Сніговик

Сніговик

Робоча українська назва: Сніговик

Одного зимового ранку діти вибігли на подвір’я й побачили, що за ніч випало стільки снігу, що все довкола стало білим і тихим.

— Будуємо сніговика! — вирішили вони.

Скачали велику снігову кулю, потім меншу, а зверху поставили круглу голову. Очі зробили з темних камінців, рот — з маленьких гілочок, а замість носа встромили морквину.

— Треба ще щось для поважності, — сказав хлопчик і приніс стару палицю.

Так на подвір’ї з’явився новенький Сніговик.

Він стояв рівно, дивився просто перед собою й почувався дуже важливо.

Надвечір сонце почало сідати, небо стало рожевим, а мороз ущипнув двір за щоки.

— Гарна погода, — подумав Сніговик. — От би вона завжди була такою.

Поблизу будки лежав старий дворовий пес. Він давно жив у цьому домі й бачив не одну зиму.

— Гав, — сказав пес. — Новенький?

— Саме так, — гордо відповів Сніговик. — А ти хто?

— Я сторожу двір. Колись жив у будинку, біля печі. Тепер люблю свіже повітря.

Сніговик зацікавився.

— Що таке піч?

Пес підвів голову.

— О, піч — це тепло. Справжнє тепло. Усередині неї горить вогонь, а від неї вся кімната стає затишною. Узимку люди сідають поруч, гріють руки, сушать рукавиці й п’ють гарячий чай.

Сніговик нічого не зрозумів, але слово «тепло» здалося йому дивним і загадковим.

Наступного ранку двері будинку відчинилися. На мить Сніговик побачив усередині кімнати червоне мерехтіння.

— Це вона? — спитав він у пса.

— Хто?

— Піч!

— Вона сама.

Сніговик не міг відірвати погляду від вікна. Коли вечоріло, за склом знову з’являлося тепле світло.

— Я хочу підійти ближче, — сказав він.

Пес аж сів.

— Не раджу.

— Чому?

— Бо для тебе тепло — зовсім не те саме, що для мене. Ти зроблений зі снігу.

— А що з того?

— Сніг любить мороз.

Сніговик задумався. Йому важко було повірити, що щось таке красиве й затишне може бути для нього небезпечним.

Дні минали. Він усе частіше дивився на вікно.

Коли люди проходили повз, Сніговик чув уривки розмов:

— Яка холоднеча!

— Швидше додому, до печі.

— Нічого кращого за тепло немає.

«Бачиш, — думав він, — усі її люблять. Чому ж я не можу?»

Одного дня Сніговик сказав псові:

— Якби я міг рухатися, то зайшов би до будинку.

— І дуже швидко пошкодував би, — відповів пес.

— Ти просто не розумієш моєї мрії.

— Можливо. Але я розумію сніг.

Уночі вдарив сильний мороз. Зірки сяяли так яскраво, що подвір’я здавалося срібним.

Сніговик був задоволений. Він став ще міцнішим і рівнішим.

— Ось бачиш, — сказав пес. — Це твоя погода.

Та вже за кілька днів вітер змінився.

З даху закапало.

Крап.

Крап.

Крап.

— Що це? — насторожився Сніговик.

— Весна нагадує про себе, — сказав пес.

— Не хочу ніякої весни.

— Вона все одно прийде.

Сонце піднімалося вище. Сніг на доріжках став м’яким. Біля паркану з’явилася перша темна смужка землі.

Сніговик відчув, що його боки вже не такі тверді.

— Песе, зі мною щось відбувається.

— Ти танеш потроху.

— І що буде далі?

Пес підійшов ближче.

— Вода піде в землю, у струмки, у річку. А наступної зими, хто знає, може, знову повернеться снігом.

Сніговик подумав.

— Тобто я не зникаю зовсім?

— У природі мало що зникає зовсім. Більше змінюється.

Того дня двері будинку знову відчинилися. Піч світилася всередині червоним теплом.

Сніговик дивився на неї довго.

А потім несподівано сказав:

— Здається, тепер я розумію.

— Що саме?

— Я весь час думав: якщо щось гарне для інших, воно неодмінно має бути гарним і для мене. Але мені потрібне інше.

Пес махнув хвостом.

— Розумна думка для того, хто ще недавно не знав, що таке піч.

Наступного ранку діти вибігли на подвір’я.

— Наш Сніговик став менший!

Вони поправили йому морквяний ніс і підклали трохи свіжого снігу з тіньового куточка.

— Тримайся ще трішки, — сказала дівчинка.

Сніговику стало приємно.

Та весну зупинити неможливо.

Дні ставали довшими. По жолобах бігла вода. Горобці голосніше цвірінькали на даху.

Сніговик поволі ставав нижчим.

Одного вечора він уже ледь височів над землею.

— Песе, — покликав він.

— Я тут.

— Я радий, що був Сніговиком.

— А я радий, що ти стояв у нашому дворі.

— І навіть піч тепер мені подобається. Здалеку.

Пес тихо гавкнув, наче засміявся.

Уночі пішов теплий дощ.

А вранці на місці Сніговика лишилася калюжка, морквина, кілька камінців і стара палиця.

Діти зібрали все до кошика.

— Наступної зими збудуємо нового, — сказали вони.

Пес подивився на воду, що тоненькою цівкою бігла до саду.

— Може, нового, — подумав він. — А може, частинка старого теж повернеться.

За кілька тижнів подвір’я вже зеленіло. Біля того місця, де стояв Сніговик, проклюнулася перша трава.

Пес ліг поруч на сонці й прикрив очі.

У будинку тихо потріскувала піч, але тепер вона вже не була головною дивовижею світу.

Бо весна принесла свої дива.

А кожна пора року, як виявилося, мала щось прекрасне саме для тих, кому вона підходить.

А кожна пора року, як виявилося, мала щось прекрасне саме для тих, кому вона підходить.