Щасливий Ганс

Щасливий Ганс

Примітка: природна дитяча адаптація класичного сюжету. Пом’якшено небезпечні моменти з падінням та поводженням із тваринами; збережено ланцюжок обмінів і парадоксальну радість героя, який цінує легкість більше за речі.

КАЗКА

Сім років Ганс працював у майстра далеко від рідного дому. Він був старанний, ніколи не запізнювався й чесно виконував усе, що йому доручали.

Коли настав час повертатися до матері, майстер сказав:

— Ти добре працював, Гансе. Ось твоя платня.

І дав йому важкий злиток срібла.

Ганс загорнув срібло в хустку, закинув на плече й вирушив додому.

Спочатку він ішов весело. Та за кілька годин плече занило.

— Багатство, звісно, приємна річ, — сказав Ганс, перекладаючи згорток з одного плеча на друге, — але чому воно таке важке?

Назустріч їхав вершник на гарному коні.

Ганс задивився.

— От щаслива людина! Сидить собі, а дорога сама біжить під ногами.

Вершник почув і засміявся.

— Хочеш помінятися? Ти мені срібло, а я тобі коня.

Ганс аж очі округлив.

— Справді? Тоді мені більше не доведеться тягти цей камінь!

Обмін відбувся.

Ганс сів у сідло й спочатку був неймовірно задоволений. Але він ніколи раніше не їздив верхи. Кінь то йшов надто повільно, то раптом прискорювався. На одному повороті Ганс мало не з’їхав у кущі.

Незабаром він зустрів чоловіка, який спокійно вів корову.

— Яка слухняна тварина, — зітхнув Ганс. — І нікуди не поспішає.

— А ще корова дає молоко, — сказав чоловік.

У Ганса загорілися очі.

— Молоко! З нього можна зробити масло й сир. А мого коня не подоїш.

Чоловік запропонував обміняти корову на коня.

— Я сьогодні просто улюбленець удачі! — вирішив Ганс.

Він повів корову далі.

День став спекотним. Ганс захотів пити.

— Ось тепер і перевіримо мою чудову покупку.

Та корова виявилася старою й молока не дала.

Ганс не сердився довго.

— Значить, молочне господарство не моє покликання.

Саме тоді дорогою йшов чоловік із поросям.

Вони розговорилися.

— Порося невелике, — сказав незнайомець, — зате його легко вести.

Ганс подивився на корову, потім на порося.

— Легко вести — це чудово.

І знову помінявся.

Тепер він ішов із поросям і був цілком задоволений.

Трохи згодом зустрів селянина з великою білою гускою.

— Яка гарна! — сказав Ганс.

— І спокійна, — відповів селянин. — Не тягне мотузку, не впирається.

Ганс озирнувся на порося, яке саме вирішило дослідити канаву й потягло його за собою.

— Спокійна, кажете?

За кілька хвилин у руках Ганса вже була гуска.

— Сьогодні кожен мій обмін робить дорогу легшою, — радів він.

У наступному селі Ганс побачив точильника. Той крутив колесо, наспівував і здавався дуже веселим.

— У вас гарна робота, — сказав Ганс.

— Ще й корисна. Людям завжди треба нагострити ножиці чи інструмент.

— Отже, ви завжди можете заробити?

— Якщо є точильний камінь і руки, без діла не сидітимеш.

Ганс замислився.

— А я несу гуску. Вона гарна, але роботою мене не забезпечить.

Точильник охоче віддав йому старий камінь в обмін на гуску.

Ганс підняв камінь.

Він був важкий.

Дуже важкий.

Майже такий самий важкий, як срібло, з якого почалася подорож.

Та Ганс не втрачав настрою.

— Нічого. Зате тепер у мене є ремесло.

Він ішов далі. Сонце хилитися до заходу, а руки втомлювалися все більше.

Біля річки Ганс зупинився напитися. Поклав камінь поруч, нахилився до води й випадково штовхнув його ліктем.

Бульк!

Камінь упав у річку й зник на дні.

Ганс завмер.

Сім років роботи колись перетворилися на срібло.

Срібло стало конем.

Кінь — коровою.

Корова — поросям.

Порося — гускою.

Гуска — каменем.

А тепер не залишилося нічого.

Здавалося б, саме час засмутитися.

Але Ганс розправив плечі.

— Який легкий!

Він підняв руки, ніби вперше помітив, що вони вільні.

Не треба нести срібло.

Не треба тримати коня.

Не треба вести корову.

Не треба стежити за поросям.

Не треба нести гуску.

І навіть точильний камінь більше не тягне вниз.

Ганс засміявся й пішов швидше.

До вечора він дістався рідного дому.

Мати вибігла йому назустріч.

— Гансе! Нарешті! Як минула дорога?

— Чудово! — відповів він.

— А що ти приніс після семи років роботи?

Ганс замислився.

— Історію.

Вони сіли за стіл, і він розповів їй про кожен обмін.

Мати то хапалася за голову, то сміялася.

— Синку, ти розумієш, що почав зі срібла, а прийшов ні з чим?

— Не зовсім ні з чим, — сказав Ганс. — Я зрозумів одну річ. Кожного разу мені здавалося, що нова річ зробить мене щасливішим. А найщасливішим я став тоді, коли перестав щось тягнути.

Мати подивилася на нього й усміхнулася.

— Ну, якщо ти справді це зрозумів, сім років не пропали даремно.

Наступного дня Ганс знайшов роботу неподалік дому. Тепер він уже не міняв платню на першого коня, якого бачив на дорозі.

Але й не складав речі лише заради того, щоб мати більше.

І коли хтось питав:

— Гансе, невже ти й досі вважаєш себе щасливчиком?

Він відповідав:

— Звичайно. Щастя ж не треба носити на плечі.

— Звичайно. Щастя ж не треба носити на плечі.