Швидконогий, Спритнорукий і Гостроокий

Швидконогий, Спритнорукий і Гостроокий

Робоча українська назва: Швидконогий, Спритнорукий і Гостроокий

Жили колись в Естонії заможний господар і його дружина. У них був теплий дім, добрі поля, повна комора зерна й сад, де навесні яблуні стояли білі, мов хмарки. Одного лише бракувало подружжю: вони дуже хотіли, щоб у домі лунав дитячий сміх.

Одного вечора, коли чоловік поїхав у справах, жінка сиділа сама біля вікна. Надворі шелестіли берези, у печі потріскували дрова, а їй усе одно було сумно.

Раптом біля порога щось тихенько зашурхотіло.

Жінка подумала, що то кіт, та побачила маленького лісового чоловічка в зеленій шапочці. Він був завбільшки з глечик, але тримався так поважно, ніби звик розмовляти з королями.

— Не лякайся, — сказав він. — Я почув твоє бажання. Воно щире, тому приніс добру звістку. У вашому домі з’являться троє синів. І кожен матиме особливий дар.

Лісовий гість дав жінці три тонкі червоні нитки.

— Коли діти народяться, поклади одну нитку біля ніг першого, другу біля рук другого, а третю біля очей третього. Нитки лише нагадають: дар стає справжньою силою тоді, коли ним допомагають іншим.

І, сказавши це, маленький чоловічок зник так тихо, наче розчинився у вечірньому тумані.

Минув час, і в родині справді народилися троє хлопчиків. Вони росли здоровими, веселими й дуже схожими один на одного. Та невдовзі батьки помітили: здібності в них зовсім різні.

Один бігав так швидко, що міг наздогнати коня, який вирвався з загону. Його назвали Швидконогим.

Другий умів майструвати все, до чого торкалися його пальці. Зламався замок — полагодить. Порвався чобіт — зашиє. Потрібен стіл — зробить рівний і міцний. Його назвали Спритноруким.

А третій бачив те, чого інші навіть не помічали. Міг розгледіти пташине гніздо на далекій сосні, слід зайця серед листя й маленьку тріщинку в колесі воза. Його назвали Гострооким.

Коли брати виросли, вони сказали батькам:

— Хочемо побачити світ і випробувати свої вміння. Через три роки повернемося сюди й розповімо, чого навчилися.

Батько благословив їх у дорогу, а мати нагадала:

— Пам’ятайте: швидкість, вправність і гострий зір нічого не варті без доброго серця.

Брати розійшлися трьома дорогами.

Швидконогий рушив на схід. Одного дня він дістався королівських пасовищ, де конюхи ледве давали раду великому табуну. Найпрудкіші коні весь час розбігалися, а до вечора їх доводилося шукати по луках і пагорбах.

— Спробую допомогти, — сказав Швидконогий.

Конюхи тільки засміялися.

— Тут п’ятдесят людей не справляються. А ти один?

Та щойно ворота відчинилися і коні рвонули в поле, Швидконогий побіг за ними. Він не гнав тварин і не лякав їх. Просто з’являвся попереду щоразу, коли якийсь кінь звертав надто далеко, і спокійно повертав його до табуна.

До заходу сонця всі коні були на місці.

Король почув про дивовижного пастуха й запросив його на службу. Згодом ім’я Швидконогого знали далеко за межами країни. Якщо треба було терміново доставити лист або знайти заблукалого коня, кликали його.

Спритнорукий тим часом подався на південь. Він працював то в кравця, то в шевця, то в теслі, то в коваля. Де інші бачили складну роботу на тиждень, він знаходив спосіб зробити її за день, але ніколи не поспішав так, щоб річ виходила недбалою.

Одного разу він прийшов у місто, де майстри не встигали підготувати все необхідне до великого королівського свята. Треба було полагодити лави, пошити намети, підкувати коней, зробити ліхтарі й полагодити десятки дверей.

— Дайте мені матеріали й помічників, — сказав Спритнорукий. — Ми встигнемо.

Він розподілив роботу так розумно, що кожен майстер робив те, що вмів найкраще, а сам переходив від одного до іншого й допомагав там, де було найважче. Усе завершили навіть раніше строку.

— Твої руки справді золоті, — сказав король.

— Не руки, — усміхнувся Спритнорукий. — Просто добре, коли кожен знає свою справу й не заважає іншому.

Гостроокий рушив на захід. Довго він не знаходив роботи, де його дар був би справді потрібний. Нарешті почув про дивну біду в одному королівському саду.

Там росла яблуня із золотими яблуками. Щоночі одне з них зникало, хоча навколо дерева стояла варта.

Гостроокий попросив дозволу провести ніч у саду.

Він сховався високо на сусідньому дереві й дивився уважніше, ніж коли-небудь у житті. До півночі нічого не сталося. Потім біля золотого яблука з’явився маленький жовтий метелик.

«Дивно, — подумав Гостроокий. — У холодну ніч метелик не мав би літати».

Він не відводив погляду.

Щойно місяць сховався за хмарою, метелик перетворився на маленького сивого чоловічка. Той потягнувся до яблука.

Гостроокий свиснув варті.

Чоловічок знову став метеликом і спробував полетіти, та Гостроокий уже натягнув навколо гілки легку сітку, яку заздалегідь узяв у садівника. Метелик заплутався в ній.

Коли зійшло сонце, полонений повернув собі людську подобу.

— Навіщо ти крав яблука? — спитав король.

Чоловічок похнюпився.

— Хотів довести, що мої чари сильніші за вашу охорону.

— Тоді доведи, що ти вмієш не лише брати, а й виправляти помилки, — сказав Гостроокий. — Поверни все, що забрав.

Чарівник погодився. Він привів людей до схованки, де лежали золоті яблука, і присягнувся більше не красти. Король відпустив його, а Гостроокого щедро винагородив.

Рівно через три роки брати повернулися додому. Вони привезли подарунки, але найбільше батьки раділи самим синам.

Кілька тижнів вони відпочивали, розповідали про дороги й сміялися над тим, як кожен був упевнений, що саме його пригода найдивовижніша.

Та незабаром до їхнього краю дійшла новина про Північне королівство. Король оголосив три випробування. Той, хто впорається з усіма, отримає велику нагороду й право просити про одне бажання. Королівська донька теж хотіла познайомитися з людиною, яка зможе пройти випробування, але наполягла:

— Ніхто не буде вирішувати за мене, з ким мені дружити чи одружуватися. Спершу я сама поговорю з переможцем.

— Спробуймо разом, — запропонував Швидконогий.

— Разом? — перепитав Гостроокий. — Але ж випробування нібито для одного.

Спритнорукий засміявся:

— Отже, ми покажемо королю, що одна людина не мусить уміти все. Іноді найкраща сила — команда.

Коли вони прибули до Північного королівства, дізналися про перше завдання. Треба було цілий день доглядати за надзвичайно прудкою північною оленицею і ввечері привести її назад до стайні.

— Це моє, — сказав Швидконогий.

Вранці олениця рвонула вперед так, що трава лягла від вітру. Та Швидконогий біг поруч, не відстаючи ні на крок. Коли тварина втомилася й зупинилася біля струмка, він дав їй напитися, погладив по шиї й сказав:

— Ми з тобою не вороги. Побігаємо ще трохи, а ввечері повернемося додому.

Так і сталося. На заході сонця вони спокійно зайшли у двір.

Другого дня треба було замкнути стару палацову браму. Її зачарований засув хапав кожного, хто торкався до нього, й не відпускав до ранку.

— Це моє, — сказав Спритнорукий.

Він оглянув браму, зробив довгу залізну ручку з дерев’яним держаком і причепив її до засуву так, щоб не торкатися чарівного металу руками.

Щойно засув спробував «схопити» його, клацнув лише по порожній залізній рукавичці.

— Не цього разу, — усміхнувся Спритнорукий і спокійно замкнув браму.

Третє випробування мало перевірити точність. На вершині пагорба поставили високу жердину, а на ній — яблуко. Треба було поцілити в яблуко стрілою з великої відстані, не зачепивши ані жердини, ані прапорця, прив’язаного поруч.

У старі часи, казали люди, для такого випробування людину змушували тримати яблуко біля обличчя. Принцеса категорично заборонила цей небезпечний звичай.

— Хоробрість не в тому, щоб ризикувати чужою головою, — сказала вона.

— Це моє, — промовив Гостроокий.

Він довго дивився на яблуко. Вітер був легкий, але поривчастий. Гостроокий почекав, доки листя на деревах завмерло, натягнув тятиву й відпустив.

Стріла просвистіла над долиною і розколола яблуко навпіл.

Люди на площі вибухнули оплесками.

Король запросив переможця до тронної зали.

— Хто з вас пройшов три випробування? — запитав він.

Брати переглянулися.

— Усі троє, — відповів Гостроокий. — Один біг, другий майстрував, третій цілився. Ми не хочемо вдавати, що це зробив хтось один.

Король спочатку здивувався, а потім розсміявся.

— Значить, ви ще й чесні. Це четверте випробування, якого я не придумав, але яке виявилося найважливішим.

Він запропонував кожному нагороду. Швидконогий попросив добрих коней для батьківського господарства. Спритнорукий — майстерню, де молоді ремісники могли б безкоштовно вчитися. Гостроокий попросив дозволу посадити новий сад біля міста, відкритий для всіх дітей.

Королівська донька багато розмовляла з братами й особливо подружилася з Гострооким. Їй подобалося, що він умів помічати не лише далекі дрібниці, а й настрій людей поруч. Через деякий час, коли обоє зрозуміли, що хочуть бути разом, вони справили весілля.

Швидконогий і Спритнорукий часто приїжджали до них у гості. Та й сам Гостроокий не забував дороги до батьківського дому.

І коли троє братів збиралися за одним столом, мати дивилася на них і згадувала маленького лісового чоловічка та його слова.

Дар і справді став силою лише тоді, коли служив не для вихваляння, а для доброї справи.

А ще брати знали дещо, чого не знали в юності: навіть найпрудкіші ноги, найспритніші руки й найгостріші очі іноді потребують допомоги інших.

Бо далеко можна дістатися самому.

Але найдивовижніші речі виходять тоді, коли кожен приносить у спільну справу те, що вміє найкраще.

Але найдивовижніші речі виходять тоді, коли кожен приносить у спільну справу те, що вміє найкраще.