Солодка каша

Солодка каша

Робоча українська назва: Солодка каша

Жили колись у маленькому будиночку на краю села дівчинка Марічка та її мама. Вони любили одна одну, тримали оселю в чистоті й уміли радіти найпростішим речам: сонячному ранку, теплому дощу, стиглому яблуку на старій яблуні.

Та одного року врожай був невдалий. Запаси швидко закінчилися, і одного ранку мама зазирнула в комору, перевернула останній мішечок та сумно похитала головою.

— Сьогодні в нас майже нічого не лишилося, — сказала вона. — Та не журися, донечко. Щось неодмінно придумаємо.

Марічка бачила, що мама намагається усміхатися, хоча їй нелегко. Тож дівчинка взяла кошик і пішла до лісу. Вона сподівалася знайти ягоди, горіхи або хоч кілька їстівних корінців.

У лісі було тихо. Сонце пробивалося крізь листя золотими плямами, десь стукав дятел, а на галявині метелики кружляли над травою.

Марічка вже хотіла повертатися, коли побачила біля старого дуба бабусю в сірій хустці. Бабуся сиділа на пеньку й тримала в руках маленький глиняний горщик.

— Добрий день, дитино, — привіталася вона. — Чому ти така замислена?

Марічка чемно відповіла й розповіла, що вдома закінчилися харчі.

Бабуся уважно вислухала її, а тоді простягнула горщик.

— Візьми його. Він невеличкий, зате незвичайний.

Марічка здивовано подивилася всередину. Горщик був порожній.

— А що він уміє?

— Коли захочеш каші, постав його на стіл і скажи: «Вари, горщику, вари!» Тоді він зварить солодку, духмяну кашу. А коли каші буде досить, скажи: «Годі, горщику, годі!» І він одразу зупиниться.

— Невже так просто?

— Саме так, — усміхнулася бабуся. — Тільки пам’ятай обидві фрази.

Марічка подякувала, притисла горщик до грудей і побігла додому.

— Мамо, дивись, що я принесла!

Вона поставила горщик на стіл і сказала:

— Вари, горщику, вари!

Спершу нічого не сталося. Мама вже хотіла запитати, чи це часом не звичайний горщик, аж раптом усередині тихенько забулькало.

Буль-буль-буль.

З’явився солодкий запах молока, меду та кориці. Каша піднялася майже до краю, густа, тепла й ніжна.

Марічка швидко сказала:

— Годі, горщику, годі!

І горщик слухняно стих.

Мама скуштувала ложечку.

— Оце так диво! — засміялася вона. — Такої смачної каші я ще не їла.

Відтоді вони більше не боялися голоду. Коли настав час сніданку чи вечері, Марічка промовляла чарівні слова, і горщик варив рівно стільки каші, скільки було потрібно.

Минуло кілька днів.

Якось Марічка пішла до сусідки віднести клубок ниток. Мама лишилася вдома сама. Незабаром вона зголодніла й подумала:

«Навіщо чекати Марічку? Я ж бачила, як усе робиться».

Вона поставила горщик на стіл і впевнено сказала:

— Вари, горщику, вари!

Горщик одразу забулькав. Каша піднялася, наповнила його по вінця, і мама наклала собі повну миску.

— Смачно! — сказала вона. — Тепер досить.

А горщик продовжував варити.

Буль-буль-буль.

— Ну… досить, — повторила мама.

Каша піднялася над краєм і повільно потекла на стіл.

— Зупинися, горщику!

Горщик не зупинився.

Мама згадувала чарівні слова.

— Стій! Годі варити! Досить каші! Припини негайно!

Та жодна фраза не допомагала.

Каша стекла зі столу на підлогу. Мама підсунула миску. Вона наповнилася за мить. Тоді відро. Потім найбільшу каструлю.

А горщик усе варив.

Незабаром каша заповнила кухню по кісточки.

Мама вилізла на ослін.

— Ой лишенько… Яке ж було друге чарівне речення?

Каша піднялася ще вище.

Мама перебралася на стілець, зі стільця — на лаву, а з лави — на підвіконня. Вона вже не сердилася на горщик. Їй навіть стало смішно.

— Та ти, бачу, вирішив нагодувати не тільки нас, а й усе село!

Каша тим часом витекла через двері у двір. Курка здивовано ступила лапкою в теплу солодку масу, кудкудакнула й швидко вилетіла на тин. Кіт одним стрибком опинився на дровітні. Пес заліз на бочку й дивився звідти так поважно, ніби саме він керував рятувальною операцією.

Каша поповзла доріжкою до сусіднього будинку.

— Що там у вас коїться? — вигукнула сусідка.

— Чарівний сніданок вийшов з-під контролю! — відповіла мама.

Сусіди вибігли з ложками, мисками, глечиками й кошиками. Вони намагалися зачерпувати кашу, але горщик варив швидше, ніж усе село встигало їсти.

І ось на дорозі з’явилася Марічка.

Вона зупинилася й широко розплющила очі.

Вулиця перед їхнім будинком стала білою й пухкою, наче її засипало не снігом, а теплою солодкою кашею.

— Мамо! — покликала Марічка. — Що сталося?

— Я забула слова! — гукнула мама з вікна.

Марічка підняла поділ сукні, обережно пробралася ближче й голосно сказала:

— Годі, горщику, годі!

І тієї ж миті стало тихо.

Ні булькання. Ні нової каші. Тільки ціле море вже звареної.

Кілька секунд усі мовчали. А потім хтось засміявся. За ним інший. І невдовзі реготало все село.

— Ну що ж, — сказала старенька сусідка, витираючи сльози від сміху. — Сьогодні вечерю нікому готувати не доведеться.

Люди принесли тарілки, кухлі та миски. Частину каші роздали тим, у кого вдома було мало харчів. Частину віднесли подорожнім. Частину з’їли просто на вулиці, сидячи на лавках і розповідаючи одне одному кумедні історії.

А щоб пройти через найбільш «кашунисті» місця, доводилося буквально проїдати собі доріжку ложками.

Увечері мама обійняла Марічку.

— Тепер я точно запам’ятаю обидві фрази.

— Я теж, — засміялася дівчинка. — Перша починає диво, а друга допомагає вчасно його зупинити.

Відтоді горщик і далі служив їм вірою й правдою. Та мама більше ніколи не промовляла першого чарівного речення, доки не була цілком певна, що пам’ятає друге.

А в селі ще довго згадували день, коли солодкої каші було стільки, що нею можна було нагодувати, здавалося, цілий світ.

А в селі ще довго згадували день, коли солодкої каші було стільки, що нею можна було нагодувати, здавалося, цілий світ.