Сорока Ґулу і Варуга

Сорока Ґулу і Варуга

Колись, у далекій австралійській землі, де суха трава шелестіла від найменшого подиху вітру, а вечорами над рівниною сходили великі зорі, жила сорока на ім’я Ґулу.

Ґулу була вже немолода. Вона багато знала про насіння, коріння, ягоди й місця, де після дощу можна знайти найкращі рослини. Вона вміла молоти зернятка на борошно, пекти маленькі коржі й знаходити мед там, де інші проходили повз.

Але була в Ґулу одна погана звичка.

Якщо їй чогось хотілося, вона не завжди просила чесно.

Іноді їй здавалося, що хитрістю отримати бажане простіше.

Одного дня неподалік від її житла зупинилися кілька родин. Разом із дорослими були діти, яких у старому переказі названо Варуга.

У таборі стало гамірно й весело.

Діти бігали між деревами, складали камінці у візерунки, сперечалися, хто першим помітив ящірку, й сміялися так голосно, що навіть Ґулу, сидячи на віддалі, раз у раз повертала голову в їхній бік.

— От було б добре, якби вони залишилися біля мене, — подумала вона.

Але замість того щоб підійти й сказати: «Мені самотньо. Можна посидіти з вами?» — Ґулу придумала хитрий план.

Наступного ранку вона прийшла до дорослих із кошиком.

— Я знаю місце, де зараз багато доброго коріння, ягід і меду, — сказала вона. — Якщо підете туди разом, принесете стільки їжі, що вистачить надовго.

— А діти? — запитала одна з матерів.

— Залиште їх зі мною, — одразу відповіла Ґулу. — Я за ними догляну. У мене є коржі й мед. Нехай відпочинуть у затінку.

Дорослі знали Ґулу давно. Вона жила поруч, знала місцевість і цього разу говорила дуже лагідно.

Вони домовилися далеко не відходити й повернутися до полудня.

Коли дорослі пішли збирати їжу, Ґулу поставила перед дітьми миску маленьких коржів.

— Їжте, — сказала вона. — І меду беріть трохи. Він солодкий, але якщо з’їсти забагато, живіт буде невдоволений.

Діти засміялися.

Спочатку все було добре.

Вони поїли, погралися й попросили води.

Тоді Ґулу сказала:

— А хочете побачити моє таємне місце? Там є велике старе дерево, всередині порожнє. Наче справжній будиночок.

Дітям стало цікаво.

— Далеко?

— Ні, зовсім близько, — запевнила Ґулу.

Вона повела їх стежкою поміж травами.

Одна дитина, найуважніша з усіх, помітила, що Ґулу йде не туди, де вони зазвичай гуляли.

— А дорослі знатимуть, де ми? — запитала вона.

— Звісно, — швидко сказала Ґулу.

Але відповіла надто швидко.

Дитині це не сподобалося.

У руці вона тримала кілька зерняток, які залишилися після сніданку. І непомітно почала кидати їх по одному вздовж стежки.

Одне біля каменя.

Одне біля сухого пенька.

Ще одне там, де стежка роздвоювалася.

Нарешті Ґулу привела дітей до величезного старого дерева.

У стовбурі була широка порожнина.

— Заходьте, — сказала вона. — Тут прохолодно.

Діти зайшли всередину.

Спочатку їм справді сподобалося. У дереві пахло сухою корою, а крізь щілину зверху пробивався тонкий промінь світла.

Та раптом Ґулу прикрила вхід плетеною заслінкою.

— Навіщо ти це зробила? — запитали діти.

Ґулу сіла зовні.

— Бо я хочу, щоб ви залишилися зі мною. У мене давно не було такого веселого дому.

— Але ми хочемо до своїх родин!

— Звикнете, — сказала Ґулу.

Тоді діти зрозуміли: це вже не гра.

Найменші почали плакати.

Старші намагалися їх заспокоїти.

— Не кричіть усі разом, — сказала та сама уважна дитина. — Краще подумаємо, як нас знайдуть.

Вони оглянули порожнину.

Між корою й плетеною заслінкою була вузенька щілина.

Через неї можна було просунути пальці.

На землі лежали сухі стручки й маленькі камінці.

— Будемо подавати знак, — вирішили діти.

Вони почали стукати камінцем по дереву.

Тук-тук.

Пауза.

Тук-тук-тук.

І знову.

Ґулу спочатку наказувала їм припинити.

А потім подумала:

«Хай стукають. Хто їх тут почує?»

Та звук у старому дереві розходився далеко.

Тим часом дорослі повернулися до табору.

— Діти! — покликали вони.

Ніхто не відповів.

Ґулу теж не було.

Одразу стало тривожно.

Люди розійшлися в різні боки й почали шукати сліди.

І тут одна з матерів помітила біля каменя зернятко.

— Дивно. Тут такого насіння не росло.

Трохи далі лежало ще одне.

А потім ще.

— Це не випадково, — сказала вона.

Вони пішли за зернятками.

Стежка привела їх до сухого пенька, потім до роздоріжжя, а звідти — в бік старого дерева.

І тоді всі почули:

Тук-тук.

Пауза.

Тук-тук-тук.

— Там! — вигукнув хтось.

Дорослі побігли до дерева.

Ґулу скочила на ноги.

— Я лише хотіла...

— Спершу відкрий, — твердо сказала одна з матерів.

Ґулу відсунула заслінку.

Діти вибігли назовні.

Хтось одразу кинувся в обійми. Хтось сердито розповідав, що сталося. Хтось просто мовчки тримав дорослого за руку й не хотів відпускати.

Коли всі заспокоїлися, люди повернулися до Ґулу.

Вони не кричали й не погрожували їй.

Але говорили дуже серйозно.

— Тобі довірили дітей, — сказали вони. — Довіра — не річ, яку можна взяти собі. Якщо тобі самотньо, про це можна сказати. Якщо хочеш компанії, можна запросити. Але не можна замикати тих, хто хоче піти.

Ґулу опустила голову.

Тепер її хитрий план здавався їй зовсім не хитрим.

Вона хотіла веселого дому, а отримала перелякані дитячі голоси й недовіру.

— Я боялася, що якщо просто попрошу, ви підете, — тихо сказала вона.

— Можливо, ми й пішли б, — відповіла одна з жінок. — Але тоді це був би наш вибір. А завтра ми могли б прийти знову.

Ґулу довго мовчала.

Потім принесла весь мед, коржі й зерно, що мала.

— Це не виправить того, що я зробила, — сказала вона. — Але я хочу повернути хоча б частину довіри.

Наступного дня Ґулу не залишилася сама.

Вона пішла разом з усіма збирати їжу.

Діти трималися ближче до своїх родин, але одна з них, та сама уважна, що залишила зерняний слід, підійшла до Ґулу.

— Якщо хочеш, можеш показати нам, як пекти ті маленькі коржі, — сказала вона. — Тільки без таємних будиночків.

Ґулу сумно всміхнулася.

— Домовились.

Відтоді, коли їй хотілося компанії, вона вже не вигадувала хитрощів.

Вона приходила й питала.

Іноді люди казали «так».

Іноді — «не сьогодні».

А Ґулу вчилася приймати обидві відповіді.

Бо справжня близькість починається не тоді, коли когось утримують біля себе.

Вона починається там, де можна вільно прийти, вільно піти — і захотіти повернутися знову.

Вона починається там, де можна вільно прийти, вільно піти — і захотіти повернутися знову.