Слон і черепаха

Слон і черепаха

Робоча українська назва: Слон і черепаха

Колись у широкій теплій землі, де після дощу трава швидко зеленіла, жив великий Слон.

Він був сильний, важкий і дуже пишався тим, що майже нічого не боявся.

Одного дня над рівниною зібралися хмари, і прийшов Дощ.

Краплі застукотіли по листю, напоїли суху землю, наповнили маленькі заглибини водою. Звірі зраділи.

А Слон підняв хобот і сказав:

– Мені твоя допомога не дуже потрібна. Я великий. Я знайду воду й без тебе.

Дощ здивувався.

– Справді?

– Авжеж, – відповів Слон. – Я сам про себе подбаю.

Дощ нічого не сказав. Він просто пішов далі, за далекі пагорби.

Минув день. Потім другий. Потім ще кілька.

Сонце світило все гарячіше. Калюжі зникли. Струмки стали тоненькими. Трава пожовкла.

Слон ходив від одного місця до іншого, але води знаходив дедалі менше.

Спочатку він бурчав:

– Нічого страшного.

Потім сказав:

– Завтра точно знайду більше.

А згодом зрозумів, що навіть найбільшому звірові важко сперечатися зі спекою.

На високій гілці сидів Гриф.

– Чи не знаєш ти, як покликати Дощ? – запитав Слон.

Гриф розправив крила.

– Я добре бачу землю здалеку, але не вмію наказувати хмарам.

Тоді Слон звернувся до Ворони.

Ворона була маленька, зате уважна. Вона знала, коли вітер змінює напрямок, де збираються хмари й коли повітря пахне вологою.

– Допоможи, – попросив Слон уже не так гордо.

Ворона злетіла високо, покружляла над рівниною й покликала своїм гучним голосом.

Незабаром вітер приніс темні хмари.

Почався дощ.

Звірі раділи, підставляли мордочки краплям, а Слон стояв мовчки й пив воду з великої калюжі.

Та спека швидко повернулася. Вода в дрібних западинах знову висохла, і зрештою на всю околицю залишилася одна велика лагуна.

Слон подивився на неї й вирішив:

– Я знайшов цю воду. Значить, вона моя.

Біля берега сиділа Черепаха.

– Черепахо, – сказав Слон, – постережи лагуну, поки я піду пошукаю їжу. Нікому не дозволяй пити.

Черепаха здивовано підняла голову.

– Нікому?

– Нікому, – повторив Слон і пішов.

Незабаром до води прийшла Жирафа.

– Добрий день, Черепахо. Я страшенно хочу пити.

Черепаха зітхнула.

– Слон сказав, що вода його.

Жирафа відійшла.

Потім прийшла Зебра.

– Можна хоч кілька ковтків?

– Слон заборонив, – відповіла Черепаха.

Після Зебри приходили антилопи, шакал та інші звірі. Усі були спраглі, і щоразу Черепасі ставало дедалі незручніше.

Вона дивилася на повну лагуну й думала:

«Хіба вода може належати лише одному, коли спрагу відчувають усі?»

Нарешті до берега прийшов Лев.

– Чому ніхто не п’є? – запитав він.

Черепаха повторила слова Слона.

Лев довго дивився на воду, потім на звірів, які чекали неподалік.

– Слон великий, – сказав він. – Але лагуна більша за одного Слона. І спрага теж не питає, хто сильніший.

Черепаха задумалася.

Потім повільно кивнула.

– Пийте. Тільки обережно. Не каламутьте воду й залиште достатньо для всіх.

Звірі по черзі підійшли до лагуни. Ніхто не штовхався. Жирафа пила з одного боку, Зебра з другого, маленькі антилопи чекали своєї черги. Навіть шакал цього разу поводився чемно.

Коли повернувся Слон, він одразу помітив сліди біля води.

– Хто пив із моєї лагуни? – прогримів він.

Черепаха не сховалася в панцир.

– Усі, кому була потрібна вода.

– Але я наказав тобі стерегти її для мене!

– Я стерегла воду, – спокійно сказала Черепаха. – Саме тому й не дала їй стати причиною сварки.

Слон розсердився.

– Ти така маленька, а сперечаєшся зі мною?

Черепаха підняла очі.

– Я маленька. Але навіть маленька істота знає, що дощ падає не для одного звіра.

Усі замовкли.

Слон глянув на суху траву, на втомлених тварин, на Ворону, яка допомогла повернути дощ, і нарешті на лагуну.

Він згадав, як недавно сам вихвалявся, що може обійтися без Дощу.

– Мабуть, я знову вирішив, що все можу сам, – тихо сказав він.

Черепаха усміхнулася.

– Великим теж іноді потрібне нагадування.

Слон набрав хоботом води, напився, а потім відійшов убік, звільняючи місце маленьким звірям.

– Гаразд, – сказав він. – Нехай п’ють усі. Але бережімо лагуну разом.

Відтоді біля води встановили просте правило: кожен може пити, але ніхто не повинен марнувати воду чи відганяти інших.

А коли над рівниною знову з’являлися хмари, Слон більше не казав, що Дощ йому не потрібний.

Він піднімав хобот до неба й промовляв:

– Ласкаво просимо. Тепер я знаю: навіть найбільший не живе сам по собі.

А Черепаха сиділа біля берега й тихенько усміхалася.

Бо іноді найважливішу думку вимовляє не той, у кого найгучніший голос.

Бо іноді найважливішу думку вимовляє не той, у кого найгучніший голос.