Сонце, Місяць і Вітер ідуть на вечерю

Сонце, Місяць і Вітер ідуть на вечерю

Колись давно Сонце, Місяць і Вітер були молодими й жили разом зі своєю матір’ю Зорею.

Сонце любило все яскраве й гаряче.

Місяць любив тихі вечори, сріблясте світло й спокійні розмови.

А Вітер не міг усидіти на місці. То він шелестів листям, то крутив пил на дорозі, то мчав кудись за обрій, сам не знаючи навіщо.

Одного дня до них прийшло запрошення.

Грім і Блискавка влаштовували велику вечерю.

— Оце буде свято! — зраділо Сонце.

— Напевно, там буде музика, — сказав Місяць.

— А я прилечу першим! — вигукнув Вітер і одразу закружляв навколо дому.

Зоря поправила дітям святковий одяг і сказала:

— Ідіть, веселіться. Я залишуся вдома. Лише не забувайте: коли комусь добре, приємно згадати й про того, хто на вас чекає.

— Авжеж! — хором відповіли троє.

І вирушили на вечерю.

У Грому й Блискавки було гамірно й весело.

На великому столі стояли запашні коржики, рис із прянощами, солодкі фрукти, горіхи та глечики з прохолодним напоєм.

Сонце сіло ближче до столу.

— Я спробую оце! І ще оце! І ось це теж!

Вітер літав від тарілки до тарілки.

— Який аромат! А що там? А це можна? А ще трішечки?

Тільки Місяць час від часу згадував про матір.

Коли подали солодкі плоди, він відклав кілька найкращих у маленьку чисту серветку.

Коли з’явилися горішки, додав і їх.

А потім попросив у господарів маленький коржик для Зорі.

— Це для мами, — пояснив він. — Вона залишилася вдома.

Грім усміхнувся:

— Добре, коли на святі пам’ятають про тих, кого немає за столом.

Пізно ввечері Сонце, Місяць і Вітер повернулися додому.

Зоря чекала біля вікна.

— Ну як вечеря? — запитала вона.

— Чудово! — вигукнуло Сонце. — Я з’їло стільки всього смачного!

— А я скуштував усе, до чого долетів! — похвалився Вітер.

Зоря лагідно запитала:

— А про мене ви згадували?

Сонце замовкло.

Вітер перестав свистіти.

Вони перезирнулися.

— Ми… були дуже зайняті вечерею, — нарешті сказало Сонце.

— І розмовами, — додав Вітер.

Тоді Місяць дістав серветку.

— А я приніс тобі трохи частування.

Він розгорнув її, і на столі з’явилися коржик, горішки й солодкі плоди.

Зоря зраділа не стільки гостинцям, скільки тому, що Місяць про неї пам’ятав.

— Дякую, — сказала вона. — Найцінніше тут не їжа. Найцінніше те, що серед веселощів ти згадав про того, хто чекав удома.

Сонцю стало трохи соромно.

— Наступного разу я теж принесу тобі щось смачне.

— І я! — зашумів Вітер. — Я навіть несу швидше за всіх!

Зоря засміялася.

— Я вірю. А сьогодні кожен із вас запам’ятає цей вечір по-своєму.

Вона подивилася на Сонце.

— Ти яскраве й сильне. Іноді твоє тепло буде таким гарячим, що люди шукатимуть затінку. Нехай це нагадує тобі: сила приємніша, коли нею користуються дбайливо.

Потім вона звернулася до Вітру.

— Ти швидкий і невгамовний. Іноді ти будеш мчати так сильно, що дерева зашумлять і двері застукають. Нехай це нагадує тобі час від часу зупинятися й помічати інших.

А Місяцю Зоря сказала:

— Ти пам’ятав про мене. Тому нехай твоє світло буде прохолодним і лагідним. Коли настане ніч, люди дивитимуться на тебе й відчуватимуть спокій.

Відтоді Сонце світить яскраво й гаряче, Вітер мандрує світом, то лагідний, то сильний, а Місяць тихо сяє вночі.

І, кажуть, коли Місяць особливо ясний, це Зоря дивиться на нього й згадує ту давню вечерю, після якої всі троє навчилися простій речі: радість стає більшою, коли не забуваєш поділитися нею з іншими.

І, кажуть, коли Місяць особливо ясний, це Зоря дивиться на нього й згадує ту давню вечерю, після якої всі троє навчилися простій речі: радість стає більшою, коли не забуваєш поділитися нею з іншими.