Снігова королева

Снігова королева

Робоча українська назва: Снігова королева

Колись давно один лихий чарівник вигадав дивне дзеркало. У ньому все добре й прекрасне ставало крихітним і непомітним, а все недобре, смішне чи потворне виростало вдесятеро. Усмішка здавалася кривлянням, добра людина — наївною, а гарна квітка — жалюгідною бур’яниною.

Чарівник страшенно пишався своєю вигадкою. Його учні носили дзеркало світом і реготали, дивлячись, як воно перекручує все навколо. Нарешті вони вирішили підняти його високо-високо, аж до самого неба.

Та чим вище вони летіли, тим сильніше дзеркало тремтіло в руках. Раптом воно вислизнуло, впало й розлетілося на мільйони уламків.

Відтоді крихітні скалки рознесло по всьому світу. Деякі були дрібніші за піщинку. Коли така скалка потрапляла людині в око, вона починала бачити насамперед погане. А якщо уламок проникав у серце, воно ставало холодним, наче шматочок льоду.

У великому місті жили двоє дітей — Кай і Герда. Їхні родини мешкали в сусідніх будинках так близько, що з вікна до вікна майже можна було подати руку. Між дахами стояли дерев’яні ящики з трояндами. Улітку діти сиділи біля квітів, читали книжки, слухали бабусині казки й вигадували власні пригоди.

Кай і Герда любили одне одного, як найрідніші друзі.

Узимку вікна вкривалися морозними візерунками. Одного вечора бабуся розповіла їм про Снігову королеву.

— Вона летить разом із хуртовиною, — сказала бабуся. — Сніжинки кружляють навколо неї, наче білі бджоли.

Кай притулився до вікна.

— Якби вона прийшла, я посадив би її біля теплого каміна. Побачили б, чи така вже вона страшна!

Герда засміялася, та в ту мить за вікном майнула велика сніжинка. Вона росла просто на очах, доки не стала схожою на високу жінку в білому вбранні. Її обличчя було прекрасне, але дуже спокійне, ніби вирізане з льоду.

За мить видіння зникло.

Прийшла весна. Троянди знову розквітли.

Одного дня Кай раптом скрикнув:

— Ай! Наче щось потрапило в око… І в грудях коле.

Герда кинулася до нього, але нічого не побачила. Вона не знала, що саме цього дня дві мікроскопічні скалки чарівного дзеркала знайшли Кая: одна потрапила в око, друга — в серце.

І Кай почав змінюватися.

— Які безглузді ці троянди, — сказав він. — Одна крива, друга з плямою.

— Але ж учора вони тобі подобалися, — здивувалася Герда.

— Учора я просто не дивився як слід.

Він став кепкувати з бабусиних історій, перекривляти сусідів і сміятися, коли Герді було прикро. Найбільше його приваблювали правильні форми: гострі сніжинки, рівні лінії, холодні візерунки. Вони здавалися йому досконалими.

Настала зима. Хлопці прив’язували маленькі санчата до великих возів і каталися вулицями. Якось Кай побачив чудові білі сани. На них сиділа постать у хутрі, а довкола сипався блискучий сніг.

Кай прив’язав свої санчата ззаду.

Білі сани поїхали швидше.

— Гей! Зупиніться! — крикнув Кай.

Та місто вже залишилося позаду. Вітер засвистів. Кай захотів відв’язати мотузку, але не зміг.

Постать повернулася.

Це була Снігова королева.

— Ти змерз? — запитала вона.

Вона торкнулася його чола. Холод пройшов крізь Кая, але відтепер він майже не відчував морозу.

Снігова королева поцілувала його ще раз, і спогади про Герду, троянди та дім стали далекими-далекими, наче сон.

Так Кай полетів із нею на північ.

У місті тим часом усі шукали хлопчика. Санчата не знайшли, і люди вирішили, що він загубився десь далеко. Прийшла весна, але Кай не повернувся.

Герда не могла повірити, що його більше немає.

— Він живий, — повторювала вона. — Я його знайду.

Вона вдягла свої найміцніші черевички й пішла до річки.

— Річко, ти не забрала Кая? — запитала вона. — Якщо знаєш, де він, допоможи мені.

Герда сіла в маленький човен біля берега. Мотузка випадково вислизнула, і течія понесла човен униз. Спершу дівчинка злякалася, та потім вирішила:

— Може, річка показує мені дорогу.

Незабаром вона побачила хатинку в саду. Там жила стара жінка, яка знала трохи чарів.

Стара нагодувала Герду, розчесала їй волосся й так полюбила свою маленьку гостю, що подумала: «Нехай поживе в мене. Тут їй буде добре».

Вона торкнулася Гердиного волосся чарівним гребінцем, і дівчинка на деякий час забула, кого шукає.

У саду завжди було літо. Росли тюльпани, лілії, дзвіночки й маки. Тільки троянд не було: стара сховала їх, боячись, що вони нагадають Герді про дім.

Та одного дня Герда побачила на капелюшку господині намальовану троянду.

Серце дівчинки здригнулося.

— Троянди! А де троянди у вашому саду?

Вона почала шукати, і її сльоза впала на землю. Із землі одразу піднявся трояндовий кущ.

Герда все пригадала.

— Кай! Я ж шукаю Кая!

Вона попрощалася зі старою й побігла далі. За межами саду вже була осінь. Герда зрозуміла, скільки часу минуло.

На полі їй трапився чорний ворон.

— Кар-р! Кого ти шукаєш?

Герда розповіла про Кая.

— Можливо, я бачив твого хлопчика, — сказав ворон. — У нашому палаці живе юнак, який нещодавно одружився з принцесою. Він розумний, сміливий, і з’явився невідомо звідки.

Гердине серце затремтіло від надії.

Ворон провів її до палацу. Уночі Герда тихенько зайшла до спальні молодого принца. Вона підняла лампу й побачила… не Кая.

Дівчинка заплакала.

Принц і принцеса прокинулися. Почувши її історію, вони не розсердилися. Навпаки, дали їй теплий одяг, харчі та карету, щоб вона могла продовжити подорож.

Та в лісі карету оточила зграя розбійників. Вони забрали коней і коштовні речі, а Герду привели до свого табору.

Серед розбійників була дівчинка приблизно Гердиного віку. Вона була різка, смілива й звикла командувати всіма.

— Ти тепер спатимеш біля мене, — заявила вона. — І розповіси, навіщо їхала через ліс сама.

Коли Герда розповіла про Кая, розбійницька дівчинка довго мовчала.

У загорожі стояв північний олень.

— Я знаю Снігову королеву, — сказав він, почувши розмову. — Її палац далеко на півночі, в Лапландії. Можливо, хлопчик там.

Розбійницька дівчинка насупилася.

— Якщо це правда, тобі треба їхати.

Вона відчинила загорожу.

— Біжи, оленю. Відвези Герду на північ. І дивись, не загуби її!

А Герді дала теплі рукавиці та трохи їжі.

Олень мчав день і ніч. Ліси рідшали, земля ставала білою, а небо — величезним. Нарешті вони дісталися маленької хатини лапландки.

Жінка вислухала їх і написала кілька слів на сушеній рибині, бо паперу не мала.

— Везіть це фінці. Вона мудра й знає шлях до палацу.

Фінка жила в такій теплій хатині, що Герда відразу порожевіла від жару. Олень попросив:

— Дай дівчинці силу дванадцяти богатирів. Тоді вона переможе Снігову королеву!

Фінка похитала головою.

— Більшої сили, ніж у неї вже є, я дати не можу.

— Якої сили? — здивувався олень.

— Вона пройшла пів світу не заради золота й не заради слави. Вона йде, бо любить друга й не хоче його покинути. Саме це й веде її вперед.

Фінка пояснила, де починаються землі Снігової королеви.

Олень поніс Герду далі. Та біля межі крижаного царства мусив зупинитися: хуртовина стала такою сильною, що він більше не міг іти.

— Далі ти сама, — сумно сказав олень.

Герда залишилася серед снігу. На ній навіть не було тих теплих рукавиць: вона забула їх у поспіху.

Раптом сніжинки навколо почали рости. Вони перетворювалися на дивних білих звірів і вершників.

Герда злякалася, але не повернула назад. Вона склала руки й тихо згадала все добре, що знала: бабусину молитву, троянди біля вікна, літній сміх Кая.

І тоді їй здалося, що поряд ідуть світлі постаті, які прикривають її від крижаного вітру. Снігові примари розступилися.

Перед Гердою постав палац.

У ньому не було дверей, які треба було відчиняти, ні вогню, ні затишку. Стіни складалися зі снігу, а величезні зали сяяли холодним північним світлом.

У самому центрі лежало замерзле озеро, розколоте на тисячі однакових шматків.

Там сидів Кай.

Він був блідий від холоду, але цього не помічав. Перед ним лежали крижинки. Він складав із них фігури та слова.

Снігова королева сказала йому:

— Коли складеш слово «вічність», станеш вільним.

І Кай уже довго намагався виконати завдання.

Снігової королеви саме не було в палаці. Вона полетіла над теплими країнами, щоб посипати вершини гір снігом.

— Каю! — покликала Герда.

Хлопчик підняв голову.

Він дивився на неї байдуже.

— Хто ти?

У Герди заболіло серце.

Вона підбігла й обняла його.

— Це я, Герда. Я так довго тебе шукала.

Вона заплакала. Теплі сльози впали Каю на груди й ніби розтопили крижинку, що сиділа в його серці.

Кай раптом теж заплакав.

Сльоза вимила уламок із його ока.

Він подивився на Герду вже по-справжньому.

— Гердо…

І все згадав: маленькі вікна, троянди, бабусю, літні дні.

— Гердо! Де ж ти була? А де був я?

Вони сміялися й плакали водночас.

Навколо крижинки почали рухатися. Вони ковзали по озеру, кружляли, ніби танцювали, а тоді самі склалися в потрібне слово:

ВІЧНІСТЬ.

Кай став вільним.

Діти взялися за руки й пішли з палацу. На зворотній дорозі їм знову допомогли олень, лапландка й фінка. Десь далеко Герда згадала розбійницьку дівчинку й усміхнулася, думаючи, що та, напевно, вже вирушила в нову пригоду.

Коли Кай і Герда повернулися до свого міста, була весна.

Вони піднялися старими сходами й побачили знайомі вікна. Ящики з трояндами знову стояли між будинками.

Бабуся сиділа в кімнаті й читала біля вікна.

— Ви повернулися, — тільки й сказала вона, обіймаючи дітей.

Кай і Герда сіли біля троянд. Вони раптом помітили, що стали старшими. Дорога змінила їх. Та коли вони дивилися одне на одного, то бачили тих самих друзів, які колись сиділи тут улітку й слухали казки.

Кай торкнувся троянди.

— Вона красива, — сказав він.

Герда усміхнулася.

І цього разу жодне криве дзеркало не могло переконати його в протилежному.

І цього разу жодне криве дзеркало не могло переконати його в протилежному.