Сім подорожей Синдбада-мореплавця

Сім подорожей Синдбада-мореплавця

СИНДБАД-МОРЕПЛАВЕЦЬ

КАЗКА

У давньому Багдаді жив носій на ім’я Гіндбад. Щодня він переносив важкі кошики й тюки з одного кінця міста в інший. Одного спекотного дня Гіндбад зупинився перепочити біля розкішного будинку. Звідти долинала музика, пахло прянощами й свіжим хлібом, у саду співали птахи.

— От комусь пощастило, — зітхнув носій. — А я весь день працюю, щоб заробити на вечерю.

Його слова почув слуга й запросив усередину.

За великим столом сидів сивобородий господар.

— Я Синдбад-мореплавець, — сказав він. — Ти дивишся на мій дім і думаєш, що багатство саме припливло до моїх дверей. Сідай. Я розповім, якою ціною мені дісталися спокій і достаток.

І Синдбад почав свою історію.

ПЕРША ПОДОРОЖ

У молодості Синдбад успадкував чималі гроші, але витрачав їх так безтурботно, що одного дня зрозумів: якщо нічого не змінити, скоро не залишиться й монети.

Він купив товари, приєднався до купців і вирушив морем торгувати в далеких землях.

Одного дня корабель став біля зеленого острова. Мандрівники зійшли на берег, розпалили вогнище й почали готувати їжу.

Раптом земля здригнулася.

— Назад на корабель! — закричав капітан. — Це не острів!

Те, що всі прийняли за землю, виявилося спиною велетенської морської істоти, яка так довго лежала нерухомо, що на ній виросли трава й мох. Від тепла вогнища вона прокинулася й пірнула.

Синдбад не встиг до корабля. Він опинився у воді, вчепився в дерев’яну дошку й довго тримався на хвилях. Наступного ранку море винесло його на справжній острів.

Там він зустрів людей місцевого короля, а згодом побачив у гавані знайомий корабель. На ньому були його товари. Капітан вважав Синдбада загиблим і зберіг вантаж, щоб передати його родині.

— Та я ж Синдбад! — вигукнув мандрівник.

Коли всі впізнали його, товари повернули власнику. Синдбад вдало ними розпорядився й повернувся до Багдада заможнішим, ніж був.

— Після такого, — сказав він Гіндбаду, — розумна людина мала б більше не сідати на корабель.

— І ви не сідали? — запитав носій.

Синдбад засміявся.

— Недовго.

ДРУГА ПОДОРОЖ

Спокій швидко здався йому надто тихим. Синдбад знову вирушив у море.

На одному безлюдному острові він заснув під деревом. Коли прокинувся, корабель уже зник за обрієм.

Блукаючи островом, Синдбад побачив величезний білий купол. Це було яйце птаха Рух, такого великого, що його крила могли затулити сонце.

Увечері прилетів дорослий Рух. Синдбад обережно прив’язав себе тканиною до його лапи. На світанку птах злетів і переніс мандрівника через гори.

Коли Синдбад відв’язався, то побачив, що опинився в глибокій долині, де між камінням блищали діаманти. Але схили були такі круті, що вибратися з долини майже неможливо.

Раптом зверху почали падати великі шматки м’яса. Синдбад зрозумів старий спосіб збирачів коштовностей: діаманти прилипали до м’яса, великі птахи підхоплювали його й несли до своїх гнізд, а люди вже там відганяли птахів і збирали каміння.

Синдбад наповнив кишені коштовностями, прив’язав себе до одного шматка й разом із ним піднявся з долини.

Коли збирачі побачили людину замість звичайної здобичі, то спершу відсахнулися, а потім допомогли йому дістатися до порту.

Так завершилася друга подорож.

ТРЕТЯ ПОДОРОЖ

Але море знову покликало Синдбада.

Цього разу буря занесла корабель до небезпечного острова. Невеликі волохаті мешканці острова захопили судно, а купців повели вглиб суші.

Невдовзі мандрівники потрапили до велетня, який тримав їх у великому кам’яному домі. Синдбад зрозумів, що чекати допомоги не можна. Уночі друзі відволікли велетня, вислизнули з будинку й зробили плоти.

Вони відштовхнулися від берега саме тоді, коли велетень помітив утечу. Частині мандрівників вдалося дістатися сусіднього острова.

Та й там спокою не було. У густій траві жили величезні змії, і Синдбадові довелося ночувати високо на дереві. Коли нарешті поблизу пройшов корабель, він розмахував тканиною доти, доки моряки його не помітили.

На диво, це був той самий капітан, який колись залишив його сплячим на острові під час другої подорожі. Капітан уже вдруге побачив перед собою людину, яку вважав загиблою.

— Синдбаде, — сказав він, — схоже, море вперто повертає тебе назад.

ЧЕТВЕРТА ПОДОРОЖ

Під час наступної мандрівки корабель розбила буря. Синдбад і кілька людей урятувалися на березі чужої землі. Там їх зустріло плем’я, звичаї якого були незрозумілими й небезпечними. Синдбад помітив, що гостям дають дивну їжу, після якої ті перестають ясно мислити. Він відмовився від неї й при першій нагоді втік.

Довго йшов він уздовж берега, доки не потрапив до мирного королівства. Місцеві вершники їздили на чудових конях, але не знали сідла. Синдбад показав майстрам, як зробити сідло й стремена. Король був у захваті й попросив його залишитися.

Синдбад оселився там, здобув друзів і одружився. Та в країні існував давній суворий звичай: коли помирав один із подружжя, другого відправляли разом із ним у підземну печеру, звідки не було виходу.

Коли дружина Синдбада тяжко захворіла й померла, звичай торкнувся і його.

Мандрівника спустили в печеру з запасом їжі та води. Він не здався. Досліджуючи темряву, Синдбад помітив звіра, який час від часу з’являвся між камінням. Якщо тварина могла приходити й іти, значить, десь був прохід.

Синдбад пішов за нею й знайшов вузьку щілину, що вела до моря.

Так він знову побачив небо.

П’ЯТА ПОДОРОЖ

Після четвертої подорожі Синдбад уже мав власний корабель. Він запросив купців і поплив із ними.

На безлюдному острові вони знайшли величезне яйце птаха Рух. Синдбад попередив:

— Не чіпайте його. Ми тут гості.

Та кілька супутників не послухалися й пошкодили яйце.

Невдовзі небо потемніло від крил двох дорослих птахів. Вони підняли величезні камені й почали скидати їх у море біля корабля. Хвилі стали такими сильними, що судно розбилося.

Синдбад знову дістався берега.

На острові він зустрів немічного на вигляд старця. Той попросив:

— Перенеси мене через струмок.

Синдбад посадив його собі на плечі. Та старий міцно обхопив його ногами й не захотів злазити. День за днем він змушував Синдбада носити себе островом.

Мандрівник почав думати, як звільнитися. Він зібрав виноград, зробив міцний сік і запропонував старцеві. Той випив занадто багато, розслабив хватку й заснув. Синдбад обережно вибрався й утік.

Згодом його підібрав корабель. В іншій землі він побачив, як люди збирають кокоси: вони кидали дрібні камінці в мавп, а ті сердилися й жбурляли вниз кокоси. Синдбад швидко навчився цьому незвичайному промислу, назбирав товару й знову повернувся до Багдада.

ШОСТА ПОДОРОЖ

— Невже ви після цього знову попливли? — не витримав Гіндбад.

— Сам дивуюся, — відповів Синдбад.

Шоста подорож привела його до найнебезпечнішого місця. Сильна течія потягла корабель до високої кам’яної гори, біля якої лежали уламки багатьох суден. Вибратися морем було неможливо.

На березі траплялися коштовні камені, але їжа закінчувалася, і жодні скарби не могли замінити хліба й води.

Синдбад помітив річку, що зникала в темній печері під горою.

— Якщо вода кудись тече, вона може вивести мене звідси, — вирішив він.

Із уламків він зробив невеликий пліт, узяв трохи їжі й коштовностей та дозволив течії нести себе в темряву.

Довго навколо не було нічого, крім шуму води. Потім Синдбад заснув.

Прокинувшись, він побачив сонце й людей на березі. Річка винесла його в прекрасну країну Серендіб.

Місцевий король вислухав історію Синдбада й прийняв його з великою пошаною. Коли мандрівник зібрався додому, король передав дари правителю Багдада, каліфу Гаруну ар-Рашиду.

Синдбад повернувся й урочисто передав подарунки.

СЬОМА І ОСТАННЯ ПОДОРОЖ

Після шостої мандрівки Синдбад твердо вирішив більше не виходити в море.

Та одного дня каліф покликав його.

— Ти знаєш дорогу до Серендібу й там тебе пам’ятають. Відвези мою відповідь королю та подарунки.

Відмовити було важко, і Синдбад вирушив востаннє.

Дорога до Серендібу минула добре. Король прийняв лист каліфа й щедро подякував посланцеві.

На зворотному шляху корабель Синдбада захопили морські розбійники. Мандрівник втратив майно й опинився далеко від дому. Йому довелося служити купцеві, який торгував слоновою кісткою.

Купець наказав Синдбаду спостерігати за слонами в лісі. Але Синдбад не хотів без потреби шкодити тваринам.

Одного дня величезне стадо оточило дерево, на якому він сидів. Один зі слонів обережно підняв Синдбада хоботом, посадив собі на спину й поніс у глибину лісу.

Там була велика природна долина, де лежали старі бивні слонів, що завершили свій вік природно.

Синдбад зрозумів: тварини ніби показували людям, що за слоновою кісткою не треба полювати.

Він розповів про це купцеві. Той зрадів знахідці й сказав:

— Ти приніс мені більше користі, ніж я міг сподіватися. Відтепер ти вільний, а частина прибутку твоя.

Так Синдбад нарешті повернувся до Багдада.

Він замовк і подивився на Гіндбада.

— Бачиш, друже, за кожною коштовністю в цьому домі для мене стоїть пам’ять про бурю, темну печеру або ніч на чужому березі. Я навчився цінувати не скарби, а повернення додому.

— Тепер я розумію, — сказав Гіндбад. — Коли бачиш тільки кінець чужого шляху, легко подумати, що дорога була легкою.

Синдбад усміхнувся й запросив його приходити ще. Відтоді вони часто обідали разом, і старий мореплавець допоміг носієві влаштувати життя так, щоб важка праця не забирала в нього всі сили.

А сам Синдбад більше не шукав пригод.

Кажуть, інколи він усе ж виходив увечері на дах свого будинку, дивився туди, де за містом починалися дороги до моря, і прислухався до вітру.

Та коли вітер ніби кликав його в нову подорож, Синдбад лише сміявся:

— Ні, друже. Сім разів було цілком достатньо.

— Ні, друже. Сім разів було цілком достатньо.