Шакал і гамарала

Шакал і гамарала

Робоча українська назва: Шакал і гамарала

Точне першоджерело: Village Folk-Tales of Ceylon, Vol. III — H. Parker (1914), Project Gutenberg #58889, https://www.gutenberg.org/ebooks/58889

Колись у селі на Шрі-Ланці жив гамарала — так у старих сингальських оповідях називали сільського господаря.

Одного року перед оранкою він опинився в скруті: своїх волів у нього не було, а поле чекало. Тож гамарала зварив молочний рис, поклав його в короб і вирушив до сусідів просити позичити пару волів.

Іде дорогою, несе короб на голові, аж тут із кущів виходять два шакали.

— Куди це ти, гамарало? — питають.

— Шукаю волів для оранки.

Шакали принюхалися.

— А що так пахне?

— Молочний рис.

— Віддай його нам, а ми самі виоремо твоє поле! — сказали шакали.

Гамарала зупинився.

Подивився на одного шакала. На другого. Обидва стоять поважно, хвости трубою, ніби все життя тільки те й робили, що орали поля.

— Ну гаразд, — сказав він. — Якщо вже обіцяєте.

Шакали вмить з’їли рис до останньої зернини.

Потім гамарала привів їх до поля, приладнав упряж і сказав:

— А тепер до роботи.

Шакали напружили лапи.

Раз!

Плуг не зрушив.

Два!

Плуг ледь рипнув.

Три!

Один шакал сів у пилюку, другий заплутався у ременях.

— Оце так орачі! — вигукнув гамарала.

Він розплутав ремені й прогнав хитрунів із поля.

— Більше моїм рисом вас не годуватиму!

Наступного ранку гамарала знову зварив молочний рис і пішов шукати волів.

Не встиг далеко відійти, як зустрів ще двох шакалів.

— Куди йдеш?

— По волів.

— А що несеш?

— Молочний рис.

— Дай нам, і ми виоремо поле!

Гамарала похитав головою.

— Учора я вже повірив двом таким майстрам.

— Е-е, то були слабкі шакали, — запевнили ці. — А ми сильні! Подивись, які в нас лапи!

І так переконливо вони говорили, що гамарала знову погодився.

Рис зник ще швидше, ніж учора.

А плуг?

Плуг, звісно, залишився на місці.

— Годі! — сказав гамарала і цього разу навіть не сперечався. Просто зняв упряж і погнав шакалів геть.

Шакали втекли в кущі, а один із них подумав:

«Поле орати важко. А молочний рис смачний. От би дістати рис і більше нічого не обіцяти!»

Неподалік жив дикий кіт, якого шакал вважав великим знавцем усіляких хитрощів.

— Навчи мене, як потрапити до гамаралової хати й скуштувати трохи молочного рису, — попросив шакал.

Кіт подумав і сказав:

— Сховайся біля в’язанок дров. Коли господиня піде по воду, я дам тобі знак. Але запам’ятай: якщо вже залізеш у дім, сиди тихо-тихо. Інакше сам себе виказуватимеш.

— Я? Шумітиму? — образився шакал. — Та я можу мовчати хоч цілу ніч!

Він сховався біля дров.

Незабаром господиня взяла глечик і пішла по воду. Кіт махнув хвостом:

— Зараз!

Шакал прослизнув до хати й видерся на високу дерев’яну полицю під дахом. Кіт подав йому трохи молочного рису в половинці кокосової шкаралупи.

— Їж і мовчи, — нагадав він.

Шакал був щасливий.

Рис був теплий, солодкуватий і пахнув молоком.

Минув вечір. Надворі стемніло.

І тут із далекого поля долинуло:

— Ау-у-у! Ау-у-у!

То перегукувалися інші шакали.

Шакал на полиці насторожив вуха.

— Чуєш? Мої родичі кличуть. Треба відповісти.

Кіт мало не впустив хвоста від переляку.

— Навіть не думай! Якщо заголосиш, гамарала тебе почує.

— Гаразд, гаразд, — прошепотів шакал.

Він затулив лапами морду.

Минуло ще трохи часу.

З поля знову:

— Ау-у-у-у!

Шакал аж підстрибнув.

— Ну тепер точно треба відповісти!

— Не треба! — зашипів кіт. — Ти ж сам просив навчити тебе хитрості. Найперша хитрість зараз — мовчати.

Шакал закусив губу.

Витримав одну мить.

Другу.

Третю.

А потім не стерпів:

— АУ-У-У-У-У!

У хаті стало тихо.

Дуже тихо.

Кіт заплющив очі.

— Я ж попереджав…

З сусідньої кімнати почувся голос гамарали:

— Це хто там співає під моїм дахом?

Засвітилася лампа.

Гамарала підняв голову й побачив на полиці шакала з кокосовою шкаралупою в лапах.

— Ага! Ось хто приходить по мій рис без оранки!

Він узяв довгу мітлу й легенько тицьнув нею в край полиці.

— Геть звідси, нічний співаку!

Шакал стрибнув униз, прослизнув між дверима й помчав так швидко, що тільки хвіст майнув у темряві.

Кіт вискочив слідом і вже за двором сказав:

— Ну що, навчився?

Шакал, важко дихаючи, кивнув.

— Навчився.

— І який урок?

Шакал озирнувся на дім гамарали.

— Якщо вже задумав хитрість, треба хоча б уміти мовчати.

— Непогано, — муркнув кіт. — А ще краще — не лізти по чуже частування.

Відтоді, кажуть, той шакал, почувши нічний поклик своїх родичів, спершу добре перевіряв, де він сидить і чи не тримає в лапах чужу кокосову мисочку.

А гамарала все-таки знайшов сусіда, який позичив йому справжніх волів.

І коли поле нарешті було виоране, господар зварив великий горщик молочного рису.

Цього разу він пригостив тих, хто справді допоміг.

Цього разу він пригостив тих, хто справді допоміг.