Сімон, друг змій

Сімон, друг змій

Робоча українська назва: Сімон, друг змій

Точне першоджерело: The Golden Maiden, and other folk tales and fairy stories told in Armenia — A. G. Seklemian, Project Gutenberg #46944 — https://www.gutenberg.org/ebooks/46944

Колись біля підніжжя гори Арарат жив молодий пастух на ім’я Сімон. Він пас отару на широких схилах, знав кожну стежку між камінням і вмів по одному подиху вітру вгадати, чи буде до вечора дощ.

Сімон не боявся змій. Він знав: якщо не чіпати їх і не заганяти в кут, вони першими не шукатимуть сварки. Коли бачив змію на стежці, просто відводив овець убік і казав:

— Іди своєю дорогою, сусідко. А ми підемо своєю.

Одного спекотного дня Сімон почув за пагорбом крики. Він побіг туди й побачив дивну картину. На вузькій дорозі зупинилася група мандрівників, а кілька розбишак перегородили їм шлях. Вони кричали, кидали каміння й не дозволяли людям пройти.

Серед мандрівників була молода жінка з дітьми. Сімон не знав, хто вони і звідки, але бачив одне: вони потребують допомоги.

Він став між ними й нападниками, міцно сперся на пастушу палицю та сказав:

— Дорога велика. Місця вистачить усім. Відійдіть і дайте людям пройти.

Розбишаки тільки засміялися. Та Сімон не відступив. Він голосно покликав пастухів із сусіднього схилу, а сам так упевнено тримався, що нападники зрозуміли: легкої здобичі не буде. Покричавши ще трохи, вони нарешті подалися геть.

Мандрівники подякували Сімонові й рушили далі. Молода жінка на прощання довго дивилася йому в очі, наче хотіла запам’ятати обличчя свого рятівника.

Минуло кілька тижнів. Сімон збирався до Алеппо у справах і вирушив у дорогу. Якось опівдні він сів перепочити біля джерела. Раптом земля ніби легенько хитнулася під ногами, повітря навколо задзвеніло, і Сімон на мить заплющив очі.

Коли відкрив їх, то вже стояв у просторій печері, освітленій золотавим світлом. По кам’яних стінах вилися дивовижні візерунки, а навколо, куди не глянь, лежали й повзли змії. Великі й маленькі, темні й сріблясті, смугасті, золоті, зелені.

Сімон завмер.

Перед ним підняв голову величезний старий змій із блискучою короною.

— Не бійся, Сімоне, — промовив він людським голосом. — Я цар змій. Ти допоміг моїй невістці та моїм онукам, коли вони були в небезпеці. Я кликав тебе сюди, щоб подякувати.

Сімон уклонився.

— Я не знав, хто вони, — відповів він. — Просто побачив, що їм потрібна допомога.

— Саме тому твій вчинок і має ціну, — сказав цар.

Він наказав принести Сімонові золото й коштовне каміння, а потім додав:

— Можеш попросити ще один дар. Лише один. Подумай добре.

Сімон замислився. Багатства перед ним і так було більше, ніж він будь-коли бачив. Що ще можна попросити?

І тут він згадав, скільки разів дивився на птахів у небі, на собак біля вогнища, на коней, овець і навіть маленьких мурашок та думав: про що вони говорять між собою?

— Я хотів би розуміти мову тварин, птахів і всіх живих істот, — сказав він.

Цар змій уважно подивився на нього.

— Це великий дар. І він має умову. Ти зможеш чути й розуміти їх, але не матимеш права переказувати людям те, що почув завдяки цьому дару. Пообіцяй берегти чужі таємниці.

— Обіцяю, — відповів Сімон.

Цар торкнувся його чола кінчиком хвоста.

У ту ж мить печера зникла.

Сімон знову сидів біля джерела. Поряд стояла його торба, а в ній лежало золото, подароване царем змій.

Повернувшись додому, Сімон одразу зрозумів, що дар справжній.

Щойно він увійшов у двір, пес біля воріт ліниво потягнувся й сказав іншому псові:

— Нарешті господар повернувся. А я вже думав, доведеться самому стерегти курей від тієї рудої лисиці.

Сімон від подиву мало не впустив торбу.

На даху горобці сперечалися через крихту хліба. Кури обговорювали, де краще сховатися від спеки. Старий ослик бурчав, що молодий кінь надто пишається новою вуздечкою.

Сімонові хотілося сміятися від радості.

Він показав дружині золото й сказав:

— Це нагорода за добрий вчинок у дорозі. Тепер нам не доведеться хвилюватися про зиму.

Дружина зраділа, але незабаром помітила щось дивне.

То Сімон раптом усміхнеться, коли ніхто не сказав нічого смішного. То переставить мішок із зерном саме перед тим, як уночі почнеться дощ. То випустить курей раніше, ніж на подвір’я прийде сусідський хлопчик із жменею проса.

— Звідки ти все знаєш? — питала вона.

— Просто вчасно здогадуюся, — відповідав Сімон.

Та що більше вона придивлялася, то більше хотіла почути правду.

Одного вечора Сімон засміявся, почувши, як півень поважно пояснює курчатам, що сонце сходить щоранку виключно тому, що він вчасно кукурікає.

— Що тебе так розвеселило? — запитала дружина.

— Нічого важливого.

— Ні, скажи. Ти щось від мене приховуєш.

— Я не можу цього пояснити.

— Чому не можеш? Хіба ти мені не довіряєш?

Сімон любив дружину й не хотів, щоб вона думала, ніби між ними виросла стіна. Під її наполегливими запитаннями він нарешті необачно сказав:

— Гаразд. Завтра все розповім.

Та вночі не міг заснути.

У дворі пес тихо сказав півневі:

— Біда. Наш господар пообіцяв розкрити те, чого не має права розкривати. Він думає, що так доведе свою любов.

Півень помовчав, а тоді відповів:

— Дивна річ. Люди інколи вважають, що довіра означає знати абсолютно все. А хіба ми менше любимо сонце тому, що не знаємо, куди воно йде вночі?

Пес зітхнув.

— Але ж він уже пообіцяв.

— Поспішна обіцянка не повинна штовхати до ще більшої помилки, — сказав півень. — Треба мати сміливість визнати: «Я пообіцяв те, чого не мав права обіцяти».

Сімон почув ці слова й довго сидів у темряві.

Уранці він покликав дружину.

— Я мушу сказати тобі важливу річ, — почав він. — Учора я пообіцяв розповісти таємницю. Але це була неправильна обіцянка. Я не можу її виконати.

Дружина насупилася.

— Отже, ти мені не довіряєш?

— Навпаки. Я довіряю тобі настільки, що хочу сказати правду про те, чого не можу сказати. Золото я отримав чесно, як подяку за допомогу. Я не зробив нічого поганого. Але є слово, яке я дав раніше, і воно не належить лише мені. Якщо я його порушу, ціна буде надто великою.

Вона мовчала.

Сімон продовжив:

— Ти маєш право питати. А я маю право мати межу там, де чужа таємниця або дане слово. Любов не повинна вимагати небезпечного доказу.

Дружина ще трохи помовчала, а потім тихо сказала:

— Я так хотіла знати все, що перестала слухати тебе. Пробач. Я більше не буду змушувати тебе говорити те, чого ти не можеш.

— І ти мене пробач, — відповів Сімон. — Я мав одразу сказати це спокійно, а не давати обіцянку, якої не можу дотримати.

Вони обійнялися.

Саме в цю мить із даху пролунав урочистий голос півня:

— Ку-ку-рі-ку! Ну от, нарешті люди додумалися поговорити словами!

Сімон не втримався й усміхнувся.

Дружина глянула на нього, теж усміхнулася й сказала:

— Я навіть не питатиму, що там таке.

Відтоді Сімон беріг свій незвичайний дар і не використовував його, щоб підслуховувати заради цікавості. Якщо знання могло допомогти комусь уникнути біди, він діяв обережно. Якщо ж чув чужу дрібну таємницю, залишав її там, де вона й була.

А тварини швидко зрозуміли: цьому чоловікові можна говорити поруч, бо він уміє не лише слухати, а й берегти почуте.

І, кажуть, саме тому змії ще довго вважали Сімона своїм другом.

І, кажуть, саме тому змії ще довго вважали Сімона своїм другом.