Шакал і крокодил

Шакал і крокодил

Одного разу Шакал весело біг берегом широкої річки. День був теплий, вода блищала на сонці, а з протилежного берега до нього долинав солодкий запах стиглих диких слив.

Шакал зупинився й примружився.

— Оце так дерево! — прошепотів він. — І скільки на ньому плодів… От би дістатися туди!

Та річка була глибока, а плавати Шакал не вмів. Він ходив туди-сюди вздовж берега, шукав мілину, дивився на каміння, але перейти воду було ніде.

Саме тоді вниз за течією пливла Крокодилиця. Вона тримала голову високо над водою й повільно розсікала хвилі сильним хвостом.

Шакал одразу пожвавішав.

— Доброго ранку! — гукнув він найсолодшим голосом. — Яка чудова сьогодні річка! А як легко ти пливеш! Ніхто на світі не тримається на воді так упевнено.

Крокодилиця сповільнила хід. Їй було приємно чути похвалу.

— Доброго ранку, Шакале. А куди це ти так уважно дивишся?

— Та он туди, — відповів він і показав носом на сливове дерево. — Я подумав, як гарно було б посидіти під ним удвох і поласувати плодами. Шкода тільки, що я не вмію плавати.

Крокодилиця трохи помовчала, а тоді сказала:

— Якщо дуже хочеш, я можу перевезти тебе на той берег.

— О, яка ти добра! — зрадів Шакал. — Я цього ніколи не забуду!

Він обережно сів їй на спину, і Крокодилиця попливла через річку. Вода плюскотіла об її боки, над головою пролітали птахи, а Шакал сидів сухий і задоволений.

Коли вони дісталися іншого берега, Шакал миттю зіскочив на землю й побіг до дерева. Сливи були саме такі, як він уявляв: м’які, соковиті й солодкі.

— Одна… ще одна… і ще трішечки, — примовляв він, ласуючи плодами.

Крокодилиця терпляче чекала біля води.

Нарешті Шакал наївся й повернувся.

— Ну що ж, — сказав він, — тепер треба назад.

Крокодилиця знову перевезла його через річку. Щойно лапи Шакала торкнулися берега, він стрибнув на суху землю, подякував і побіг геть.

— А ти повернешся? — гукнула Крокодилиця.

— Коли-небудь неодмінно! — кинув він через плече.

Минув день, потім другий, потім третій. Крокодилиця чекала, але Шакал не приходив. Тоді вона зрозуміла: він говорив красиві слова лише тому, що хотів дістатися до слив.

— От хитрун, — сердито пробурмотіла вона. — Наступного разу я не повірю йому так легко.

Вона знала місце, де Шакал щодня приходив пити воду. Там коріння великого дерева спускалося просто в річку. Крокодилиця сховалася під ним і завмерла.

Незабаром з’явився Шакал. Він нахилився до води, щоб напитися, і раптом відчув, що хтось міцно схопив його за лапу.

Шакал одразу здогадався, хто це.

Але замість того щоб кричати, він голосно засміявся.

— Ой, Крокодилице! Невже ти вирішила мене зловити? Тільки ти помилилася. Ти тримаєш не мою лапу, а старий корінь. Моя лапа ось тут, поруч!

Крокодилиця подумала: «А раптом справді корінь?»

Вона на мить послабила щелепи, щоб схопити «справжню лапу».

Шакалові тільки цього й було треба. Він вискочив із води й відбіг подалі.

— Треба уважніше дивитися, що хапаєш! — гукнув він.

Крокодилиця сердито плеснула хвостом по воді.

Наступного дня вона вирішила діяти інакше. Вона вибралася на берег, знайшла нору Шакала й тихенько залізла всередину.

«Тепер він точно мене не помітить», — подумала вона.

Та Шакал був хитрий і спостережливий. Коли він підійшов до нори, то побачив на піску широкий слід, що вів усередину.

Він зупинився.

— Дивно, — голосно сказав Шакал, ніби розмовляв сам із собою. — Зазвичай, коли я повертаюся додому, моя нора завжди вітається зі мною. А сьогодні мовчить.

Усередині Крокодилиця насторожилася.

«Невже нора справді повинна відповідати?» — подумала вона.

Шакал тим часом покликав:

— Норо, норо! Чому ти сьогодні не кажеш: «Ласкаво просимо додому, Шакале»?

Крокодилиця вирішила, що треба рятувати становище, й низьким голосом відповіла з темряви:

— Ласкаво просимо додому, Шакале!

Шакал мало не розсміявся.

— От тепер усе зрозуміло, — сказав він. — Моя нора ніколи раніше не розмовляла.

І замість того щоб заходити всередину, він спокійно пішов геть.

Крокодилиця зрозуміла, що знову видала себе сама.

Пізніше Шакал повернувся до річки, але вже тримався подалі від самої води. Крокодилиця дивилася на нього з середини течії.

— Ти дуже кмітливий, Шакале, — сказала вона. — Але було б ще краще, якби ти не обманював тих, хто тобі допомагає.

Шакал на мить замовк. Йому хотілося віджартуватися, та цього разу він не знайшов дотепної відповіді.

Бо одне діло — врятуватися завдяки розуму, а зовсім інше — користуватися чужою довірою.

Відтоді, коли Шакал бачив на тому березі стиглі сливи, він згадував і солодкі плоди, і холодну воду, і Крокодилицю, яку двічі перехитрив.

А Крокодилиця більше не поспішала вірити красивим словам. Спочатку вона дивилася на вчинки, а вже потім вирішувала, кому можна довіряти.

А Крокодилиця більше не поспішала вірити красивим словам. Спочатку вона дивилася на вчинки, а вже потім вирішувала, кому можна довіряти.