Снігуронька

Снігуронька

Робоча українська назва: Снігуронька

Джерело: Charles John Tibbitts (ed.), Folk-Lore and Legends: Russian and Polish (1890), «Snyegurka», Project Gutenberg #49249 — https://www.gutenberg.org/ebooks/49249

Жили в одному селі Іван і Марія. Хата в них була тепла, садок доглянутий, у коморі вистачало борошна, а на подвір’ї ходили кури. Та найбільше подружжя мріяло про дитину.

Увечері вони часто сиділи біля вікна й слухали, як у сусідських дворах сміються діти.

– От би й у нашій хаті лунав такий сміх, – тихо казала Марія.

Іван брав її за руку.

– Може, колись так і буде.

Однієї зими випало багато снігу. Він лежав пухкими білими заметами на дахах, на тинах і на гілках яблунь. Мороз був ясний, небо синє, а сонце так блищало на снігу, що все навколо мерехтіло сріблом.

Після обіду Іван і Марія вийшли на подвір’я.

– Давай зліпимо снігову дівчинку, – запропонувала Марія. – Хоч трохи повеселимося.

Вони скачали велику снігову кулю, потім меншу. Зробили тоненькі руки, маленький ніс, очі з темних ягід горобини. Марія виліпила довгу косу, а Іван накрив голову снігової дівчинки старою вовняною хустинкою.

– Яка гарна, – сказала Марія. – Наче жива.

І тут сталося диво.

Снігова дівчинка ворухнула пальцями.

Іван завмер.

Марія навіть перестала дихати.

Дівчинка кліпнула очима, обережно ступила зі снігового пагорбка й усміхнулася.

– Мамо? Тату?

Марія обняла її, але одразу відсахнулася від здивування: дівчинка була прохолодна, наче перша сніжинка на долоні, та зовсім не крижана.

– Як же тебе звати? – запитав Іван.

Дівчинка подивилася на білий двір.

– Снігуронька.

Так у їхній хаті з’явилася донька.

Снігуронька росла не по днях, а ніби разом із зимою. Спершу була маленькою, а за кілька тижнів уже бігала селом із дітьми, каталася на санчатах і залишала на снігу легкі сліди.

Вона найбільше любила морозні ранки.

Коли інші діти ховали носи в шарфи, Снігуронька вибігала на двір і сміялася:

– Послухайте, як сніг співає під ногами!

Їй подобалося ловити сніжинки, дивитися на візерунки на шибках і слухати, як заметіль гуде в комині.

Іван зробив їй маленькі дерев’яні санчата. Марія зв’язала блакитний шарфик. Сусідські дівчата навчили її плести стрічки в косу й водити хороводи.

У домі нарешті стало так весело, як колись мріялося Іванові й Марії.

Та зима не буває вічною.

Одного дня з даху впала перша крапля.

Кап.

Потім друга.

Кап-кап.

Сонце піднялося вище, на дорозі з’явилися темні смуги землі, а з-під снігу визирнула торішня трава.

Усі в селі раділи весні.

Усі, крім Снігуроньки.

Вона стала тихішою. Вдень сиділа в затінку, а надвечір виходила надвір і довго дивилася на останні білі острівці снігу біля парканів.

– Донечко, ти захворіла? – питала Марія.

– Ні, мамо. Просто сонце дуже тепле.

– Може, хочеш нову сукню?

– Ні.

– Може, медових коржиків?

Снігуронька усміхалася, щоб не засмучувати матір.

– Дякую. Я просто трохи втомилася.

Весна перейшла в літо. Сади зацвіли й відцвіли, на луках піднялася висока трава. Снігуронька тепер гуляла рано-вранці або ввечері. Особливо любила прохолодний дощ.

Коли з неба падали великі краплі, вона вибігала на ґанок і простягала руки.

А одного разу пройшла коротка літня злива з дрібним градом. Маленькі крижані кульки застрибали по землі, і Снігуронька вперше за багато тижнів засміялася так дзвінко, як узимку.

Іван із Марією перезирнулися.

Вони вже розуміли: їхня донька належить не лише їм. У ній жила сама зима.

Настало літнє свято. Молодь і діти пішли на луг збирати квіти, плести вінки й співати пісень. Увечері мали запалити невелике святкове вогнище.

Подруги прийшли по Снігуроньку.

– Ходімо з нами! Будемо плести вінки з волошок.

Снігуронька похитала головою.

– Там буде жарко.

– Увечері стане прохолодніше, – вмовляли дівчата. – Ми триматимемося разом.

Марія не хотіла відпускати доньку, але бачила, як та дивиться на подруг.

– Іди, якщо хочеш. Тільки не примушуй себе робити те, від чого тобі страшно чи погано.

Снігуронька обняла матір.

– Добре.

На лузі було красиво. Дівчата плели вінки, хлопці носили сухі гілки, над травою літали світлячки. Снігуронька зробила собі вінок із білих ромашок і синіх волошок.

Коли стемніло, запалили маленьке вогнище.

Полум’я тихо потріскувало.

Діти по черзі перестрибували через нього там, де вогонь був зовсім низький. Вони сміялися й кликали Снігуроньку.

– Тепер ти!

Вона підійшла ближче.

Від жару щоки в неї стали рожевими. Вона відступила.

– Я не знаю, чи зможу.

– Не треба, якщо не хочеш, – сказала одна з подруг.

Снігуронька подивилася на небо. Там уже світив молодий місяць.

Потім поглянула на вогонь, на друзів, на вінок у своїх руках.

– Я хочу спробувати, – тихо сказала вона. – Але по-своєму.

Вона дочекалася, поки полум’я стане зовсім низеньким, узяла подруг за руки, розбіглася й легко перестрибнула через край вогнища.

У ту ж мить над луком повіяв дивно прохолодний вітер.

Полум’я пригнулося.

Квіти в руках дівчат затремтіли.

А Снігуронька раптом стала легкою, прозорою, ніби ранковий туман.

– Не бійтеся, – почули друзі її голос.

Навколо неї закружляли крихітні срібні іскри. Вони не були попелом. Вони нагадували сніжинки, хоча стояло літо.

Ще мить, і дівчинка розтанула в прохолодній білій імлі, що піднялася над травою й попливла до неба.

На землі залишився тільки її вінок.

Діти налякалися й побігли по Івана та Марію.

Подружжя прийшло на луг. Марія притиснула до грудей вінок доньки й заплакала.

Іван довго дивився туди, де в темному небі пливла тонка біла хмаринка.

– Ми знали, що вона прийшла до нас зі снігу, – сказав він. – Але так хотілося, щоб вона залишилася назавжди.

Марія витерла сльози.

– Любов не стає меншою від того, що не може втримати когось біля себе.

Минуло літо. Потім осінь розмалювала листя золотом, а одного ранку Марія прокинулася й побачила на вікні тоненький крижаний візерунок.

Він був схожий на дівочу косу.

– Іване, подивись.

Іван торкнувся скла.

За вікном падав перший сніг.

І тоді вони обоє почули дуже тихий сміх. Наче десь далеко за садом бігла їхня Снігуронька й ловила сніжинки долонями.

Відтоді кожної зими Іван і Марія виходили в перший сніг на подвір’я. Вони не чекали, що донька знову стане такою, як раніше. Але знали: щось від неї завжди повертається разом із морозом, білим небом і тихим шелестом снігу.

А навесні вони не сумували на кожну краплю з даху.

Бо зрозуміли просту річ: у природі все приходить у свій час і все змінюється. Зима не може залишитися назавжди, але й не зникає назавжди.

І коли на шибках розквітали срібні візерунки, Марія усміхалася й казала:

– Доброї ночі, Снігуронько.

А за вікном сніг тихенько світився в місячному промінні.

А за вікном сніг тихенько світився в місячному промінні.