Солом’яний бичок

Солом’яний бичок

Робоча українська назва: Солом’яний бичок

Жили собі дід та баба. Жили небагато, але дружно. Дід працював від ранку до вечора, а баба пряла льон, поралася в хаті й завжди знаходила спосіб не сумувати навіть тоді, коли в коморі залишалася сама жменька крупи.

Одного вечора баба відклала прядку й сказала:

— Діду, зроби мені бичка.

Дід аж окуляри поправив.

— Бичка? Звідки ж я тобі живого бичка візьму?

— А ти зроби солом’яного.

— Солом’яного? — здивувався дід ще більше.

— Солом’яного. А боки йому трохи смолою намасти, щоб міцніший був.

Дід похитав головою, але сперечатися не став.

— Ну, коли вже надумала, то хай буде по-твоєму.

Назбирав він сухої соломи, зв’язав тугий тулуб, приладнав чотири ноги, хвостик, ріжки. Баба дала два круглі ґудзики на очі. А тоді дід обережно намастив боки липкою смолою.

Вийшов бичок хоч і солом’яний, зате напрочуд поважний.

— Оце красень! — зраділа баба.

Уранці взяла вона прядку й повела бичка в степ.

Сіла біля горбочка, почала прясти та примовляти:

— Пасись, пасись, бичку, поки я пряду ниточку. Пасись, пасись, бичку…

Сонце пригріло. Вітер тихенько погойдував траву. Бабині очі самі заплющилися.

Аж тут із лісу вийшов ведмідь.

Побачив бичка й здивувався:

— Ти хто такий?

А солом’яний бичок відповідає рівним голосом:

— Я бичок-третячок, із соломи бочок, смолою підмальований.

— Смолою? — пожвавішав ведмідь. — Оце добре! Я в хащах боком об гілля зачепився, шерсть скуйовдилася. Дай трішки смоли, пригладжу.

— Бери, — сказав бичок.

Ведмідь притулив лапу до смоляного боку.

— Ой… липне.

Спробував відтягнути лапу — не виходить. Другою вперся — і друга прилипла.

— Та що ж це за бичок такий! — забурчав ведмідь.

Бичок мовчки рушив додому й потяг ведмедя за собою.

Прокинулася баба — немає бичка.

— Ой лишенько! Чи не пішов сам до хати?

Прибігла додому, а біля воріт стоїть солом’яний бичок, а поруч ведмідь намагається відліпити лапи.

— Діду, дивись, кого наш бичок привів!

Дід допоміг ведмедеві звільнитися від смоли й суворо запитав:

— Навіщо ти хапав нашого бичка?

Ведмідь знітився.

— Хотів лише смоли взяти. Не подумав, що можу його пошкодити. Відпустіть мене, а я принесу вам меду. У лісі знаю дупло, де бджоли мають повні стільники.

— Якщо мед візьмеш так, щоб і бджолам залишилося, — сказав дід, — то домовилися.

Ведмідь пообіцяв і пішов.

Наступного ранку баба знову повела бичка в степ.

— Пасись, пасись, бичку, поки я пряду ниточку…

І знов задрімала.

Тут із-за сосен вибіг сірий вовк.

— Ти хто?

— Я бичок-третячок, із соломи бочок, смолою підмальований.

— Смолою? Дай трохи. Я продирався крізь колючі кущі й боки подряпав.

— Бери.

Вовк торкнувся бичка — і прилип.

Смикнувся раз, другий, третій.

— Ой-йой! Та відпусти ж!

А бичок уже неквапно йде до хати й тягне вовка за собою.

Дід звільнив і вовка.

— Чужого без дозволу брати не годиться, — сказав він.

— Знаю, — відповів вовк. — Дозвольте виправитися. Я знаю пастуха, якому часто допомагаю знаходити овець, що відбилися від отари. Попрошу його поділитися з вами вовною на теплу ковдру.

— Оце вже добра справа, — сказали дід із бабою.

На третій день до бичка прибігла лисиця.

— Який гарненький! Хто ти?

— Я бичок-третячок, із соломи бочок, смолою підмальований.

— Смолою? Ой, а можна крапельку? У мене хвостик після дощу зовсім розтріпався.

— Бери.

Лисиця торкнулася боком — і теж прилипла.

— От тобі й крапелька! — зітхнула вона.

Бичок привів її додому.

Лисиця одразу сказала:

— Я зрозуміла. Треба було спершу спитати як слід, а не хапати. Відпустіть мене, і я принесу вам яєць від знайомої господині. Я часто відганяю від її курника ворон, тож вона мене знає.

Дід засміявся:

— Дивись, лисичко, щоб без хитрощів.

— Без хитрощів, — пообіцяла вона.

А наступного дня трапився заєць. Він так поспішав, що наскочив на бичка й приклеївся пухнастим боком.

— Я не навмисне! — одразу закричав заєць. — Я взагалі не збирався нічого брати!

Баба обережно допомогла йому відчепитися.

— Тоді й відшкодовувати нічого не треба, — сказала вона.

А заєць подумав і відповів:

— Все одно принесу вам капусти. У мене неподалік город, урожай цього року добрий. Просто так, на гостинець.

Минуло кілька днів.

Рано-вранці біля дверей почулося:

Туп-туп-туп.

Дід виглянув — стоїть ведмідь із кошиком медових стільників.

— Як обіцяв. Бджолам залишив удосталь.

Не встигли подякувати, як за ворітьми озвався пастух. Він приніс великий згорток чистої вовни.

— Сірий вовк розповів, що винен вам послугу. Ось вовна на ковдру.

За ним прийшла господиня з кошиком яєць.

— Лисиця три вечори відганяла ворон від мого двору. Сказала, що це для вас.

А останнім прискакав заєць із капустиною такою великою, що сам ледве виглядав з-за неї.

— Ох і важка! — задихався він. — Але обіцяв гостинець!

Баба накрила стіл. Мед пахнув літом, у печі вже пікся пиріг, а дід розмотував м’яку вовну.

— От бачиш, — сказав він бабі, — дивного бичка ти надумала.

— Зате корисного, — усміхнулася вона.

Сам солом’яний бичок ще довго стояв біля хати. Щоправда, з часом сонце висушило смолу, вітер розтріпав солому, і одного дня дід розібрав його та відніс солому в хлів на підстилку.

Але баба ще багато років любила згадувати:

— Ото був у нас бичок! Не їв, не мукав, а скільки пригод до двору привів.

— Ото був у нас бичок! Не їв, не мукав, а скільки пригод до двору привів.