Щаслива родина

Щаслива родина

Робоча українська назва: Щаслива родина

У старому саду біля великого будинку ріс справжній ліс із лопухів.

Листки там були такі широкі, що під одним міг сховатися від дощу горобець, під другим — жабка, а під третім, мабуть, і ціла родина мишенят. Коли починалася злива, краплі стукали по зелених листках:

Тук-тук! Тара-рах! Тук-тук!

Наче хтось грав на сотнях маленьких барабанів.

У самій гущавині жили двоє старих білих равликів. Вони вже й самі не пам’ятали, скільки їм років. Та були певні в одному: їхня родина надзвичайно поважна.

— Усі ці лопухи посаджені саме для нас, — часто казала матуся Равличиха.

— Безперечно, — погоджувався тато Равлик. — Інакше навіщо їх тут так багато?

Вони ніколи не вибиралися за межі зеленого лісу. Але від старших поколінь чули легенду про великий панський дім, що стояв десь за садом.

Казали, що колись найповажніших равликів урочисто несли туди на срібних тацях.

Що відбувалося далі, ніхто з равликів точно не знав.

Одні говорили, що в домі на них чекала музика.

Другі запевняли, що там сяяли сотні свічок.

Треті взагалі не знали нічого, але все одно поважно кивали й повторювали:

— Срібна таця — це, звичайно, велика честь.

Старі равлики теж у це вірили.

— От би й нам колись потрапити до панського дому, — мріяла матуся Равличиха.

— Не поспішай, — відповідав тато Равлик. — Мені й тут добре. Лопух свіжий, дощ іде вчасно, будиночок завжди зі мною. Чого ще бажати?

Та найбільше вони любили не свої легенди й навіть не соковите листя.

Найбільше вони любили маленького равлика, якого колись прийняли у свою родину.

Власних діток у стареньких не було, тому малюк став для них справжнім сином.

Він був невеличкий, допитливий і дуже повільний навіть за равликовими мірками.

Одного разу він три дні підіймався на одне стебло.

Тато Равлик дивився вгору й хвилювався:

— Ну куди ж так високо? В мене від одного погляду голова паморочиться.

— Не бурчи, — лагідно казала матуся. — Він обережний. Нехай бачить світ.

А малий тим часом дістався краю великого листка й завмер.

Перед ним лежав цілий зелений океан. Листки хвилювалися від вітру, на тонких стеблах блищали краплі, десь дзижчали комахи, а далеко-далеко виднівся шматочок блакитного неба.

— Який великий наш ліс! — прошепотів він.

Коли син підріс, матуся Равличиха замислилася:

— Було б добре, якби він зустрів когось, з ким захоче створити власну родину.

— А де ми когось знайдемо? — спитав тато.

— Треба звернутися до тих, хто багато мандрує.

Вони покликали мурашок.

Мурашки прибігли миттю, бо мурашки завжди кудись біжать, навіть коли ще не вирішили навіщо.

— Знаємо одну чудову пані! — сказала найстарша мурашка. — Вона королева й живе у величезному мурашнику. Там сотні ходів!

Старі равлики переглянулися.

— Сотні ходів? — перепитав тато. — Наш син у першому ж заблукає.

— І свого будиночка вона не носить на спині, — додала матуся. — Ні, думаю, їм буде важко зрозуміти одне одного.

Тоді вони звернулися до маленьких мошок.

Мошки літали далеко й знали кожен кущ у саду.

— Є одна молода равличка! — задзижчали вони. — Живе на кущі аґрусу, десь за сто людських кроків звідси.

Сто людських кроків!

Для равлика це майже навколосвітня подорож.

Мошки полетіли до аґрусового куща й передали запрошення.

Молода равличка погодилася прийти.

Йшла вона цілий тиждень.

У перший день проповзла повз камінчик.

У другий — обійшла калюжу.

На третій перечекала дощ під травинкою.

На четвертий побачила веселку в краплі роси.

На п’ятий довго розмовляла з жуком.

На шостий уже відчула запах свіжого лопуха.

А на сьомий нарешті дісталася зеленого лісу.

Молодий равлик зустрів її біля найширшого листка.

— Ти справді прийшла так далеко? — здивувався він.

— Так, — усміхнулася равличка. — Хотіла побачити, чи й справді тут найкращий ліс у світі.

— А він найкращий?

Вона озирнулася.

— Не знаю. Я ще не бачила всього світу. Але тут гарно.

Молодому равлику ця відповідь сподобалася більше, ніж усі родинні легенди.

Вони довго розмовляли. Про дощ. Про аґрус. Про те, чи можна назвати подорожжю шлях від одного листка до іншого. Про те, як приємно мати будиночок, який завжди з тобою.

І невдовзі вирішили залишитися разом.

Весілля було тихе, але дуже гарне.

Шість дощових черв’ячків витягнулися вздовж стежки, наче почесна варта. Мошки кружляли в повітрі. Мурашки принесли крихітні пелюстки. А дощ вистукував на листках святкову музику.

Матуся Равличиха виголосила довгу промову:

— Ми даруємо вам увесь цей ліс із лопухів. Бережіть його. Бережіть одне одного. І пам’ятайте: колись, можливо, вас покличуть до великого дому й понесуть туди на срібній таці.

Тато Равлик так розчулився, що нічого не зміг сказати. Лише кілька разів повільно кивнув.

Після весілля старенькі вирішили, що заслужили найдовший відпочинок у житті. Вони затишно влаштувалися у своїх мушлях і заснули.

А молоде подружжя стало господарювати в лопуховому лісі.

Минали дні. Потім тижні. Потім роки.

У них з’явилися діти, а згодом іще діти. Маленькі равлики повзали стеблами, ховалися від сонця, рахували краплі й сперечалися, який листок найсмачніший.

Та з великого дому ніхто так і не прийшов.

— Мабуть, того дому вже немає, — одного дня сказав молодий равлик.

— Можливо, — відповіла його дружина.

— І срібної таці немає.

— Можливо.

Він трохи подумав.

— Шкода?

Равличка подивилася, як їхні малюки з’їжджають по мокрому листку, наче з гірки.

Тук-тук, тара-рах! — заграв дощ.

Між хмарами визирнуло сонце, і весь зелений ліс засвітився.

— Ні, — сказала вона. — У нас і без того є все найважливіше.

Відтоді їхня велика родина була цілком переконана: сонце виходить, щоб зігріти лопухи, дощ барабанить, щоб їм було веселіше, а широкий зелений ліс існує саме для того, щоб у ньому можна було жити разом.

Можливо, вони трохи перебільшували.

Але щасливими вони були по-справжньому.

Але щасливими вони були по-справжньому.