Щаслива вдача Суана

Щаслива вдача Суана

Колись на Філіппінах жила жінка, а в неї був єдиний син на ім’я Суан.

Суан був хлопцем дуже кмітливим. Він помічав дрібниці, які інші пропускали, швидко складав два й два, а ще страшенно любив жарти.

Іноді, щоправда, його жарти заходили надто далеко.

Щоранку мати відправляла Суана вчитися. Дорога до школи проходила повз велике дерево біля ринку. Одного дня Суан подумав:

— А що, як сьогодні я трохи перепочину?

Замість школи він заліз на дерево й сховався серед листя.

Звідти було видно весь ринок. Суан спостерігав, як мати ходила між ятками. Спочатку вона купила рис. Потім рибу. Потім кілька стиглих плодів, сіль і маленький пакунок спецій.

Коли мати рушила додому, Суан зіскочив із дерева, побіг короткою стежкою й дістався дому раніше за неї.

Щойно вона переступила поріг, він урочисто сказав:

— Мамо, я знаю, що ти сьогодні купила.

І назвав усе по черзі.

Мати здивувалася.

— Звідки тобі відомо?

Суан лише таємниче примружився.

— Мабуть, я вмію вгадувати.

Наступного разу він повторив те саме. Потім ще раз.

Невдовзі мати вже була переконана, що син має дивовижний дар.

А Суан щоразу хотів зізнатися, але думав: «Скажу завтра».

Та завтра все відкладав і відкладав.

Одного дня в домі місцевого дату, тобто правителя, зник коштовний перстень його доньки.

Шукали всюди. Перевірили кімнати, сад, подвір’я, комори. Перстень ніби розчинився в повітрі.

Дату оголосив:

— Той, хто допоможе повернути перстень, отримає щедру нагороду.

Мати Суана почула новину й одразу подумала про сина.

— Та він же в мене дивовижний вгадувач!

Не порадившись із Суаном, вона пішла до дому дату.

— Мій син знайде перстень, — упевнено сказала вона.

Коли Суан про це почув, у нього похололо всередині.

— Мамо! Я ж не чарівник!

— Але ти завжди знаєш, що я приношу з ринку.

Суан зітхнув.

Настав час відповідати за власний жарт.

У палаці дату запитав:

— Ну що, Суан? Знайдеш перстень?

Суан подумав і відповів:

— Дайте мені один вечір. І дозвольте поговорити з усіма, хто того дня був у домі.

Правитель погодився.

Увечері перед Суаном стали слуги й охоронці.

Він уважно дивився на кожного. Насправді Суан не знав, у кого перстень. Тому сказав лише:

— Перстень не зник сам. Він десь зовсім близько. І той, хто знає, де він, зараз це розуміє.

Він повільно обвів усіх поглядом.

Один охоронець раптом зблід і відвів очі.

Суан помітив це, але нічого не сказав уголос.

Уночі той чоловік сам прийшов до нього.

— Я взяв перстень, — тихо зізнався він. — Зробив дурницю й тепер боюся.

— Найкраще, що ти можеш зробити, це повернути його, — відповів Суан. — Я не обіцяю, що твій вчинок залишиться без наслідків. Але чесне зізнання краще за нову брехню.

Чоловік віддав перстень.

Суан вирішив повернути його так, щоб не влаштовувати видовища й не принижувати винного перед усім двором.

У дворі ходив великий індик, який любив ховатися в затінку біля кошиків. Суан поклав перстень у маленьку тканинну торбинку й прив’язав її до стрічки на кошику поруч із птахом.

Вранці він сказав дату:

— Погляньте біля місця, де ночував індик.

Слуги знайшли торбинку, а в ній — зниклий перстень.

Дату був у захваті.

— Суан, ти справжній віщун!

Суан уже відкрив рот, щоб заперечити, але правитель не дав йому слова.

— Проси нагороду.

— Мені нічого особливого не треба, — сказав Суан. — Нехай краще людина, яка взяла перстень, поверне вартість своєю працею й більше такого не робить.

Дату здивувався, але погодився.

Його донька, якій належав перстень, теж подякувала Суанові.

— Мені подобається, що ти думав не лише про коштовність, а й про те, як виправити помилку без зайвої жорстокості, — сказала вона.

Вони почали розмовляти, а з часом подружилися.

Та слава про «великого вгадувача» вже розлетілася далеко.

Незабаром до палацу прибув інший дату.

— Кажуть, твій Суан знає все, — сказав він господареві. — Перевірмо.

Він поклав на стіл великий апельсин.

— Якщо Суан назве точну кількість насінин усередині, я подарую вашому місту сім човнів із припасами. Якщо ні — просто визнаємо, що чутки перебільшені.

Суан подивився на апельсин.

— От тепер мені кінець моїй славі, — пробурмотів він.

Уночі він довго не міг заснути й вийшов пройтися біля пристані.

Там стояли човни гостя. З одного з них долинули голоси.

— Дату точно переможе, — засміявся хтось. — Хто може знати, що в апельсині дев’ять насінин, якщо його не розрізати?

Суан зупинився.

«Дев’ять», — запам’ятав він.

Уранці всі зібралися в залі.

— Ну? — спитав гість.

Суан трохи помовчав.

— Дев’ять.

Апельсин розрізали. Насінин справді було дев’ять.

Усі зааплодували, а гість чесно передав обіцяні припаси місту.

Суанові стало ніяково. Цього разу він переміг не завдяки дивовижному дару, а тому, що випадково почув відповідь.

Проте другий дату не збирався здаватися.

Через кілька днів він повернувся з маленькою золотою кулькою.

— Добре, Суан. Скажи, що всередині.

Цього разу Суан нічого не підслухав. Він обійшов пристань. Посидів у саду. Подивився на кульку з усіх боків.

Жодної підказки.

Настав ранок.

У залі було тихо-тихо.

— Отже? — спитав гість.

Суан розвів руками.

— Та це ж нісенітниця, — сказав він із досади. — Я не можу знати, що всередині закритої кулі!

Раптом один із людей гостя вигукнув:

— Правильно! Саме так!

Усі повернулися до нього.

— Що правильно? — перепитав Суан.

Чоловік почервонів.

— Усередині лежать монетки, які в нас називають «nonsense money»… тобто дріб’язок, майже нісенітниця. Господар сам так пожартував, коли ховав їх усередину.

На мить у залі запала тиша.

А потім усі розсміялися.

Навіть Суан.

— Оце вже справді була чиста вдача!

Другий дату теж засміявся.

— Здаюся. Якщо навіть твоє «не знаю» випадково стає правильною відповіддю, сперечатися з тобою небезпечно.

Після цього люди ще довго називали Суана найщасливішим вгадувачем у краї.

Та сам Суан нарешті вирішив, що час покласти край старому жарту.

Одного дня він зібрав матір, дату, його доньку й кількох друзів.

— Я мушу вам дещо сказати, — почав він. — Я не бачу майбутнього й не читаю думок. На ринку я просто сидів на дереві й бачив, що купувала мама. Перстень знайшов завдяки уважності й зізнанню винного. Про дев’ять насінин почув випадково. А золота кулька… це була чиста випадковість.

Мати аж руками сплеснула.

— То ти весь цей час не був віщуном?

— Ні.

Дату задумався, а потім усміхнувся.

— Можливо, це навіть краще. Бо уважність, кмітливість і здатність вчасно визнати правду корисніші за вигадану магію.

Його донька засміялася.

— А ще тобі неймовірно щастить.

— Оце вже заперечувати не буду, — відповів Суан.

Згодом вони з донькою дату самі вирішили одружитися. Не як нагороду за перстень і не через славу Суана, а тому, що добре пізнали одне одного й хотіли бути разом.

А Суан після того не перестав жартувати. Просто навчився вчасно казати, де жарт закінчується, а правда починається.

Бо добра вдача може одного разу врятувати з халепи.

Та значно надійніше мати поруч ясну голову, уважні очі й чесне слово.

Та значно надійніше мати поруч ясну голову, уважні очі й чесне слово.