Соловей у мечеті

Соловей у мечеті

Робоча українська назва: Соловей у мечеті

Колись жив султан, який щиро любив тишу ранкової молитви. Він хотів, щоб у його столиці стояла мечеть, куди люди приходитимуть із миром у серці.

Султан запросив найкращих майстрів. Одні різьбили камінь, інші викладали мозаїку, треті робили двері з темного дерева. У дворі забило чисте джерело, а навколо нього посадили жасмин і троянди.

Коли будівництво завершили, султан прийшов до мечеті ще до світанку. Біля входу сидів старий дервіш.

— Гарна мечеть, — сказав він, — але їй бракує одного голосу.

Султан здивувався.

— Якого ще голосу?

Дервіш заплющив очі й відповів:

— Голосу солов’я Ґісара. Коли він заспіває біля фонтану, камінь, вода, дерева й людські серця зазвучать разом.

Відтоді султан не міг забути цих слів. У нього було троє синів, і кожен вирішив вирушити на пошуки дивовижного птаха.

На роздоріжжі стояв камінь із трьома стрілками. Одна дорога була рівна й людна, друга — довга, але зручна, третя губилася серед гір.

Старший брат обрав першу. Він дістався великого міста, де його так захопило міське життя, що він відкрив перукарню й вирішив залишитися.

Середній поїхав другою дорогою. У затишному містечку він став господарем кав’ярні. Щодня слухав розповіді мандрівників, та поступово забув, заради чого вирушив у путь.

А молодший син подивився на гірську стежку й сказав:

— Якщо соловей справді такий рідкісний, навряд чи дорога до нього буде легкою.

І рушив уперед.

Дорога вела все далі від міст. Якось він побачив біля джерела стару жінку, яка ніяк не могла розплутати довге волосся.

— Дозвольте допомогти, — сказав юнак.

Він приніс води, знайшов гладенький гребінь і терпляче розчесав заплутані пасма.

— Я не знаю, де соловей Ґісар, — сказала жінка, коли почула про його пошуки. — Але знаю тих, хто бачить далі за мене. Іди до великого дубового лісу.

У лісі принц зустрів тигрицю, яка намагалася прибрати свою печеру старою колючою гілкою й раз по раз дряпала лапи.

Принц зв’язав їй м’який віник із довгою ручкою.

— Тепер буде зручніше.

Тигриця задоволено кивнула.

— Ти прийшов не заради нагороди й допоміг мені просто так. Я чула про солов’я. Шукай старого лева на краю пустелі.

Лев знав ще більше.

— За пустелею є палац принцеси, яку називають Квіткою Світу. Соловей Ґісар живе там. Але не думай, що найдорожче можна просто взяти без наслідків. Пам’ятай про це.

Принц подякував і рушив далі.

Пустеля була важкою. Вдень пісок палав, уночі ставав холодним. Та дорогою юнак допоміг трьом великим орлам, що заплуталися в старій сітці, яку залишили мисливці. Він обережно перерізав мотузки й напоїв птахів зі своєї фляги.

— Ми запам’ятаємо твою доброту, — сказав найстарший орел.

Коли сил майже не залишилося, орли повернулися. Один ніс воду, другий — фініки, а третій показав найкоротшу дорогу до палацу.

У саду Квітки Світу росли високі кипариси. Посеред мармурового двору висіла золота клітка, а в ній сидів невеликий сірий соловей.

— Невже це ти? — прошепотів принц. — Стільки дороги за таким маленьким голосом.

Птах подивився на нього чорними очима.

Принц знав, що мав би попросити дозволу. Але він боявся, що його не відпустять із солов’єм, і вчинив нерозважливо: зняв клітку й поспішив із палацу.

Орли допомогли йому подолати пустелю. На знайомому роздоріжжі він зупинився чекати братів.

З часом старший і середній теж повернулися. Побачивши біля молодшого золоту клітку, вони спершу зраділи, а потім подивилися один на одного.

— Якщо він принесе птаха батькові, всі скажуть, що тільки він виконав завдання, — прошепотів старший.

Коли молодший заснув, брати забрали клітку й поїхали додому. Його самого вони залишили біля дороги, забравши навіть верхній плащ, щоб ніхто не впізнав принца.

Прокинувшись, юнак одразу все зрозумів.

Йому було боляче не через славу, а через обман.

— Що ж, — сказав він собі, — правда має дивну звичку наздоганяти тих, хто від неї тікає.

До столиці він повернувся пішки, у запиленому одязі. Не пішов до палацу, а оселився на деякий час у простій заїжджій кімнаті.

Тим часом старші брати урочисто подарували султанові солов’я Ґісара.

Золоту клітку повісили біля фонтану в мечеті.

Усі чекали співу.

Але соловей мовчав.

Дервіш біля входу тільки повторював:

— Нехай прийде той, хто справді знайшов його.

Старший син підходив до клітки — тиша.

Середній підходив — тиша.

Султан кликав музик, садівників, знавців птахів — соловей не видавав ані звуку.

Одного ранку до мечеті прийшов незнайомий юнак у скромному, дорожньому одязі. Він обмив руки біля фонтану, тихо увійшов і став до молитви.

І тут соловей заспівав.

Спочатку одна чиста нота піднялася над водою. Потім друга. А за мить весь двір наповнився таким прозорим співом, що люди мимоволі завмерли.

Коли юнак пішов, соловей замовк.

Наступного дня сталося те саме.

Султан почув про загадкового відвідувача й наказав не затримувати його, а лише попросити залишитися після молитви.

Так батько нарешті побачив молодшого сина.

— Чому ти не прийшов до мене одразу? — запитав султан.

— Я хотів спершу зрозуміти, чи потрібна вам правда, — відповів юнак. — Бо правда буває незручною.

Султан уже збирався розпитати його про все, коли до міста прибули посланці принцеси Квітки Світу. Вона не привела військо для битви, але приїхала з численною вартою й твердою вимогою:

— Мій соловей зник. Я хочу побачити того, хто його забрав, і почути правду.

Старший брат одразу заявив, що це він.

Принцеса запитала:

— Скільки кипарисів росте перед входом до мого палацу?

Він не знав.

Середній теж назвав себе шукачем.

— Якого кольору камінь навколо басейну у внутрішньому дворі?

І він не відповів.

Тоді до зали ввійшов молодший принц.

Він описав дорогу через пустелю, трьох орлів, мармуровий двір, кипариси та золоту клітку.

— Це був я, — сказав він. — І я мушу визнати ще одне: я забрав солов’я без вашого дозволу. Я думав про завдання, а не про те, що птах комусь належить. Це було неправильно.

Квітка Світу довго мовчала.

— Нарешті я чую не вихваляння, а правду, — сказала вона. — Саме це важливіше за красиву легенду про подвиг.

Султан повернувся до старших синів.

— А ви забрали те, що здобув брат, і видали його працю за свою.

Їх не кинули до в’язниці й не вигнали з країни. Султан наказав їм повернутися до звичайної праці й власними вчинками відновити довіру. Старший допомагав у міській лікарні для бідних, середній працював при караванному дворі й безкоштовно годував мандрівників, які не мали грошей.

А Квітка Світу пішла до мечеті. Соловей, побачивши її, весело затріпотів крилами.

— Він сумував за вами, — сказав молодший принц.

— І водночас він співає тут, — відповіла принцеса. — Може, клітка взагалі не повинна вирішувати, де йому жити?

Золоту дверку відчинили.

Соловей вилетів, сів на гілку жасмину біля фонтану й заспівав ще дзвінкіше.

Відтоді він літав куди хотів. Іноді повертався до садів Квітки Світу, іноді — до мечеті. Ніхто більше не намагався замкнути його.

Молодший принц і Квітка Світу ще багато разів зустрічалися, розмовляли й сміялися з того, як дивно почалося їхнє знайомство. А згодом, коли обоє цього захотіли, відсвяткували заручини.

Того вечора султан прийшов до мечеті. Вода тихо дзюрчала у фонтані. Люди молилися. Над жасмином почулася знайома трель.

Дервіш усміхнувся.

— Тепер вона справді прекрасна.

Султан оглянув світлий двір і зрозумів: не тому, що в ньому було найдорожче каміння чи найтонша різьба.

А тому, що тут нарешті оселилися правда, свобода і мир.

А тому, що тут нарешті оселилися правда, свобода і мир.