріла Місяць.

— Місяцю, ти освітлюєш нічні дороги. Чи не знаєш, де семеро воронів?

— Я чув їхні крила, — тихо відповів Місяць. — Але не знаю точної дороги. Запитай у Зірок. Вони стоять вище й бачать далі.

І дівчинка прийшла до Зірок.

Вони виявилися доброзичливими. Кожна мерехтіла на своєму маленькому місці, а Ранкова Зірка зійшла нижче й сказала:

— Твої брати живуть у замку на Скляній Горі.

— Як мені туди потрапити?

Ранкова Зірка дала їй маленький сріблястий ключик.

— Він відчиняє двері гори. Бережи його.

Дівчинка загорнула ключик у хустинку й пішла далі.

Дорога до Скляної Гори була довгою. Її схили блищали, мов крига під сонцем, а біля підніжжя стояли невеликі двері без ручки.

Дівчинка розгорнула хустинку.

Ключика не було.

— Ні… — прошепотіла вона.

Мабуть, він випав десь на кам’яній стежці.

Вона оглянула землю. Пошукала в кишенях. Повернулася трохи назад.

Нічого.

Дівчинка сіла біля дверей і мало не заплакала.

— Я пройшла так далеко. Невже тепер доведеться повертатися?

Тоді вона відчула на долоні холодний метал.

Родинний перстень.

— Якщо брати мають мене впізнати, може, ця річ і є моїм справжнім ключем?

Вона приклала перстень до круглого заглиблення в дверях.

Клац!

Двері відчинилися.

За ними був не страшний підземний світ, а тихий кам’яний дім. Назустріч вийшов маленький господар у сірому ковпачку.

— Кого ти шукаєш?

— Моїх братів. Сімох воронів.

— Вони скоро повернуться, — сказав він. — Заходь і зачекай.

У кімнаті стояв стіл, а на ньому сім маленьких тарілок і сім склянок.

Дівчинка була дуже голодна після дороги. Господар дозволив їй відламати по крихті хліба з кожної тарілки й відпити по ковточку води з кожної склянки.

Біля сьомої склянки вона зняла родинний перстень.

— Нехай вони побачать, що я тут, — подумала вона й опустила перстень на дно.

Раптом над горою почулося лопотіння крил.

— Кар-р! Кар-р!

— Ось і вони, — сказав господар.

У кімнату влетіли сім чорних воронів.

Вони посідали біля столу.

Перший нахилився над тарілкою.

— Хтось торкався мого хліба.

Другий зазирнув у склянку.

— І хтось пив мою воду.

Так сказав третій, четвертий, п’ятий і шостий.

Сьомий підняв склянку й побачив на дні перстень.

Він завмер.

— Я знаю цю річ.

Інші ворони підлетіли ближче.

— Це перстень нашої родини!

— Невже наша маленька сестра знайшла нас?

Дівчинка вийшла з-за дверей.

— Я тут.

У ту ж мить кімнату залило м’яке світло.

Чорне пір’я закружляло в повітрі, мов осіннє листя, і один за одним ворони знову стали юнаками.

Дівчинка дивилася на них і не могла вимовити ні слова.

— Наша сестричка! — вигукнув найстарший.

— Ти справді прийшла за нами!

— Я хотіла, щоб ми повернулися додому разом, — сказала вона.

Брати обійняли її.

Дорогою назад вони багато розмовляли. Дівчинка розповідала про Сонце, Місяць і Зірки. Брати — про роки, проведені в образі воронів, про польоти над лісами й про те, як щодня сподівалися, що чари колись скінчаться.

Коли вони наблизилися до рідного дому, батько побачив їх із дороги.

Він не повірив власним очам.

— Мої діти… усі мої діти.

— Ми повернулися, — сказали сини.

Батько попросив у них пробачення за слова, сказані колись у гніві.

— Я не знав, що одна сердита мить може так далеко вас забрати.

— Тепер ми всі знаємо, що словами треба бути обережними, — відповів найстарший син.

А мати обійняла доньку й сказала:

— І ще ми знаємо, що любов може пройти дуже довгу дорогу.

Відтоді в їхньому домі намагалися не говорити зопалу того, чого насправді не бажають.

А родинний перстень зберігали ще дбайливіше.

Не тому, що він умів відчиняти чарівні двері.

А тому, що одного разу він допоміг восьми дітям знову знайти дорогу одне до одного.

А тому, що одного разу він допоміг восьми дітям знову знайти дорогу одне до одного.