Шакал і пава

Шакал і пава

Робоча українська назва: Шакал і пава

Текст

Колись на краю зеленого саду жили шакал і пава. Вони були зовсім різні, але довгий час чудово ладнали.

Щоранку шакал приходив до старого сливового дерева, де любила гуляти пава, і гукав:

— Доброго ранку, сусідко! Які сьогодні новини?

— Доброго ранку, друже! — відповідала пава. — Сідай у затінку, розповідай, де мандрував.

Вони ділилися їжею, говорили про дощі й сонце, про стежки в полі, про птахів, що пролітали високо над садом. Пава знала безліч історій, а шакал умів так смішно наслідувати голоси інших звірів, що вона часом сміялася до сліз.

Одного дня вони влаштували спільний обід. Пава принесла кошик стиглих слив. Шакал теж приніс свою їжу, і обоє добре наїлися.

Коли обід закінчився, пава зібрала всі сливові кісточки, розгребла лапками м’яку землю й посадила їх рівною рядочкою.

— Навіщо ти це робиш? — здивувався шакал.

— Так мене навчила мама, — відповіла пава. — Якщо з’їла плід, не обов’язково викидати кісточку. Можна посадити її. Може, колись тут виросте дерево, і його плодами поласує хтось інший.

Шакал подивився на акуратний рядок у землі й раптом відчув себе ніяково. Йому здалося, що пава говорить надто повчально, ніби тільки вона одна знає, як правильно жити.

Але замість того, щоб просто сказати про це, шакал задер носа.

— Пхе! Я теж завжди все саджаю, — заявив він. — Це в мене давня звичка.

— Справді? — зацікавилася пава.

— Ще й яка!

Шакал поспіхом зібрав кісточки, що залишилися від його обіду, викопав поруч кілька ямок і закопав їх.

Наступного ранку друзі прийшли перевірити свої грядки.

— Поки нічого, — сказала пава. — Треба чекати.

Минув тиждень. Потім ще один. І ось із землі над сливовими кісточками показалися тоненькі зелені паростки.

— Дивись! — зраділа пава. — Вони ростуть!

Шакал глянув на свої ямки. Там не було нічого.

— Мої просто не поспішають, — сказав він. — Великі рослини завжди довго думають, перш ніж вилізти з землі.

Пава примружилася.

— Авжеж. Може, вони думають цілий рік?

— Може й рік, — буркнув шакал.

Щодня сливові паростки ставали міцнішими. А на місці, де шакал закопав кісточки, як і раніше, була гола земля.

Пава вже зрозуміла, що її друг похвалився тим, чого не знав. Спочатку їй було просто смішно. Та згодом вона почала дражнити шакала щоразу, коли вони приходили до саду.

— Ну що, великий садівнику? — питала вона. — Твій дивовижний урожай ще не визирнув?

Шакал хмурився.

— Ще ні.

— Які ж повільні рослини! — продовжувала пава. — Мабуть, у них дуже важлива справа під землею.

Спершу шакал мовчав. Потім почав сердитися. А пава, помітивши це, чомусь не зупинилася.

Минув час. Молоді сливи підросли, зацвіли білими квітами, а потім на гілках з’явилися плоди. Одного сонячного дня вони достигли — круглі, соковиті, солодкі.

Пава сиділа під деревом і ласувала сливами. Саме тоді з поля повернувся шакал. Цього дня йому не пощастило знайти їжі, тож він був голодний і втомлений.

— Які чудові сливи! — сказала пава. — Шкода, що твої кісточки так і не дали врожаю.

Шакал стиснув зуби.

— Не починай.

Але пава знову засміялася:

— Може, почекати ще років десять? А там, дивись, і виросте цілий ліс!

— Я сказав: досить, — тихо промовив шакал.

Та пава вже захопилася власним жартом.

— Ой, який ти сердитий! Хочеш, я залишу тобі кілька слив, щоб ти не зголоднів до свого великого врожаю?

Цього разу шакал не витримав. Він рвонувся вперед.

Пава від несподіванки скрикнула, але в останню мить широко розправила крила й злетіла на нижню гілку сливи. Шакал зупинився під деревом, важко дихаючи.

Запала тиша.

Пава більше не сміялася.

— Ти хотів мене схопити, — сказала вона.

Шакал опустив голову.

— Я дуже розсердився.

— Я бачила, що ти сердишся, — відповіла пава. — І все одно продовжувала тебе дражнити. Це було недобре.

Шакал мовчав ще трохи, а потім сказав:

— А я збрехав, бо мені було соромно зізнатися, що не знаю, чи можна щось виростити з тих кісточок. Потім кожен твій жарт нагадував мені про мою хвальбу. Та це не дає мені права лякати тебе.

Пава уважно подивилася на нього з гілки.

— І що тепер?

— Тепер я піду, — сказав шакал. — Мені треба охолонути. А якщо ти колись захочеш знову зі мною розмовляти, я більше не буду вдавати, що знаю все на світі.

Він уже рушив стежкою, коли згори впала стигла слива й м’яко торкнулася землі біля його лап.

Шакал підняв голову.

— Це мені?

— Це не нагорода за твою хвальбу, — сказала пава. — Просто ніхто не має залишатися голодним через сварку.

Шакал усміхнувся краєчком пащі.

— Дякую.

Наступні кілька днів вони не зустрічалися. Пава доглядала молоді дерева й думала, що навіть правдиві слова можуть боліти, якщо ними навмисно колоти друга. А шакал блукав полями й згадував, як легко одна маленька неправда виросла у велику образу.

Потім одного ранку він знову прийшов до сливового саду.

— Доброго ранку, сусідко, — сказав він. — Я приніс відро води для твоїх дерев. У цьому я точно знаюся: якщо земля суха, її треба напоїти.

Пава спустилася з гілки.

— А я приготувала сливи на двох. І обіцяю не жартувати там, де жарт уже перестає бути веселим.

Вони сіли в затінку, як колись. Цього разу шакал не вихвалявся, а пава не насміхалася.

І молодий сливовий сад ще довго нагадував їм про одну просту річ: дружба росте не з бажання бути розумнішим за іншого, а з чесності, поваги й уміння вчасно зупинитися.

І молодий сливовий сад ще довго нагадував їм про одну просту річ: дружба росте не з бажання бути розумнішим за іншого, а з чесності, поваги й уміння вчасно зупинитися.