Скупий супутник

Скупий супутник

Робоча українська назва: Скупий супутник

Текст

Колись двоє чоловіків вирушили разом до далекого міста. Дорога мала тривати кілька днів, тому кожен узяв із собою торбу з хлібом, сиром, сушеними плодами та горіхами.

Першого подорожнього звали Арам, другого — Вардан.

Перед дорогою вони домовилися:

— Спершу їстимемо з твоєї торби, Араме, — запропонував Вардан. — А коли вона спорожніє, відкриємо мою. Так простіше, ніж щодня ділити все навпіл.

— Домовилися, — відповів Арам.

Перші дні минули добре. Увечері вони сідали біля дороги, Арам діставав їжу і клав перед обома.

— Бери ще шматок, — казав він.

— Дякую, друже, — відповідав Вардан.

На третій день торба Арама спорожніла.

Опівдні вони зупинилися біля струмка.

Вардан сів у затінку, розв’язав свою торбу й дістав свіжий корж.

Арам простягнув руку.

— Ну ось, тепер їмо твоє.

Вардан швидко затягнув мотузку на торбі.

— Моє?

— Так. Ми ж домовлялися.

— Я передумав.

Арам спершу вирішив, що це жарт.

— Не сміши. Половину дороги ми їли мою їжу.

— Саме тому я тепер повинен берегти свою, — сказав Вардан. — Раптом її не вистачить мені до міста?

— А мені?

— Треба було краще рахувати.

Арам не повірив власним вухам.

— Я ділився з тобою щодня.

— І це було твоє рішення.

Вардан відламав шматок коржа й почав їсти.

Арам просив хоча б трохи хліба, але супутник не поступився.

Нарешті Вардан підвівся.

— Я піду швидше. До міста ще далеко.

І залишив Арама самого на дорозі.

Арам ішов скільки міг. Пив воду зі струмків, зривав кілька кислих ягід, але надвечір зовсім знесилився.

Коли вже сутеніло, він побачив біля дороги старий покинутий млин.

Дах у нього протікав, колесо давно не крутилося, двері висіли криво. Та всередині було сухо.

— Переночую тут, — вирішив Арам. — А вранці щось придумаю.

На стіні висів старий бубон. У кутку стояла велика дерев’яна засіка для зерна. Арам заліз у неї, вкрився плащем і спробував заснути.

Опівночі двері млина рипнули.

Усередину зайшов ведмідь.

Арам завмер.

За кілька хвилин прийшов вовк. А потім — лис.

Троє звірів сіли посеред млина, ніби старі знайомі, що зібралися поговорити.

— Ну що, ведмедю, — запитав вовк, — як ти живеш, коли їжі мало?

— Непогано, — відповів ведмідь. — На північному схилі росте коріння, яке можна їсти. Треба лише знати, яке саме. Воно солодкувате й дуже поживне.

«Запам’ятаю», — подумав голодний Арам.

Лис звернувся до вовка:

— А ти чого такий похмурий?

— Ніяк не можу підійти до отари біля Зеленого Села, — поскаржився вовк. — Її стереже великий чорний пес. Уважний, сміливий, нікого близько не підпускає.

— То й добре, — сказав ведмідь. — Отари й треба стерегти.

— Може й добре, — буркнув вовк. — До речі, біля тієї кошари росте рідкісна гірська трава. Люди її майже не помічають, бо вона ховається між камінням. Кажуть, старі знахарі використовували її у відварах для відновлення сил після довгої хвороби.

Арам насторожився.

Він чув у селах, що син правителя в далекому місті вже багато місяців слабував і лікарі не могли повернути йому сили.

Тепер ведмідь запитав лиса:

— А в тебе які новини?

Лис гордовито махнув хвостом.

— Я, друзі, не такий сильний, як ви, зате вмію знаходити цікаві речі. Під старим платаном неподалік заховано глечик зі старими монетами. А ще один — просто під порогом цього млина.

Арам ледь не ахнув.

Звірі ще трохи поговорили, а потім почали вкладатися спати просто посеред млина.

Арам зрозумів: якщо вони залишаться до ранку, він не зможе вибратися.

Тоді він обережно простягнув руку до бубна, що висів поруч, і раптом заграв:

Бум-бум! Дзень! Бум-бум-бум!

Ведмідь підскочив.

Вовк завертів головою.

Лис вигукнув:

— Люди! Свято! Ховаймося!

І всі троє миттю вискочили з млина.

Арам почекав, доки навколо стане тихо. Потім виліз із засіки.

Насамперед він знайшов під порогом глечик. Там справді були монети.

Але замість того, щоб забрати все, Арам узяв лише кілька.

— Цього вистачить на дорогу й їжу, — сказав він. — Чуже золото легко перетворює голод на жадібність.

На світанку він пішов на північний схил і знайшов коріння, про яке говорив ведмідь. Обережно спробував маленький шматочок, а потім поїв і відчув, як повертаються сили.

Далі він вирушив до Зеленого Села.

Біля кошари його зустрів великий чорний пес.

— Спокійно, друже, — сказав Арам і не зробив жодного різкого руху.

Вийшов пастух.

— Чого тобі?

Арам пояснив, що шукає незвичайну гірську траву, яка росте біля кошари. Пастух знав її.

— Моя бабуся збирала таку, — сказав він. — Але не бери багато. Рослина рідкісна.

Разом вони знайшли кілька кущиків. Арам узяв лише стільки листя, скільки дозволив пастух, і залишив коріння в землі.

— Щоб виросла знову, — пояснив він.

Пес тим часом сидів поруч і уважно спостерігав.

— Добрий сторож, — сказав Арам.

— Найкращий, — гордо відповів пастух.

Діставшись міста, Арам дізнався, що син правителя справді довго хворіє. Він не назвав себе лікарем і не став обіцяти дива.

— Я почув про одну гірську рослину, — сказав він придворним цілителям. — Можливо, ви знаєте її і зможете вирішити, чи вона вам потрібна.

Серед старших лікарів знайшовся чоловік, який одразу впізнав траву.

— Я шукав її багато місяців! — вигукнув він. — Вона рідкісна, але в старих книгах про неї справді є згадка.

Лікарі самі приготували безпечний відвар і доглядали за хворим юнаком. Минув час, і той почав набиратися сил.

Правитель хотів щедро нагородити Арама.

— Проси золота, землю, будинок.

Арам подумав.

— Дайте мені стільки, щоб перевезти сюди родину й відкрити маленький заїжджий двір для подорожніх. І ще дозвольте посадити ту корисну траву в палацовому саду, щоб її не доводилося щоразу шукати в горах.

Правителю сподобалася ця відповідь.

Так Арам отримав невеликий будинок біля дороги. Там завжди стояв глечик із водою, а в печі пікся хліб. На дверях він повісив просту табличку:

«Подорожній не має залишатися голодним біля чужого столу».

Минуло кілька місяців.

Одного дня до заїзду зайшов виснажений мандрівник. Це був Вардан.

Він довго шукав роботу в різних містах, витратив запаси й тепер ледве мав за що купити вечерю.

Побачивши Арама, Вардан остовпів.

— Ти? Як ти тут опинився? Звідки в тебе цей будинок?

Арам посадив його за стіл і поставив перед ним тарілку гарячої юшки.

— Спершу поїж.

Вардан їв мовчки. Коли тарілка спорожніла, він знову запитав:

— Як тобі так пощастило?

Арам розповів про млин, звірів, коріння, траву й заховані монети.

Очі Вардана загорілися.

— Отже, під млином ще є золото?

— Я не знаю, — відповів Арам. — І не думаю, що це найважливіша частина історії.

Та Вардан уже майже не слухав.

Тієї ж ночі він пішов до старого млина.

Заліз у зернову засіку й став чекати.

Опівночі знову прийшли ведмідь, вовк і лис.

Лис одразу принюхався.

— Минулого разу хтось нас підслухав. А потім зникли монети. Сьогодні спершу все перевіримо.

Звірі обійшли млин.

Вардан сидів так тихо, як міг, але від страху чхнув.

— Ага! — вигукнув лис.

Вардан вискочив із засіки й кинувся до дверей.

Ведмідь грізно тупнув лапою. Вовк загарчав. Лис погнався слідом, намагаючись схопити край його плаща.

Вардан мчав так швидко, що загубив торбу, шапку й один черевик. Він не зупинявся аж до самого світанку.

Коли нарешті повернувся до міста, виглядав так, ніби змагався з вітром і програв.

Арам побачив його біля воріт.

— Знайшов золото?

Вардан похитав головою.

— Ні. Ледь себе знайшов.

Арам усміхнувся й подав йому воду.

Вардан довго мовчав.

— Я думав, що твоя удача почалася з глечика монет, — сказав він нарешті.

— Ні, — відповів Арам. — Вона почалася в той момент, коли я почув корисну пораду й вирішив використати її так, щоб нікому не нашкодити.

Вардан опустив очі.

— А я колись залишив тебе голодним заради кількох коржів.

— Було.

— І ти все одно нагодував мене.

— Бо я добре пам’ятаю, що таке йти дорогою голодним.

Наступного ранку Вардан не пішов шукати скарби. Він попросив у Арама роботу в заїзді.

Спочатку носив воду й колов дрова. Потім навчився пекти хліб. І щоразу, коли до дверей заходив утомлений подорожній, Вардан сам ставив перед ним тарілку.

Кажуть, минуло чимало часу, перш ніж він перестав рахувати кожен шматок, відданий іншому. Але зрештою перестав.

А стару дорожню домовленість він запам’ятав на все життя:

коли ділиш дорогу з кимось, важливо ділити не лише легкі кілометри, а й хліб, відповідальність і турботу.

коли ділиш дорогу з кимось, важливо ділити не лише легкі кілометри, а й хліб, відповідальність і турботу.