Шість лебедів

Шість лебедів

Робоча українська назва: Шість лебедів

Текст

Колись жив король, у якого було семеро дітей: шестеро синів і наймолодша донька. Він любив їх понад усе і намагався берегти від будь-якого лиха.

Одного разу король заблукав у великому лісі. Довго він шукав дорогу, аж поки зустрів стару жінку. Вона пообіцяла вивести його з хащі, але попросила натомість одружитися з її дочкою.

Король вагався. Та зрештою погодився, хоча серце підказувало йому бути обережним.

Нова королева була вродлива, але холодна й заздрісна. Вона швидко помітила, як сильно король любить своїх дітей, і їй це не подобалося.

Щоб уберегти синів і доньку, король поселив їх у маленькому замку глибоко в лісі. Дорогу туди знав лише він. Коли хотів навідати дітей, кидав перед собою чарівний клубочок ниток, і той котився стежкою просто до замку.

Та королева довідалася про клубочок. Вона приготувала шість білих сорочок і зачарувала їх. Потім таємно дісталася лісового замку.

Шестеро братів вибігли їй назустріч, думаючи, що приїхав батько. Королева кинула на кожного по сорочці.

Ледь тканина торкнулася хлопців, як вони перетворилися на великих білих лебедів. Змахнули крилами і полетіли над верхівками дерев.

Лише сестрички в ту мить не було біля замку. Тому чари її не зачепили.

Коли король дізнався про зникнення синів, він довго шукав їх, та марно. А дівчинка не могла змиритися з тим, що брати десь самі.

— Я знайду їх, — вирішила вона. — Хай би куди довелося йти.

І одного ранку рушила в дорогу.

Вона йшла через ліси й поля, ночувала під деревами, пила воду з чистих струмків. Надвечір третього дня побачила серед хащ маленьку хатинку.

Усередині стояло шість ліжечок і великий стіл.

Дівчинка сховалася за завісою, бо не знала, хто тут живе.

Незабаром за вікном зашуміли крила. До хатинки прилетіли шість лебедів. Вони ступили на підлогу, скинули білі пір’яні шкурки й на коротку мить знову стали людьми.

— Брати! — вигукнула дівчинка й вибігла зі схованки.

Радості не було меж. Та найстарший брат швидко посерйознішав.

— Ми можемо бути людьми лише чверть години щодня, — сказав він. — Потім знову стаємо лебедями.

— Невже немає способу зняти чари? — запитала сестра.

— Є, але він дуже важкий. Шість років ти не повинна ані говорити, ані сміятися. І за цей час маєш пошити для нас шість сорочок із зірчастих лісових квітів. Якщо витримаєш, ми станемо людьми назавжди.

Дівчинка навіть не замислювалася.

— Я зроблю це, — тихо сказала вона востаннє.

Відтоді почалося її довге випробування.

Вона оселилася високо на дереві, подалі від людей. Удень збирала маленькі зірчасті квіти, сушила їхні стебла й волокна, а вечорами при місячному світлі шила сорочки.

Минали дні, місяці, роки. Вона не вимовляла жодного слова. Навіть коли їй було сумно, не нарікала. Навіть коли хотілося засміятися з кумедної білки чи пташеняти, лише усміхалася очима.

Одного дня неподалік полював молодий король. Його люди побачили дівчину на дереві й здивувалися. Вона була в простій одежі, але трималася спокійно й гідно.

Король запитав, хто вона й звідки, та дівчина мовчала. Він зрозумів, що в неї є причина не говорити, і не став примушувати.

З часом він полюбив її за доброту, терпіння й ясний погляд. Вони одружилися, а дівчина продовжувала шити сорочки. Навіть у королівському палаці вона не забула про братів.

Та при дворі жила стара родичка короля, якій нова королева не подобалася. Вона вважала мовчання дивним і постійно підозрювала найгірше.

Коли в молодої королеви народилося дитя, стара жінка потай забрала немовля й сховала у надійної годувальниці далеко від палацу. А всім сказала, що королева нібито позбулася дитини.

Молода мати не могла виправдатися. До завершення шести років залишалося ще багато часу. Вона лише стискала в руках недошиту сорочку й мовчала.

Король не повірив обвинуваченню без доказів.

Згодом народилося друге дитя, а потім третє. І щоразу стара жінка повторювала той самий обман. Усі троє дітей насправді були живі й добре доглянуті, але про це майже ніхто не знав.

При дворі почали шепотітися. Радники вимагали пояснень. Королева ж мовчала й шила.

Ось минуло майже шість років.

П’ять сорочок були готові. На шостій залишався лише один рукав.

Саме тоді старій жінці вдалося переконати раду, що королеву слід вигнати з країни. На світанку її мали відвезти за кордон і більше не дозволяти повернутися.

Уночі королева не спала. Вона шила останню сорочку так швидко, як тільки могла. Голка блищала в світлі свічки. За вікном уже сіріло небо.

Та часу не вистачило. Один рукав залишився незакінченим.

Коли королеву вивели на подвір’я, вона притиснула до грудей шість сорочок.

І раптом у небі почувся сильний шум крил.

Шість білих лебедів кружляли над палацом.

Королева підняла голову. Шість років минули.

Лебеді спустилися просто перед нею. Вона швидко накинула на кожного по сорочці.

Один за одним птахи перетворювалися на юнаків.

Перший брат обійняв сестру. Другий засміявся від радості. Третій упав перед нею на коліна. Четвертий і п’ятий не могли повірити, що чари скінчилися.

Шостий теж став людиною, але замість однієї руки в нього залишилося біле лебедине крило, бо рукав сорочки не був закінчений.

— Сестро, ти врятувала нас, — сказав він. — І цього більш ніж досить.

Тепер дівчина могла говорити.

Вона розповіла чоловікові все: про шістьох братів, прокляття, роки мовчання і про те, чому не могла захистити себе словами.

Брати підтвердили її розповідь.

Король наказав негайно розшукати дітей. Невдовзі їх привезли до палацу живими й здоровими. Коли мати притиснула їх до себе, навіть найсуворіші радники відвернулися, щоб непомітно витерти сльози.

Обман старої жінки викрився. Її позбавили будь-якої влади й наказали назавжди залишити палац.

А шість братів оселилися неподалік сестри. Наймолодший не соромився свого білого крила. Воно нагадувало всім про те, скільки любові, терпіння й сили може вміститися в одному мовчазному серці.

Відтоді в королівстві часто казали: справжня відданість не завжди говорить голосно. Іноді вона день за днем робить свою справу, доки навіть найміцніші чари не відступлять.

Відтоді в королівстві часто казали: справжня відданість не завжди говорить голосно. Іноді вона день за днем робить свою справу, доки навіть найміцніші чари не відступлять.