Щасливий принц

Щасливий принц

Високо над містом, на стрункій колоні, стояла статуя Щасливого принца.

Усе його тіло було вкрите тонкими листочками золота. Очі сяяли двома синіми сапфірами, а на руків’ї меча палав великий червоний рубін.

Люди проходили площею й милувалися ним.

— Ось як має виглядати щастя, — казали одні.

— Який прекрасний принц! — захоплювалися інші.

А сам Принц мовчав.

Коли він був живий, то мешкав у палаці за високими стінами. Там завжди грала музика, у садах цвіли квіти, а навколо були люди, які берегли його від усього сумного.

Він справді вважав себе щасливим, бо майже не знав, як живуть ті, кому важко.

Тепер, ставши статуєю над містом, він бачив усе.

Однієї осінньої ночі до міста прилетіла Ластівка. Її подруги вже давно вирушили до теплих країв, а вона затрималася й тепер поспішала на південь.

— Переночую тут, — вирішила Ластівка, побачивши статую. — Місце високе, повітря свіже, а золотий дах мені навіть не потрібен.

Вона влаштувалася між ногами Принца й уже збиралася заснути, коли на неї впала велика крапля.

— Дивно, — сказала Ластівка. — Небо чисте.

Упала друга крапля.

Ластівка підняла голову й побачила, що по золотих щоках Принца течуть сльози.

— Чому ти плачеш? — запитала вона.

— Коли я був живий, я не знав смутку, — відповів Принц. — А тепер бачу все місто й не можу не помічати чужої біди.

Він попросив Ластівку подивитися на маленький будинок у далекій вуличці.

Біля столу сиділа втомлена швачка. Вона працювала допізна, а її маленький син лежав у ліжку з гарячим чолом і просив чогось прохолодного.

У матері майже не залишилося грошей.

— На моєму мечі є рубін, — сказав Принц. — Віднеси його їй.

— Але я маю летіти до теплих країв, — відповіла Ластівка. — Там мене вже чекають інші.

— Залишся лише на одну ніч.

Ластівка подивилася на сумне обличчя Принца й погодилася.

Вона виклюнула рубін із руків’я меча, полетіла над дахами й опустила коштовність біля швачки. Потім легенько обмахнула крильцями чоло дитини.

— Як стало прохолодно, — прошепотів хлопчик і заснув.

Наступного дня Ластівка повернулася до Принца.

— Тепер я відлітаю.

— Ластівко, залишся ще на одну ніч, — попросив він.

Принц бачив молодого письменника в маленькій кімнаті під дахом. Той намагався закінчити роботу, але змерз і був такий голодний, що не міг зосередитися.

— Візьми один мій сапфір і віднеси йому.

Ластівка злякалася.

— Але це твоє око.

— Віднеси, будь ласка.

Ластівка обережно вийняла сапфір і полетіла до юнака. Побачивши коштовність, він зрозумів, що зможе купити їжу, зігріти кімнату й спокійно завершити свою працю.

Наступного вечора Ластівка знову сказала:

— Принце, тепер я точно мушу летіти.

Та Принц побачив на площі маленьку продавчиню сірників. Її товар намок, дівчинка плакала й боялася повертатися додому без грошей.

— Віддай їй другий сапфір.

— Тоді ти нічого не бачитимеш, — сказала Ластівка.

— Я вже побачив достатньо, щоб знати: їй потрібна допомога.

Ластівка виконала прохання.

Коли вона повернулася, очі Принца вже не сяяли.

— Тепер ти сліпий, — сказала пташка. — Я не залишу тебе самого.

— Але надходить холод. Тобі треба летіти на південь.

— Я ще побуду з тобою.

Відтоді Ластівка стала очима Принца.

Вона літала над містом і розповідала, що бачить: дітей, які мерзли біля темних будинків; старих людей, яким бракувало їжі; родини, що рахували останні монети; тих, кого інші просто не помічали.

— На мені ще є золото, — сказав Принц. — Знімай його листочок за листочком і віднось тим, кому воно потрібне.

Ластівка почала знімати тонкі золоті пластинки зі статуї.

Одну віднесла сім’ї, якій не було за що купити вечерю.

Другу — дитині, якій потрібен був теплий одяг.

Третю — старій жінці, що жила сама.

Так тривало день за днем.

Щасливий принц ставав дедалі менш блискучим. Золото зникало, сапфірів не було, рубін давно знайшов нового власника.

Зате в багатьох темних кімнатах з’являлися світло, їжа й надія.

Прийшла зима.

На дахах лежав іній, вода вкривалася тонким льодом, а Ластівці ставало все важче літати.

— Тепер ти справді повинна летіти, — сказав Принц. — Я не хочу, щоб ти залишилася тут через мене й замерзла.

— Я знаю, — тихо відповіла Ластівка. — Але спершу попрощаюся.

Вона сіла Принцові на плече.

— Можна я поцілую тебе?

— Я радий, що ти нарешті вирушаєш у теплі краї, — сказав він.

Та Ластівка вже була надто виснажена холодом.

Вона торкнулася дзьобом губ Принца, опустилася до його ніг і затихла.

У ту саму мить усередині статуї щось тріснуло.

То розкололося свинцеве серце Принца.

Наступного ранку міські чиновники проходили площею.

— Який негарний став наш Принц, — сказав один. — Ні золота, ні коштовностей.

— І біля ніг лежить мертва пташка, — додав інший.

Вони вирішили зняти статую.

Її відправили до майстерні, щоб переплавити метал. Але свинцеве серце чомусь не розплавилося. Його викинули разом із маленькою Ластівкою.

Та історія на цьому не закінчилася.

У казці розповідається, що одного дня небесний посланець отримав завдання знайти дві найцінніші речі в усьому місті.

Він обійшов багаті будинки, зазирнув у скрині, де лежали коштовності, побачив дорогі прикраси й золоті монети.

А потім знайшов розколоте свинцеве серце й маленьку Ластівку.

Саме їх він назвав найціннішими.

Не тому, що серце було зроблене з дорогого металу. Воно було зі звичайного свинцю.

І не тому, що Ластівка була рідкісною чи величною пташкою.

А тому, що обидва віддали те, що мали, щоб комусь іншому стало трохи легше.

Люди довго пам’ятали золоту статую Щасливого принца. Але справжнє його щастя почалося не тоді, коли всі ним захоплювалися.

Воно почалося тоді, коли він побачив чужий біль і не відвернувся.

А Ластівка, яка спершу лише хотіла швидше дістатися теплих країв, відкрила іншу дорогу: іноді найбільше тепло народжується не від сонця, а від турботи про когось поруч.

А Ластівка, яка спершу лише хотіла швидше дістатися теплих країв, відкрила іншу дорогу: іноді найбільше тепло народжується не від сонця, а від турботи про когось поруч.