Сміхотлива Інґебйорг

Сміхотлива Інґебйорг

Дуже давно, на далекому острові серед холодного моря, жили король, королева та двоє їхніх дітей — Торвальд і його молодша сестра Інґебйорг.

Інґебйорг мала одну особливість: вона сміялася часто й щиро. Сміялася, коли чайка крала рибу просто з кошика кухаря. Сміялася, коли вітер надував плащ Торвальда, мов вітрило. Сміялася навіть тоді, коли сама перечіплялася через край килима, а потім вставала й урочисто вклонялася, ніби так і було задумано.

— Колись твій сміх урятує цілий замок, — жартував брат.

— А може, навіть королівство, — відповідала Інґебйорг і сміялася ще голосніше.

Коли діти підросли, їхня мати померла після тяжкої хвороби. У палаці надовго стало тихо. Король дуже сумував, а згодом, думаючи і про дітей, і про справи країни, одружився вдруге.

Нову королеву звали Ґуда. Вона прибула здалеку. Спочатку була лагідною, та час від часу в її погляді з’являвся дивний страх, ніби вона прислухалася до наказів, яких ніхто інший не чув.

Невдовзі королю довелося відплисти допомогти сусідній країні. Перед дорогою він узяв Ґуду за руки й сказав:

— Бережи Торвальда й Інґебйорг. Вони найдорожчі мені у світі.

— Берегтиму, — тихо відповіла королева.

Кілька днів усе було добре. А потім Ґуда стала неспокійною. Вночі вона виходила до вікна, дивилася в бік моря й шепотіла:

— Я не хочу… Не примушуй мене…

Одного ранку вона покликала дітей на берег.

— Ходімо шукати мушлі, — сказала вона.

День був ясний. Море блищало, а хвилі перекочували рожеві й білі мушлі по мокрому піску.

Інґебйорг назбирала цілий оберемок водоростей і поклала їх собі на голову.

— Дивись, Торвальде! Я морська королева!

— Тоді я твій головний радник, — відповів брат.

Інґебйорг так розсміялася, що навіть Ґуда на мить усміхнулася.

Та за кілька кроків на піску лежав великий квадратний камінь.

Королева підійшла до нього й прошепотіла:

— Відчинися, каменю.

Камінь розсунувся, наче скриня, і всередині виявилася простора порожнина.

— Що це? — здивувався Торвальд.

Але відповіді не було. Раптом невидима сила підхопила дітей, посадила всередину, і камінь зачинився.

— Ґудо! — закричала Інґебйорг.

Та камінь уже покотився до води й поплив по хвилях, ніби маленький човен.

Спочатку дітям було страшно. Усередині було темно, а ззовні чулося лише море: бух… ш-ш-ш… бух… ш-ш-ш…

— Ми виберемося, — сказав Торвальд. — Ти чула, що сказала Ґуда?

— «Відчинися, каменю».

— Запам’ятай ці слова.

Вони пливли довго. Нарешті камінь перестав гойдатися.

Торвальд прислухався.

— Здається, ми біля берега.

Інґебйорг набрала повні груди повітря й голосно сказала:

— Відчинися, каменю!

Кришка розсунулася.

Перед ними лежав незнайомий острів.

Діти вибралися на пісок, назбирали сухих гілок і зробили собі невеличкий притулок між камінням. Воду вони знайшли в чистому струмку, ягоди — на схилі, а Торвальд умів плести прості пастки для риби. Найважче було з вогнем.

Одного дня Торвальд побачив далеко в долині дим.

— Чекай тут, — сказав він сестрі. — Піду попрошу вогню.

За пагорбом стояла стара хатина. У ній жила самотня чаклунка. Торвальд не наважився заходити, бо почув, як вона бурмоче:

— Де ж ті діти? Їх давно мали прислати до мене…

Торвальд здогадався: ця жінка знала про них.

Він тихенько взяв кілька вуглинок із жаровні біля дверей і повернувся до сестри.

Так минуло кілька днів. Щоранку Торвальд приносив вогонь, а Інґебйорг берегла його до ночі. Та одного вечора пішов дощ і залив багаття.

— Завтра я піду з тобою, — сказала Інґебйорг.

— Не можна. Та чаклунка небезпечна.

— Я сидітиму тихо-тихо.

— Ти?

— Я!

— І не засмієшся?

Інґебйорг затулила рот обома долонями.

— Навіть якщо побачиш щось кумедне?

Дівчинка урочисто кивнула.

Наступного ранку вони пішли разом. Підійшли до хатини й визирнули з-за кам’яної стіни.

Чаклунка саме намагалася змісти попіл у відро. Але вітер крутився по хатині й щоразу здував попіл їй просто на ніс. Вона сердито чхала:

— Апчхи! Та що ж це таке? Апчхи!

Інґебйорг міцно затиснула рот.

Чаклунка знову замахнулася мітлою.

Хмара попелу злетіла вгору, і на її сивій голові утворилася величезна сіра «корона».

Інґебйорг більше не витримала.

— Хі-хі… ха-ха-ха!

Чаклунка різко обернулася.

— Ось ви де!

За мить вона вже стояла перед дітьми. Торвальд спробував відвести сестру назад, але чаклунка змахнула хусткою, і ноги дітей наче обплутали невидимі мотузки.

— Нарешті, — сказала вона. — Поживете в мене, поки я вирішу, що з вами робити.

Вона зачинила їх у маленькій комірчині. Їжу приносила справно, та двері тримала замкненими.

— Це все через мій сміх, — засмутилася Інґебйорг.

— Ні, — відповів Торвальд. — Через чаклунку. А сміх нам ще знадобиться.

Уночі брат помітив у стіні старий дерев’яний кілочок. Він розхитував його довго-довго, аж поки витягнув. За кілочком ховався вузенький отвір, крізь який можна було просунути руку й дістати засув.

Клац!

Двері відчинилися.

Діти вибралися надвір і побігли до моря.

Та позаду вже почувся голос чаклунки:

— Стояти!

Торвальд побачив попереду вузький рів, через який вони щойно перестрибнули.

— Інґебйорг, ставай за каменем!

Чаклунка бігла до них, розмахуючи старою чарівною палицею.

І тут вітер підхопив її довгу хустку й закрутив навколо голови.

— Куди ви поділися? Нічого не бачу!

Інґебйорг визирнула з-за каменя. Чаклунка тупцювала перед ровом, намагаючись зняти хустку, а її палиця раз у раз стукала по власних черевиках.

Дівчинка пирснула.

— Хі-хі!

— Мовчи! — прошепотів Торвальд.

Але було пізно.

— Ага! Я вас чую! — закричала чаклунка й кинулася на голос.

Вона ступила просто в м’яку купу моху на краю рову й ковзнула вниз. Не розбилася, лише сіла у вогку траву з таким сердитим виглядом, що Інґебйорг знову розсміялася.

Чаклунка замахнулася палицею, та та вдарилася об камінь і тріснула навпіл.

У ту ж мить над островом прогримів грім.

Хатина чаклунки здригнулася. Дим зник. Невидимі чари, що висіли над островом, розтанули, ніби туман під сонцем.

А сама чаклунка раптом стала звичайною старою жінкою.

— Моє чаклунство! — ахнула вона.

— А ми йдемо додому, — сказав Торвальд.

Діти повернулися до берега.

Минуло ще кілька тижнів. Вони навчилися підтримувати вогонь, збирали ягоди, ловили рибу, плели кошики з трави. А ввечері Торвальд грав на сопілці, яку завжди носив із собою, а Інґебйорг підспівувала.

Одного ранку на обрії з’явилися кораблі.

— Грай голосніше! — вигукнула Інґебйорг.

Торвальд заграв.

Мелодія полетіла над водою.

Один корабель повернув до острова.

На палубі стояв їхній батько.

За кілька хвилин діти вже були в його обіймах.

Король слухав їхню розповідь мовчки. Коли почув про чарівний камінь, чаклунку й Ґуду, його обличчя стало суворим.

Та Торвальд сказав:

— Мені здається, Ґуда сама когось боялася.

— Вона весь час була ніби не собою, — додала Інґебйорг.

Коли кораблі повернулися додому, король не став одразу звинувачувати королеву. Він попросив її розповісти правду.

Ґуда довго мовчала, а тоді заплакала.

— Та стара чаклунка тримала мене під чарами ще з юності, — призналася вона. — Я намагалася опиратися, але щоразу, коли вона наказувала, страх ставав сильнішим за мене. Я зробила жахливу річ і щодня шкодувала про це.

— Її палиця зламалася, — сказав Торвальд. — Чари скінчилися.

Ґуда подивилася на дітей.

— Я не прошу вас забути. Лише дозвольте мені довести, що тепер я можу чинити правильно.

У залі стало тихо.

І тоді Інґебйорг згадала чаклунку в моху, її перекошену корону з хустки, тріснуту палицю… і раптом тихенько засміялася.

Спершу Торвальд здивовано глянув на неї. Потім усміхнувся. За ним усміхнувся батько.

А Інґебйорг підійшла до Ґуди й сказала:

— Я ще трохи на тебе сердита. Але почати спочатку можна.

Відтоді в палаці знову часто лунав сміх. Не той, що висміює когось, а той, після якого стає легше дихати.

Торвальд багато років потому любив повторювати:

— Я ж казав, що її сміх колись урятує королівство.

— Ні, — відповідала Інґебйорг. — Королівство врятувала правда.

І, подумавши мить, додавала:

— Але сміх теж трохи допоміг.

— Але сміх теж трохи допоміг.